Я щиро хочу всіх вас привітати із Новим 2014 роком, який сьогодні настав за “старим” Юліанським календарем, а отже і настав для нашої Святої Православної Церкви, яка за цим календарем живе.
Сьогодні Церква згадує Обрізання Господнє і звершує пам’ять одразу двох великих святителів: Вселенської Церкви – Василія Великого, архиєпископа Кесарії Каппадокійської, і Української Церкви – Петра Могили, митрополита Київського і Галицького та всієї Руси.
Сьогоднішній день є завершенням старого року і початоком нового. Цілком логічно у цей час людям задумуватися над прожитим життям, не лише над одним тільки минулим 2013 роком, але й узагалі над прожитим життям, аналізувати свої кроки і вчинки, результати праці і, навпаки, бездіяльності.
Ми, без сумнівів, цілком усвідомлюємо, що стали старшими у нашому земному житті ще на один рік. Частка того, хто проповідує з амвону, сьогодні є не вкрай привабливою. Тому що на тлі свята і святкового настрою доводиться також говорити і про те, що не лише на один рік старшими ми стали, але й на один рік ми стали ближчими до того часу, до тієї межі нашого земного життя, коли ми відемо до Бога у життя вічне.
І про це, останнє, говорити потрібно, можливо, навіть більше, аніж про перше, для християн звичайно. Ви напевно пам’ятаєте зі Священного Писання, як навчає нас апостол: “Робiть обережно, не як нерозумнi, а як мудрi, цiнуючи час, бо днi лукавi” (Еф. 5, 15-16).
Чому він так говорить, щоб ми цінували той час, який відведений нам у земному житті? Бо дні, каже, лукавими є! Кожна прожита нами хвилина, вона може піти на добро, або може піти на зло, а може й узагалі бути змарнованою. А дні лукаві, бо вони біжать галопом, мов коні, дуже швидко. Не встигаємо роззирнутись, а вже півжиття за плечима. І буває так, що людина все “на завтра” відкладає і турботу і прояв любові до близьких, і добрі справи, і молитву, і Бога взагалі, а завтра це може й не настати зовсім.
Час спливає дуже швидко. Часто нам буває важко збагнути, як ще вчора ми були юними, і ось раптом настає середній вік, за ним старший вік, хвороби, випробовування різні. Тому кожна людина повинна замислюватися над кожною прожитою хвилиною, не говорячи вже про цілі дні і роки, і проживати їх мудро і обережно, за словом апостола.
І ось сьогодні саме такий день, який спонукає нас задуматися над цим. На допомогу нам приходить постать святителя Василія Великого, пам’ять якого, як я вже казав, сьогодні звершує Свята Церква.
Хто ж цей святий, Василій Великий, якого так шанують у Грецькій Церкві, як ми, скажімо, шануємо святителя Миколая? Цей святитель народився досить давно, у 329 році. Лише чотири роки минуло після I Вселенського собору, Церква ледь животіла після страшних гонінь на християн перших трьох століть. Прожив цей святитель небагато – всього п’ятдесят років, – і спочив у Бозі у 379 році. Мало прожив, але за своє життя він дуже багато зробив для Церкви.
Перш за все, коли Церква вийшла із підпілля, із катакомб, то диявол посіяв зовсім інші випробовування для Церкви – єресі. І ось цей святитель Василій Великий, здобувши прекрасну філософську і богословську освіту, проповідував істинне вчення про Христа. Навіть нечестивий імператор Валент і його правителі, прихильники єретика Арія, не могли здолати святого Василія.
Коли правитель Кесарії Каппадокійської Модест прийшов до Василія Великого і почав йому дорікати, що ось усі слухаються імператора, який сповідує Арієве вчення, а він не слухається, і погрожувати, що арештує його, запроторить у в’язницю або вишле далеко з міста, яким Василій керував як єпископ, то святитель відповів: “Я нічого не боюся, тому що в мене немає ні маєтків, ні різного іншого багатства, я маю лише книги, чернечий одяг, ризи для богослужіння і мені однаково буде, де б ви мене не оселили. На цій землі я людина смертна і поклоняюся Творцю, а ви не поклоняєтесь Творцеві, бо ваше вчення зводить Господа Ісуса Христа до людської подоби, ви проповідуєте людину, а не Бога!” Дуже здивований мудрістю і силою духа святителя Модест уже більше ніколи його не чіпав.
