Дорогі брати і сестри! Притча про блудного сина, яку ми щойно почули, образно повчає нас про значення у нашому житті покаяння і говорить про можливість у будь-який час повернутися до Бога, до Отця Небесного, адже в образі євангельського батька перед нами звісно постає Сам Господь.
У Бога є такі діти, що постійно знаходяться поруч із ним, які, як кажуть у народі, мають Бога в серці, які завжди співміряють свою волю з волею Божою. Але є й такі, які, подібно до молодшого сина, відходять у далеку країну, через гріхи свої віддаляються від Бога і наймитують у злих духів, які неодмінно займають те пусте місце у душі людини, яка втратила зв’язок із Богом.
Тим, хто найняв цього молодшого сина на працю, на той дуже мізерний заробіток, є ніхто інший, як диявол, який манить нас солодким безтурботним життям, а на ділі робить нас воїми рабами і змушує працювати, важко працювати серед стада свиней, і дуже швидко солодкі мрії перетворюються на гірку реальність.
Водночас ця притча торкається й іншої проблеми. Перед нами два сини – однин слухняний, іншого ж можемо уявити собі як байдикуватого гульвісу, який уже не міг дочекатися спадщини. Сердець багатьох людей ця притча боляче торкається, бо й у наш час у сімейному житті, як і у всі часи, проблема взаємовідносин батьків і дітей стоїть доволі гостро. Дитина, зростаючи, спочатку вимовляє “мама”, потім учиться говорити і вже каже “мамо, я тебе люблю”, а в певному віці з уст її вже може лунати “мамо, закрий рота”. Але приходить такий час, коли вже й не має цієї мами в житті людини і тоді вона каже: “як би я хотіла у своєму житті ще раз побачити маму і почути її поради”. Тому ця притча про блудного сина показує нам, як ми можемо в житті віддалятися від Бога, від батьків, і повчає, що там, у далеких країнах самостійного, а точніше – свавільного життя, нас не чекає нічого доброго.
Подивімося ж і на старшого брата. Нічого особливо поганого він начебто не робив, був постійно біля батька, трудився, навіть, коли повернувся його молодший брат, він не бачив цього, бо виконував свою роботу на полі. Побачивши ж святкування на честь молодшого брата, він не сприйняв цього бенкету. Подібно чинимо й ми, не бажаючи зрозуміти ближнього, не бажаючи його підтримати і допомогти йому і, не роблячи всього цього, ми ще й не можемо порадіти його самостійним духовним чи земним успіхам. Якщо ближній упав у гріх, ми його охочеше осудимо, ніж допоможемо. А коли й покається він і виправиться, чи привітаємо його? Скажіть, чи багато хто вітає людину, яка покаялася? Чи у нас таке прийняте таке вітання з Таїнством Покаяння? Ось ми не радіємо, а навіть ангели на небесах радіють за словом Господнім: буває радість у ангелів Божих за одного грішника, що покаявся (Лк. 15:10).
За Літургією священнослужителі від свого імені та від усіх вірян промовляють такі слова: і сподоби нас, Владико, безбоязно, неосудно насмілитись призивати Тебе, Небесного Бога Отця, і промовляти, після чого промоляється Господня молитва. Митрополит Антоній Блум говорив, що з віком йому ставало дедалі страшніше промовляти молитву “Отче наш” через усвідомлення своєї недостойності називати Бога своїм Отцем. І справді, чи достойні ми називати Бога Отцем, якщо самі перебуваємо в далекій країні, живемо у гріхах, пасемо свиней і з ними ж їмо, тобто перебуваємо в нечистоті? Недостойні! Але з невимовного Свого чоловіколюбства Господь дарував нам можливість покаяння, через яке ми можемо повернутися в обійми Бога і назвати Його Отцем.
Ми звикли врочисті події супроводжувати святковими обідами. Так само і батько повернення сина відзначає бенкетом. Про що це говорить нам? Про те, що Таїнство Покаяння ми повинні супроводжувати наступним Таїнством Причастя, яке є справжньою духовною Трапезою для нашої душі. А дуже часто буває так, що людина прийшла, покаялася, а це покаяння не має ніякого зв’язку з прийняттям Святих Христових Тайн. І що ж тоді? Гріх з душі забраний, але й Христос у цю душу ще не приходить і що тоді? Тоді диявол неодмінно скористається цим і повернеться зі ще більшими спокусами! Тому знаймо, що справжнє літургійне життя – це прийняття Таїнства Причастя.
Зараз саме надходить у житті Церкви такий період, коли по-особливому чуємо заклик до покаяння – наближається час Великого посту. І всі ми повинні усвідомити, що, хоч і не буває Причастя без Покаяння, але й Покаяння без Причастя значно втрачає свою силу, бо й батько, прийнявши блудного сина в обійми, не відправив його відразу працювати на полі чи інше щось робити, але влаштував для нього бенкет.
Узагалі, зображені в притчі обійми мають і глибокий богословський сенс. Через гріх ми відпадаємо від Бога, наш гріх стає між нами і нашим Отцем Небесним і не дає нам наблизитися до Нього; через гріх ми фактично відлучаємо себе від Церкви, яка є Тілом Христовим. І ось у Таїнстві Сповіді священик промовляє: примири та з’єднай його зі Святою Соборною Твоєю й Апостольською Церквою. Тобто згадані Христом у притчі батьківські обійми означають саме повернення у Таїнстві Покаяння людини в лоно Церкви і з’єднання її з Богом.
Дорогі у Христі брати і сестри, проведімо цю неділю в духовних розважаннях про своє життя, проаналізуймо в яких країнах перебуваємо ми. Часто про неділю про блудного сина говорять у жартівливому контексті, вітають жартома один одного з цією неділею тощо. Але не вдаваймося до цього! Те, що живемо ми у гріху, що не перебуваємо у правдивому спілкуванні з Богом, хіба може нас розважати?! Блудний син встиг покаятися, але ми, відкладаючи покаяння і забуваючи про швидкоплинність життя, чому не боїмося справедливого Суду Божого?
Живімо ж із постійною думкою про Бога, вподібнюймося старшому сину у його слухняності батькіській волі, і нехай нас не спокушають жодні солодкі картини гріховного життя, але будемо прагнути перебувати у безперервному спілкуванні з нашим Небесним Отцем через Його Святу Церкву. Амінь!