Дорогі брати і сестри! Перш за все я хотів би привітати вас зі святом, великим дванадесятим святом – Стрітенням Господа нашого Ісуса Христа.
Саме слово “Стрітення” є слов’янським і в перекладі на українську означає “зустріч”. Власне, думаю, якби я вам цього і не сказав, ви самі зрозуміли б, адже ми добре знаємо, що цього дня Матір Божа разом із праведним Йосифом принесли Богонемовля Ісуса до храму, де, зверніть увагу, як розповідає Євангеліє, їх зустрів не первосвященик, а прості праведні люди – святий Симеон, якого Церква через це називає Богоприїмцем, та пророчиця Анна, донька Фануїлова. Про це нам свідчить Святе Євангеліє.
Може виникнути запитання: чому ж ми не бачимо якогось знамення, великого чуда? Адже Сам Бог приноситься у храм на руках Пречистої Діви. Чому не поспішає на зустріч первосвященик? Не роздирається і навіть не розкривається церковна завіса і, взагалі, здається, нічого особливого при цьому не відбувається. Але духовний зміст цієї події не для тілесних очей і відкривається він поки що лише двом людям – праведним Симеону й Анні.
Святі отці та вчителі Церкви називають подію Стрітення Господнього зустріччю Нового та Старого Завітів. Хто ж тут представляє Старий Завіт, а хто Новий? Старий Завіт представляє Симеон Богоприїмець, пророчиця Анна і, певною мірою, праведний Йосиф, який викликався охороняти Пречисту Діву і Богонемовля Ісуса. Новий же Завіт святі отці, зрозуміло, уособлюють зі Спасителем і Божою Матір’ю, Яка прийняла благовістя архангела Гавриїла, підкорилася волі Божій і народила Спасителя світу.
Богонемовляті Ісусу і Його Матері, за словом Симеона, поклоняться всі народи. Але також поклоняється їм і Старий Завіт в особі Симеона Богоприїмця та пророчиці Анни. Цим самим підкреслюється те, що в Старому Завіті людина не мала повноти благодаті, яку приніс у світ Месія, а весь час Старого Завіту, вся багатовікова історія людства була лише періодом очікування істинного життя і пізнання Бога.
Божа Матір і праведний Йосиф принесли Богонемовля Ісуса до храму, як написано в законі Господньому (Лк. 2:23), говорить нам євангеліст Лука, тобто, щоби вчинити згідно Закону. І хоча Самому Господу не було важливим виконувати цей Закон, бо Він як Бог Сущий не міг перебувати під владою його, але таким чином Він вкотре показує важливість дотримання церковних законів і звичаїв. Ви знаєте що мати на сороковий день після народження дитини приходить до храму і священик звершує її вивід. Для чого це робиться? Для виконання Старозавітного Закону? Не може цього бути, адже ми – вже люди Нового Завіту. Водночас із цим звершується чин воцерковлення дитини і вона стає частиною Церкви Христової. Немає нічого поганого у виконанні людьми законів і дотримання ними обрядів, погано, коли це робиться без пошуку глибшого духовного сенсу.
Богонемовля, Спаситель, Син Божий приноситься до храму. До кого приноситься? Зрозуміло, що до Бога Отця. Таким чином Божа Матір повинна зрозуміти для себе болісну річ – починається Її розлука із Сином, Який стає перед Своїм Отцем, щоби звершити діло, яке Він доручив Йому виконати (пор. Ін. 17:4). Ця посвята Богові Богонемовляти Ісуса вже передбачала ту велику Жертву, Голгофу, до якої прийде Ісус, щоби визволити кожного із нас.
Для чого ще мати приносить своє немовля до церкви? Таким чином Свята Церква наставляє і саму матір, і батька також, і застерігає їх від легковажності, адже від цього часу дитина стає посвяченою Богові, ходить перед Богом і самі батьки несуть відповідальність за неї перед Богом. Молода сім’я деколи буває легковажною (юність, молодість – вони такі), дитину у світ привели, а що робити із нею не знають. Так ось це перший крок для цієї сім’ї, щоби прийшло усвідомлення того, що дитина – це велика відповідалність і відповідальність найперше перед Богом. Тому немовля приноситься до храму, вручається в руки священику, який уносить, якщо це хлопчик, його до вівтаря, або ж підносить до намісної ікони Богородиці, якщо це дівчинка, і віддає матері. І мати (як без сумніву і батько) повинна розуміти, що вона посвячує цю дитинку Богові і дає обітницю ростити це дитя з Богом у серці.
