Дорогі у Христі брати і сестри! Перш за все я хотів би привітати вас із першою неділею Великого посту, яка в церковному календарі названа неділею Торжества Православ’я. Тож усіх вас, православних, я вітаю з цим святом!
Також вітаю вас і з першим днем весни. Так символічно піст, цей наш духовний подвиг, він припадає на весну. І, хоча й Свята Чотиридесятниця, яка для душ наших повинна стати духовною весною, розпочалася на тиждень раніше календарної весни, я думаю, що вже зі середини лютого (а може ще раніше) ми відчуваємо цю фізичну весну, яка цьогоріч прийшла до нас дуже рано. Дай Боже, щоби ця рання календарна весна насправді поєдналася з весною духовною, щоби вони принесли душам нашим спокій і мир і щоби в благоденстві ми дочекалися Світлого Христового Воскресіння.
Я хотів би звернути вашу увагу на назву сьогоднішнього дня – Торжество Православ’я. Теперішня ситуація в Україні і довкола неї в усьому світі заставляє нас задуматися: а в чому це Торжество Православ’я полягає? Справді, що це за віра така, яку ми сповідуємо, до якої належимо, в якій народили і охрестили нас батьки і в якій ми живемо? Адже бачимо дуже дивну і прикру ситуацію, коли проти нас повстав народ, який називає себе православним. То що ж, це віра наша цього вчить? Це віра православна так виховала цей народ, що він піднявся на тих, кого називав і далі зрадливо називає братами по вірі? Ні! Тут нема нічого від православ’я і від Бога взагалі! І треба таки називати речі своїми іменами: я кажу народ, бо якщо навіть не зі зброєю в руках, то мовчанням своїм всі вони підтримують цю агресію, яка здійснюється проти православного українського народу.
Тому, якщо ми тверезо оцінимо цю ситуацію, то побачимо, повторюю, що ніякого православ’я і християнства взагалі в душах цих людей немає. Я вже казав нещодавно з цього амвону про те, як найманці, стоячи біля гармати, закликають снаряди на голови мирного населення, на українців, призиваючи ім’я Пресвятої Тройці. Хіба це віра? Це біснування!
Що ж таке віра і як по-справжньому вірити, щоби справді бути православним християнином? Для того, щоби ми за незнанням своєї віри не уподібнювалися тому "православ’ю", яке воює проти нас, потрібно вивчати, знати і розуміти суть цієї віри. На жаль ми маємо таку ситуацію, що насправді істинного православ’я майже ніхто не знає, не розуміє. Ми перебуваємо у такому стані, який можна описати словами апостолів: залишаючи слово Боже, піклуємося про столи (пор. Діян. 6:2). Часто беремо (якщо ще беремо) на себе начебто якісь великі діла, подвиги, а суть віри християнської за цим губимо: можемо творити тригодинні моління, а любові в серці до ближнього не маємо анітрохи.
Узагалі, зрозуміти, що таке є істина, пізнати її – сьогодні дуже важко. Наш розум – надто сильно піддається впливу плюралізму сучасного світу. Цей плюралізм не оминув і Святої Церкви, і сьогодні ми маємо стільки різних "церков" і "християнських" деномінацій, що інколи навіть свідомий людині, що належить до правдивої віри, або, як кажуть релігієзнавці, до традиційної, класичної віри, зовсім не легко в усьому розібратися.
Так ось святитель Григорій Палама каже: "Ми віруємо в Бога і віримо Богові". Задумайтеся над цими словами! Віруємо в Бога і віримо, тобто довіряємо Богові – ці вислови мають зовсім нетотожні значення. Ось старозавітні люди довіряли Богові, не тільки мали віру в Бога, але й вірили Йому. Не всі, щоправда, вірили, але маємо приклади багатьох царів, патріархів, пророків, які діяльно вірили і довіряли Богові.
Прикладом такої глибокої віри для нас є Авраам, якому Господь дав обітницю: Я породжу від тебе великий народ (Бут. 12:2). Водночас Господь наказує йому принести в жертву єдиного сина, який був при ньому – Ісаака. Скажіть, хіба ця ситуація для Авраама не була абсурдною? Як можна повірити, що з твого сімені вийде великий народ, коли в тебе заледве на старості років народився син і навіть того ти повинен стратити?! Але Авраам не аналізував слів Божих, бо він не просто вірив у Бога, але й довіряв Йому, довіряв безумовно. І тому Авраам без вагань бере Ісаака, веде його на гору, готує жертовник і замахується ножем, щоби вбити сина… І в цю мить відводить руку його ангел Господній.
Якщо би Авраам діяв логічно, то мав би заперечити Богові: "Господи, як же так, що Ти таке говориш мені?! Якщо я вб’ю сина, принесу його в жертву, як же від мене вийде великий народ?!" Але віра, дорогі брати і сестри, не може виходити від розуму. Тертуліан – християнський письменник перших століть, – каже: "Я вірую, тому що це є абсурдно". Та ця абсурдність – вона лише відносна, не абсолютна. Не будував би Творець нічого на абсурді. Це лише наш приземлений розум не здатний сприйняти промислительної дії Божої. І тому так буває, що ми хочемо пізнати Бога розумом, і нам це не вдається. Бо треба вірити, а не досліджувати розумом! Ось коли ми досліджуємо своїм розумом і хочемо таким чином пізнати той чи інший догмат, тоді виникають єресі, і цих єресей в історії Церкви було дуже багато. Вони й до цього часу ще існують під різним виглядом, але вже не мають такої сили, як у давній часи, коли збурювали всю Церкву.
