Перш за все, я хотів би вас усіх привітати із цією святою неділею, із освяченням цього прекрасного храму, який виріс на очах у вас, всіх парафіян, бо, напевно, ще всі пам’ятають, як цей храм закладався з першої цеглинки, виростав на ваших очах, покривалися його бані, всередині йшло оздоблення.
І ось сьогодні ми стоїмо у цьому храмі за Божественною літургією і за великим чином освячення цього храму. І здається, що все це миттєво пройшло. Пройде кілька років, і в наших очах буде здаватися, що цей храм уже стоїть вічність. А священнослужителі молилися за те, щоби цей престол до кінця віку зберіг незахитаним, і в другому місці цей храм був непорушним.
В Україні будується дуже багато храмів, нових храмів, і майже щонеділі освячуються храми. Ось в наступну неділю буде освячуватися храм у Львові. А сьогодні Патріарх освячує на Полтавщині храм, і так кожної неділі освячуються все нові і нові храми. Що це означає? Це означає, що, не дивлячись на ті страждання і випробовування, які переносить наш народ і наша держава, ми спроможні будувати храми. А це означає, що в майбутньому ми обов’язково переможемо, бо якщо народ наш будує храми нашої української землі, це означає, що ми переможемо, що наш народ жертвує Богові всі ці вівтарі. Але для чого будуються храми? Для чого цей рукотворний храм сьогодні є збудований? Для чого ми його прикрасили іконами, вітражами такими прекрасними, престолом різьбяним, хори оздобили? Для того, щоби наше око приходило і милувалося цим? Якщо так, то цього буде мало для душі кожного із нас, тому що храми будуються, храми прикрашаються для того, щоб ми в них звершували соборно, разом, єдиними устами, так як зараз, молитву до Бога. А за що ми молимося? За єдність церков Божих, за богом бережену Україну нашу, за владу і військо, молимося за добре поліття, за врожай плодів земних, за мирні часи, за кожного із нас молимося, за свої родини. Для цього зводяться храми. І ще найбільше для того, щоби кожна душа спаслася. Дуже часто, коли у великих містах, особливо в Києві, в перші десятиліття 21-го століття зводилися золотоверхі храми, багато хто виступав проти і казав, які гроші виділяє місто Київ, держава на те, щоб відродити наші святині; чи не краще збудувати багатоповерховий будинок, поліпшити соціальний стан людей, малозабезпечених забезпечити житлом? Але один старець сказав, якщо в цьому храмі великому спасеться хоч одна душа, варто витратити мільйони. Якщо спасеться в цьому храмі хоч одна душа, яка попаде в рай, варто було цей храм збудувати від цеглини і до Христа. Тому що Бог хоче, щоб кожна людина спаслася, і, як сказано, «прийшла в пізнання істини». І ось сьогоднішня притча, яку ми чули, це притча про господаря виноградника, про виноград яра і злих виноградарів. Напевно, кожна душа бентежилась, коли чула, як жорстоко вчинили працівники виноградника із слугами, із сином виноградаря, але в цій притчі закладена дуже глибока істина нашого життя, домобудівництва Божого, про наше спасіння, бо там і пророки, яких вбивали, і син єдинородний, якого повели на розп’яття, і який каже, що «наріжний камінь, якого відкинули будівничі, став основою; від Господа це сталося, і дивне воно в очах наших». Так і сьогодні те, що ми освятили цей храм, що в основі цього каменя лежить храм, лежить наріжний камінь, дійсно, це тільки Бог задовольняв прохання, бажання, молитву, пожертву кожного із нас. Тому що перше, аніж збудувати храм оцей рукотворний, ми забажали його всередині мати, ми бажали цей храм збудувати, і наше бажання задовільнив Бог, бо нічого не можна мати без самого Бога. Якщо немає благословення, храми можуть будуватися десятками літ, і ті, хто закладали ці храми, можуть в них і не ввійти. Але наша соборна молитва за живих, і не хочу сказати мертвих, тому що сказано «в Бога всі живі», має сьогодні в цьому храмі велике значення.
Тому я вас закликаю ходити до храму, бо в цій метушні життя людина не знайде доти спокою, доки не перейде поріг храму. І ви самі знаєте, що з Богом можливо все, а без Бога - нічого. Людина буде битися як риба об лід і нічого не здобуде, заплутається у власному житті і не знайде виходу, а тільки з Богом можна перемогти і гріх. І можна осягнути вічність, бо всі ми живемо для вічного життя. Подивіться на провидіння Боже, які були в нас протистояння в 90-х роках між громадами, між двома церквами, а Бог все перетворив на радість. І, здається, що тут такого: ну, храми ми поділили, билися за них, а в результаті в селах появилися ще одні храми . Десь будували православні, а десь - греко-католики, і тепер в наших селах по два, а навіть і по три храми. Але чи ходимо ми в ці храми, чи віддаємо належне, за що ми стояли тоді? Бо дехто говорить,що даремно це було. Але Бог так все повернув, що розвернув на радість для кожного із нас. І ви знаєте, що православна громада тут, в Оброшино, не мала свого храму, а тепер має, тепер ви можете сказати: там є греко-католицька церква, а тут православна. Хто православний - прийде до православної церкви. А ми віримо, що в майбутньому буде єдина церква в Україні – православна. Хай навіть тяжкими муками, але ми йдемо до цього дня, повірте, йдемо. І якщо нас викликає Константинополь до себе, а не ми їдемо і просимося - це вже великий успіх. А це є, це зараз відбувається.
І тому нам залишається в нових наших цих рукотворних храмах просити, щоб Господь зглянувся над нами, над нашим українським народом, над нашою Православною Церквою Київського Патріархату, і послав нам довгоочікуваний мир і єдність. За це будемо молитися повсякчасно. Амінь! Слава Ісусу Христу! Слава Україні!
(слово виголошене Високопреосвященним митрополитом Димитрієм після Божественної Літургії в неділю 13-ту після П'ятидесятниці, день пам'яті пророка Захарії та Єлизавети, в селі Оброшине, Пустомитівського благочиння, 18 вересня 2016 року Божого).