Це такою буває перша в нашому житті зустріч із Богом. Але душа наша потребує постійно бути зі своїм Творцем і зустрічатися з Ним якомога частіше. Для цього ми й приходимо до храму. Бо ж для чого ви приходите до храму? Кожного разу тут один і той самий владика перед вами, одні й ті ж священики, ті самі ікони, однакові богослужіння, за винятком якихось особливостей, як, наприклад, сьогодні, коли ви прийшли зі свічками в руках, щоби освятит їх, та ж сама Божественна Літургія – від “Благословенне Царство...” до відпусту, одна й та сама молитва, один і той самий спів, але ви все одно приходите до храму! Для чого? Для того, щоби зустрітися з Богом, щоби почути Слово Боже! Не для того, звісно, щоби на мене чи на священиків подивитися, а для того щоби зустрітися душею з Богом, поспілкуватися з Ним!
Ось коли ми усвідомлюватимемо це, то побачимо, що Святе Євангеліє, яке ми читаємо (і тут я ще запитаю, чи читаємо, але, якщо читаємо то пізнаємо), це постійна зустріч когось із Богом. На кожній його сторінці ми бачимо, як Господь зцілює когось, до когось підходить, комусь простягає руку допомоги, відвідує чиїсь домівки; хтось же сам іде Йому назустріч, але загалом – це постійна зустріч із Богом. І ми, коли читаємо сторінки Писання, також зустрічаємося на них із Богом. І це дуже важливо, бо якщо ми будемо не з Богом, то будемо з кимось іншим і доля наша буде плачевною у той день, коли станемо перед лицем Божим на Його праведний Суд, і це буде тією зустріччю, якої ніхто з нас не омине.
І ось тут я хотів би перейти до іншої теми, яка піднімається цією святою неділею, що носить назву “Про Страшний суд”. Це, як я сказав, також наша зустріч із Богом, майбутня зустріч, але може вона бути не настільки приємною, якою була зустріч із Богом для праведних Симеона й Анни. Ми відчуваємо, що їм, цим старцям, було приємно і радісно на душі через те, що вони зустріли сподобилися побачити втілене Богонемовля. А ось коли чуємо про Страшний суд, починаємо бентежитися і хвилюватися.
Мені багато доводиться говорити на тему теперішніх подій в Україні. І часто я бачу, що люди, подекуди, просто не можуть дати собі ради в усьому цьому, не можуть сприйняти все те, що коїться в державі. Це й справді нелегко зрозуміти, як може бути таке, що у XXI столітті, у віці науково-технологічного прогресу, наукової революції, в добу інформаційних технологій, знаходяться люди, які хочуть воювати, як при первісно-общинному ладі – брати камінь у руку і й ти вбивати. Зараз й імперії вже не ті, що раніше – імперія інформації, фінансова імперія, імперія новітніх технологій, але знаходяться, як бачимо, народи все ще заражені ідеями великодержавія. І ми не можемо до кінця збагнути, що з нами коїться таке, чому в людях стільки зла, звідки це прагнення вбивати ближнього, як може вбивати православний православного.
А відповідь на всі численні питання закладена якраз у Євангельському читанні цієї неділі. І тому я завжди відповідаю так: а хіба ж Церква вчить про щось інше? Хіба чули ви коли-небудь, щоб Церква говорила про те, що прийде час і тут, на землі, настане рай?! На сторінках Священного Писання і в християнському вченні загалом ми знаходимо лише одне – цьому світові прийде кінець, настане Друге Пришестя Христове і прийде Страшний суд. Церква, протягом двох тисяч років, ніколи не змінювала остаточної картини кінця світу, а проповідує це із року в рік. Для чого це робить Церква? Щоби налякати нас, вселити страх у серця наші? Так, задля страху, але страху спасительного. Щоби ми зрозуміли, що своїм життям можемо або приблизити цей кінець, або відвести його, бо вибір кожний робить самостійно – це особистий вибір людини, народу, країни, як їм жити: чи сіяти зло, неправду, гріх, чи діяти за словом Христовим: голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене (Мф. 25: 35-36).
