Дорогі брати і сестри! Сьогодні день Торжества Православ’я, торжества нашої віри, віри отцівської, апостольської і віри, яка Вселенну утвердила. Після Божественної Літургії ми з вами звершимо чин Торжества Православ’я, за яким згадаємо всіх тих, хто потрудився у благовісті Христовому, хто утверджував православну віру.
Сьогодні Свята Церква пропонує для нас незвичайну Євангельську історію. Це перша глава Євангелія від Іоана. Святий благовіститель Іоан Богослов розповідає про зустріч Христа з Нафанаїлом. Погляньмо на дивовижну переміну: ось Нафанаїл каже до Филипа «чи може щось добре бути з Назарета?», а вже за мить звертається до Христа зі словами «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». (Ін. 1, 45-49) Цією історією і цими словами визнання можемо сказати розпочинається Євангеліє від Іоана. Це визнання творить Нафанаїл, в якому, за словом Христа, не має лукавства. (Ін. 1, 47) А завершує своє Євангеліє святий апостол Іоан словами іншого апостола з дванадцяти Фоми: «Господь мій і Бог мій». (Ін. 20, 28) І в одному, і в другому випадку ми чуємо визнання Бога у Христі Ісусі. Велика віра вселяється у серця двох мужів – Нафанаїла і Фоми, – віра непохитна і ствердна. І також і в одному, і в другому випадку Христос промовляє до ученика: «Ти почув і повірив», «Ти побачив і повірив». (Ін. 1, 50; 20, 29) «Блаженні ті, що не бачили й увірували», – сказане Фомі і «Віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих…над Сином Людським», – сказане Нафанаїлу – це є прекрасні для нас слова Христа Спасителя, які утверджують нашу віру, віру тих, хто не бачить і вірує. (Ін. 1, 51; 20, 29) Тому, що це є звершений акт нашої віри.
А тепер перейдімо мислено на історію давньої Церкви. Ми усвідомлюємо, звісно, що гоніння на християн припинилися приблизно з початку IV століття, з Міланського указу, едикту імператора Константина, який був виданий 13 червня 313 року. Саме цим, сказано в історії, припиняється гоніння на християн, а, власне, випробовування віри християнської. Тисячі мучеників засвідчили свою віру в Христа Спасителя смертю, і поруч із цим ми бачимо як раптом Церква з середини знемагає ще до VIII століття. Знемагає від різних єресей, непорозумінь, локальних відновлень тих самих гонінь, серед яких була й іконоборницька єресь.
Ось, власне, цей сьогоднішній день Торжества Православ’я встановлений не для того, щоби в якійсь мірі підкреслити істинність саме православної віри, а для того, щоби ми не сумнівались, що святі отці, вчителі Церкви, рівноапостольні царі – всі ті, хто стояв на позиціях шанування святих ікон, були на істинно правильному шляху і саме вони відстояли для нас благодать, що ми сьогодні стоячи у храмі маємо вільну можливість споглядати перед очима ці святі зображення. У храмі наповненому іконами почуваєшся легко, набуваєш особливе молитовне налаштування, коли на тебе дивляться з ікон очі Ісуса Христа, Божої Матері, святих угодників Божих.
Заперечення правильності шанування святих ікон твориться донині деякими християнськими деномінаціями. У такому випадку, скажіть, для чого ми беремо до рук світлини найдорожчих людей, живих і померлих, інколи цілуємо їх, ставимо на найкращі місця у своїх помешканнях і навіть віримо в те, що, якщо вони і відійшли від нас у загробне життя, то і там нам допомагають, і ми відчуваємо їхню присутність через зображення на світлинах. Якщо ми так шануємо своїх батьків, братів, сестер – усіх рідних, – через ці світлини, то тим більше нам слід виявляти шану до Бога і святих Його через їх святі зображення. Взираючи на образ Ісуса Христа і Божої Матері чи будь-яких святих, ми, звісно, уявляємо перед собою первообраз і до нього звертаємо слова своїх молитовних прохань. Єресь іконоборства була подолана, благодатність шанування ікон утверджена, через що і встановлено в перший тиждень Великого і Святого посту звершувати святкування Торжества Православ’я.
Мені зараз на думку спадає наша преподобна мати Марія Єгипетська, яка по-особливому шанується у дні Великого Посту. Маріїне стояння, канон преподобного Андрія Критського, який вміщає особливі молитви, звернені зокрема до цієї благочестивої жінки – ангела у плоті. Що змусило її у мить перемінити своє розпусне життя? Адже ж ви пам’ятаєте з її житія, як вона підійшла до Єрусалимського храму, але якась сила не впускала її досередини. Вона споглядала на ікону перед входом до храму, і в мить цей образ перемінив її думки, її почуття, її духовний стан. Вона обернулася і пішла в пустелю. Але ця ікона в її очах відкарбувалася надовго. Через цю ікону преподобна Марія Єгипетська зрозуміла і перетворила все своє заблудле життя на праведне і морально-правдиве.
Цей день – це не просто день вшанування всіх святих подвижників, які страждали за віру і утверджували і про яких ви чули сьогодні від апостола Павла, що вони «тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення», і що блукали пустелями, горами і ховались в ущелинах ті, «яких увесь світ не був достойний». (Євр. 11, 37-38) Це говорив апостол на початку християнської Церкви, на зорі християнської релігії, приводячи старозавітні приклади. Але ми знаємо, скільки правдивих подвижників Церкви, яких дійсно світ не був достойний, ченців, єгипетських і палестинських чорноризців подвизалися у пустелях. Згадайте Антонія Великого, який був із багатої родини. Він роздав усе своє майно і пішов у пустелю. Скажіть, хто сьогодні готовий на такий подвиг? Хто? Але це для нас приклади, взірці, на які ми повинні рівнятися. Світ не достойний їх, але нам вони даровані як приклад.
Тому ми, дорогі брати і сестри, взираючи на начальника віри нашої Христа Ісуса, будемо у своїх серцях пам’ятати Євангельський епізод, цю Євангельську історію, коли Христос у скептичному Нафанаїлі побачив істинного ізраїльтянина, у якому немає лукавства. Нафанаїл визнав у Христі Сина Божого, так нехай і в наших серцях утверджуватиметься віра християнська, православна, отцівська, і нехай буде вона непохитною до кінця віку. Амінь!