Щойно прочитаний нами канон з акафістом Божественним Страстям Христовим разом зі Святим Євангелієм від Матфея вводить нас у ті жорстокі сумні і трагічні події Євангельської історії, які для Самого Господа Ісуса Христа завершилися добровільними стражданнями, сходженням на Голгофу, розп’яттям, погребінням і славним триденним Воскресінням.
Коли вчитуватися у слова акафісту, який належить перу херсонського архієпископа Інокентія Борисова, то дивуєшся його таланту, бо й у каноні, і в акафісті він зміг дуже влучно передати всі наші співпереживання розп’ятому Христові.
Але сьогодні я хотів вашу увагу звернути на ту постать, яка сумнозвісно тяжіє над усією картиною страждань Христових – Іуду Іскаріота, який зрадив Ісуса, поцілунком видавши Його дихаючим ненавистю юдеям. Він був наближеним до Христа, називався Його апостолом, брав участь у Тайній вечері, як і іншим апостолам, йому було відкрито вчення Христове, він бачив безліч чудес Ісусових, але все це не втримало його від зради і за тридцять срібників він продав свого Вчителя. Долю зрадника Господь передрік: Син Людський іде, як призначено; але горе тій людині, що Його видає (Лк. 22:22). І, як нам відомо, все сталося за словом Господнім.
Власне, ми не знаємо куди подівся Іуда після подій у Гефсиманії, коли Христа вже схопили і привели на перший допит. Чи був він тоді в домі Каяфи, чи деінде - невідомо, але якимось чином все ж він дізнався, що ті, кому він видав свого Вчителя, не мають наміру справедливо судити Його, а лишень прагнуть Ісусової смерті. І тому він бере свій кривавий заробіток і кидає його в храмі зі словами: згрішив я, зрадивши кров невинну (Мф. 27:4).
Зверніть увагу на ці слова, адже в них у значній мірі виявляється слава і велич Самого Христа! У морі ненависті, яка панувала в ті дні навколо Христа, Юда визнає що він видав невинну кров, це ще один доказ того, що постаті Ісуса Христа, навіть зрадник визнає, що ні в чому з усієї безлічі звинувачень Він винним не був. Тому святий отець Церкви Іоан Золотоустий каже, що, якби Іуда тоді зрозумів глибину сказаних ним слів і в ту мить щиро розкаявся, Христос і його каяттяя прийняв би, як прийняв Він каяття розбійника, що, висячи поруч на хресті, взивав: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє! (Лк. 23:42), як простив Господь і малодушність Петрову, бо той, розкаявшись, як сказано, плакав гірко (Лк. 22:62).
Але Іуда, вочевидь, сам не зрозумів сказаного ним. Чимале значення мабуть мала і відповідь первосвящеників: що нам до того? Гляди сам (Мф. 27:4). Він ще більше відчув на собі провину за страждання Ісусові, бо первосвященики ясно дали йому зрозуміти: “Це ж, напевно, все таки ти, Іудо, найбільше винен у всьому цьому, ти це вчинив, тож і гляди сам, думай, що ти накоїв!” Але Іуду здолала жалість до себе, яка замість покаяння перед лицем страждаючого Христа привела його до найстрашнішого, що може статися з людиною - до гордовитого відчаю при відсутності справжнього глибокого розкаяння: він вийшов, пішов і удавився (Мф. 27:5). Це є трагічний кінець усякої людини, що не має волі щиро розкаятися у своїх гріхах.
Ми з вами, захлинаючись у бурхливому морі нашого життя, не раз зраджуємо Христа своїми гріховними вчинками. Не раз ми на шальки життєвих терез кладемо рішення і вчинки, про які нам заздалегідь відомо, що вони є противними Богові. Звісно, було б просто, якби відразу Христос явився перед наші очі і сказав би: “Не творіть цього!”, і схопивши за руку, відвів би нас від цих вчинків. Але рішення повинні приймати ми самостійно, бо від Бога ми маємо свободу вибору. Коли осуджуємо ближнього, коли сквернословимо, коли не дотримуємося заповідей, коли не діємо по совісті і по любові - в усіх цих випадках ми зраджуємо Христа, стаємо на місце Іуди. І дуже часто ми буваємо такими ж гордими, як він, не маючи благого наміру розкаятися у своєму злому вчинку.
Отже, тридцять срібників - вони завжди є в нашій кишені, і тільки від нас залежить, що ми зробимо з ними - чи залишимо і насолоджуватимемося заробітком, чи ж, зрозумівши свою неправоту, викинемо геть. Однак на прикладі Іуди бачимо, що мало лише зрозуміти гріховність свого вчинку, мало навіть викинути цю криваву платню, важливо ще й прийти з покаянням до Христа, тому що Іуда викинув срібники, але не прийшов до Христа.
Отож, дорогі брати і сестри, в цей святий вечір задумаймося над цією зрадою і безславною погибеллю Іуди і хай це буде для нас застереженням, щоби нас не застала його гірка доля. Амінь!