Події, покладені в основу свята Торжества Православ’я, сягають другої половини VIII століття, точніше – відбулися у 787 року під час останнього Вселенського собору, отцями якого була засуджена єресь іконоборства. Щоправда тоді єретики так просто не здалися і остаточно іконошанування було відновлено лише рішенням Помісного Константинопольського собору 842 року, коли вперше і відбулося врочисте дійство, що до нас дійшло у вигляді молебню Торжества Православ'я.
Зараз нам, можливо, важко повірити в те, що колись була така єресь. Ми звідусіль, особливо у храмах, оточенні іконами – святими зображеннями Ісуса Христа, Божої Матері, великої кількості праведників, – і нам комфортно, в нас не виникає жодних питань щодо доцільності присутності ікон у церкві, не виникає думок, що їх потрібно винести і знищити. Але була така епоха, яка тривала близько століття, коли масово знищувалися ікони. Узяти хоча б для культури – збиток від цього злодійства страшно навіть уявити! У скарбницях музеїв світу ви не знайдете ікон VII, VI, V століття – їх просто не існує, або якщо й десь вони дивом збереглися, то дуже невелика кількість, одиниці.
А проте, стиль письма цих давніх ікон чи не найкраще міг би відобразити суть нашої віри. Їх можна було читати, як книгу, вони були сповнені символізму, і сприймати їх потрібно було душею, а не тілесними очима. Ось зараз нас оточують образи, написанні в реалістичному стилі, пензлем реаліста, це, як кажуть, антропоморфні зображення святих людей. Це, звісно, не єресь, але духовності в таких давніх іконах значно більше, ніж в іконах сучасних, хоча й перші нам можуть видаватися подекуди дуже дивними, незрозумілими, з відсутніми симетрією і пропорціями, так, наче їх малював якийсь неук. А водночас канон давньої візантійської ікони виводить зображення за рамки образу, і таким чином видається, що Сам Господь простягає нам руку або ж якийсь святий іде нам назустріч.
На диво ця єресь полонила розум багатьох християн. Але на Сьомому Вселенському соборі вона була подолана. Та у свято Торжества Православ’я ми вкладаємо суть подолання не лише цієї однієї єресі, а святкуємо в цілому перемогу правдивої істинної віри над усілякими неправдивими вченнями. І сьогодні в послідуванні молебню Торжества Православ’я ми згадуватимемо благочестивих візантійських імператорів, святителів, отців і вчителів Церкви і всіх святих, які найбільше доклали зусиль до утвердження істинного християнського вчення.
Хотів би пояснити вам абсурдність єресі іконоборства на простому життєвому прикладі. Усі ми маємо фото наших батьків, родичів, близьких людей. Хтось із них помер, хтось живе, але однаково ці світлини дорогих нам людей ми бережемо. Буває навіть у час великої туги пригортаємо їх до себе з думками про близьку людину, цілуємо їх. Чи замінюють вони нам людей? Чи папір нам гріє серце? Звісно, що ні! То який же збіднений розум потрібно мати, щоби навіть сьогодні не розуміти, що шанування ікон аж ніяк не може вважатися порушенням заповіді не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм (Вих. 20: 4-5).
І не даремно я кажу, що й сьогодні багато хто не має розуміння християнської віри. Марновірство нікуди не поділося, а надалі полонить душі багатьох. При великому бажанні щось "раціонально" довести, Біблію можна так перекрутити, що там ще й знайдуться підтвердження всім цим нашим єретичним думкам. Аякже! Багато хто з "послідовників Христа", які блукають з різними книжечками вулицями міст, опираються саме на Священне Писання, і все в них виявляється доволі логічним.
Сучасний світ є дуже дивним, і ми, православні, є не менше дивними. Уже давно ми змирилися з тим, що поруч із нами є християни, які не накладають на себе хресного знамення, які не шанують ікони тощо. Так, це все інші конфесії. Але чому тоді в середовищі православних є такі, що ікони там у домі не знайдеш? А більша половина, мабуть, християн, так званих християн, які охрестилися в православ’ї, живуть узагалі в маячні! У маячні! Вони одночасно постійно приходять до храму і читають усілякі гороскопи та інші астрологічні чи ще якісь дурниці. О, ти – скорпіон! Хіба ми не чуємо цих висловів?! А хто ти за китайським календарем? Наче це щось змінює! І ось людина (зауважу, православний християнин) прочитає якусь писанину в газеті чи почує щось там по радіо і вже все знає, що буде з нею наступного тижня. Бог нам у Біблії пояснив, як треба жити і що робити, щоби все з нами було гаразд, але куди там! Ні, ми будемо уникати чогось, щось шукатимемо, до когось придивлятимемося – це нам більше допоможе! Це такий простий приклад, але все починається з малого. Тому задумаймося над цим, дорогі брати і сестри. Християнства мало довкола нас, але чи достатньо його в нас самих?
Насамкінець, я хотів би звернути вашу увагу, брати і сестри, на сьогоднішнє Євангельське читання, що підкреслює важливість того, щоби віра наша була чиста та істинна і щоби ми, таким чином, були правдивими християнами. Христос сказав Нафанаїлу: ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства (Ін. 1:47). Христос привітав його прямолінійність і простодушність і довірив цій людині та іншим святим апостолам Своє вчення. Отже я хочу, щоби ми в своєму житті залишалися справжніми християнами, православними християнами, щоб і нам Христос сказав: "Ось ти був християнином (уже не ізраїльтянином, а християнином!), в якому не було лукавства, а була правдива віра". Амінь!