Ці слова наче й доволі прості і зрозумілі для нас. Але чи так само легко нам їх виконувати? Та й чи охоче ми беремося за це? Не завжди! Ось кожний погодиться, що треба маму, тата, сина, доньку у лікарні відвідати, якогось знайомого – вже так-сяк, поспівчувати незнайомому – це вже точно ні. Так само не кожний і не завжди, проходячи повз того, хто просить, подає хоча б лепту, а дехто й осуджує таких людей. Так, можливо не кожний хворий хоче бачити навіть рідних; хтось нарікає, що його не хотіли бачити здоровим, то не треба йти, як він захворів; не всі бідні є миловидної зовнішності – серед них багато п’яниць та нероб і ще багато всіляких зауважень можна тут зробити. Але за це ті інші люди і дадуть відповідь, а ми дамо відповідь за те, що робили ми. Легко бути добрим із добрими людьми, легко і добро робити, коли ситуація сприятлива, але Господь від нас вимагає бути християнами незалежно від життєвих обставин.
Тому читаймо, дорогі брати і сестри, Євангеліє з великою уважністю і вдумливістю, пізнаваймо, чого чекає від нас Господь, бо за це даватимемо відповідь на Страшному суді і не зможемо тоді сказати: а я не знав цього!
Ми знаємо, що попереду Великий піст. Якщо вважаємо себе християнами, то, звісно, повинні на себе накласти цей подвиг посту в міру своїх тілесних і душевних сил. Але, як тільки ми про це говоримо, відразу у нас виникає велика проблема – їжа! Це питання чомусь ставиться завжди так, якби саме в їжі вміщена істина посту. Апостол Павло (до слова, дуже освічена людина – треба читати його послання), каже: їжа не наближає нас до Бога (1Кор. 8:8). А ми всі, в чому будемо каятися, коли прийдемо до священика на Сповідь? У піст з’їв сирника, з’їла яйце – це перший гріх у наших очах, який ми вчинили в подвизі Святого і Великого посту! Але, не дай Бог, пригадати чи наділити себе справді великим гріхом! Перш за все, навіщо це священику знати? Та й і гішніші за мене є!
Ось так ми собі міркуємо. Скажіть, хіба є в цьому щось від християнського мислення, від християнського віровчення? Ми не задумуємося про стан своєї душі, про те, як поводили себе стосовно Бога і ближніх, і водночас переживаємо про з’їджене яйце! Це великий егоїзм наш проявляється: ми не бачимо в собі справжнього скоїного нами гріха, а зводимо віру до дрібних і, для Бога, не тільки непотрібних, але й неприємних речей.
Ось, як ви собі думаєте, ті найманці на Сході України, які стріляють, призиваючи ім’я Пресвятої Тройці, вони не безумні люди? Ось так людина в безумсті живе все життя! Як з такими вчинками взагалі можна думати, що ти маєш віру в Господа. Чи ж вони думають, що вистрелять із гармати і зробить добре для Бога?! Ось ми покаємося в тому, що щось з’їли недозволене, і відпустить нам Бог, а той вистрелить в православного і думає, що він також зробив все добре. Це справжнє безумство, яке опанувало нами, людьми XXI століття.
Тому я закликаю до того, брати і сестри, щоби ми схаменулися, щоби ми подумали і побачили, що щось навколо нас коїться не те. Подивіться, як гарно у ваших руках горять ці свічки! Так само з покаяльним настроєм повинна горіти наша душа любов’ю до Бога. І тоді кожний із нас неодмінно зустрінеться з Богом подібно Симеон Богоприїмцю сподибиться прийняти Христа на руки своєї душі і з Ним завжди бути. Амінь!