Життя Василія Великого не було простим. Ще з років спільного навчання товаришував він із Григорієм Богослов. Описуючі риси характеру і стиль життя святого Василія, Григорій Богослов писав: “Такою була звитяга Василія, такою була велич його слави, що багато хто, наслідуючи одні тільки тілесні якості його, робили їх для себе засобами для досягнення слави”.
Цими якостями, про які говорив святитель Григорій Богослов були тиха хода, повільність у висловлюваннях, незвичайне самозаглиблення і постійна задума. І схожим у Василія було все: і одяг, і побут – все відповідало його характеру.
А тих, хто наслідував святого у цьому, Григорій Богослов навіть називав “василіями”. Однак наслідування це без духовної складової було спотвореним. Ми ж повинні найперше наслідувати цього святого духовно і, особливо, ті, хто носять його ім’я.
Василій Великий написав чимало праць, в яких утверджував істинне християнське вчення. У день пам’яті святого, взираючи на житіє його, бачимо, що для нього віра, і саме істинна правдива віра, була понад усе. Не будь-яка віра, не така, яка модна у нас – “вірю в Бога, нема значення як – Бог один”, але віра істинна, з дотриманням і розумінням усіх її догматів, і, звісно, віра жива.
Завдяки нашому Предстоятелю Святійшому Патріарху Філарету, який переклав всі твори Василія Великого, ми маємо змогу читати їх українською мовою. Постать цього святого для Церкви є восітину визначню і тому наш Патріарх часто поставляє нам, архиєреям, його житіє і святительське служіння у приклад.
Наш український святитель митрополит Петро Могила прожив також, як і святитель Василій Великий, п’ятдесят років, і в один день із Василієм Великим спочив, тільки той 1 січня 379 року, а Петро Могила 1 січня 1647 року. Але й, навіть не враховуючи цього, не просто так, не випадково стоїть пам’ять святителя Петра Могили поруч із Василієм Великим: це, можна сказати, наш Василій Великий, який дуже багато потрудився і для Церкви і для держави Української.
Петро Могила, дорогі у Христі брати і сестри, є покровителем нашим, покровителем Галицької землі, і висвячувався він на єпископа і настановлявся на митрополію саме у Львові, у давній Успенській церкві, там йому вручалася грамота від польського короля на те, що він визнається митрополитом Київським і Галицьким та всієї Руси.
І трудами своїми цей святитель справді прославився у Києві, у Галичині та по всій Русі, і став він непересічною постаттю і в позацерковній, суспільній історії.
Не випадково, дорогі брати і сестри, згадав я слова апостола Павла про лукавство днів, лукавство часу. За кожний день, прожитий нами, ми повинні дякувати Богові і проживати його мудро, у заповідях Божих діючи, бо справді не знаємо ні дня, ні години, коли станемо перед Судом Його.
Для цього й поставляє Церква перед очима нашими приклади життя достойних мужів, її подвижників, зокрема і святителів Василія Великого і Петра Могили. У них належить нам повчатись і їх нам належить мати за приклад.
Усе життя ми балансуємо між пеклом і раєм: творячи добро, наближаємо себе до вічного блаженного небесного життя, творячи зло, падаємо вниз, наближаємо себе також до вічного життя, але у муці і без Бога. Це є цілком реальні речі, не байки і нам належить розмірковувати над цим.
Ми повинні, неодмінно повинні задуматися над нашим життям, стати перед Богом і сказати: “Більше не грішитимемо, Господи! Не хочемо грішити, а хочемо жити із Тобою, допоможи нам”. Бо, ще раз скажу, не знаємо ми ні дня, ні години, коли будемо покликані від цього життя.
Усе наше життя, яке нам іще сподобить прожити Господь, віддаймо у руки Божі і стараймося, кожний у міру своїх тілесних і духовних сил, уподібнюватися до великих угодників і святителів Божих, пам’ять яких творимо ми цього дня, а також і всіх святих. Амінь!
ПРОПОВІДЬ >>>