Доповідь прот. Петра Політила ''Ідея самобутності Української Церкви та держави у духовній спадщині митрополита Василя Липківського''

У незалежній державі не може бути Церкви, залежної від уряду, і Церкви іншої держави. Якщо історії відомі такі випадки, то вони, без сумніву, повинні належати минулому. Сьогодні такий статус Церкви недопустимий – Європейський простір формується не лише на підвалинах державної незалежності та національної самоідентифікації народів, але й їх церковної самобутності [8, с.42].

За словами митрополита Василя Липківського, Христова Церква – це братерство всіх народів, бо Христос, виряджаючи своїх учеників на благовістя, сказав їм: “Ідіть навчайте всі народи… навчаючи їх додержувати все те, що Я заповідав Вам” (Мф. 28:20). Що ж заповідав Христос апостолам, а через них і всім народам такого, що його повинні всі народи додержувати? “Це заповідаю вам, – каже своїм ученикам Христос, – щоб ви любили один одного” (Ін. 15:17). “З того знатимуть всі, що ви Мої ученики, коли матимете любов поміж собою” (Ін. 13:35). Отже головний заповіт Христа до всіх народів полягає у заклику, щоби вони жили поміж собою в любові, в братерстві, щоби спільними силами будували братерське життя на світі, цебто, всесвітню Христову Церкву.

Але єдиний шлях, щоб досягнути цього всесвітнього братерства народів, полягає у тому, щоб спочатку кожний народ сам із себе утворив Христове братерство, утворив свою рідну Церкву. Отже Христос Спаситель, утворюючи Церкву, не тільки не відкидав цим національного розвитку народів, а саме навпаки, Своїм заповітом усім народам єднатися Він вимагає від кожного народу найбільшого національного розвитку. Кожний народ повинен перш за все добре попрацювати над самим собою, дослідити самого себе, зрозуміти і виявити всі свої здібності, всі таланти, які дав йому Бог, повинен показати іншим народам, що він є і чого він вартий, повинен вирости як певна національна одиниця, усім показати своє християнське лице, утворити свою рідну Церкву, щоб стати готовим до братерського єднання з іншими народами [2, с.7].

Як зазначає відомий український історик, дослідник праць і проповідей митрополита Арсен Зінченко, найбільшою трагедією є те, що українське суспільство кінця ХХ – поч. ХХІ століть все ще мляво звертається до гіркого досвіду подій 20-х років, коли під ударами тоталітарного режиму гинула як світська, так і духовна інтелігенція, цілеспрямовано знищувалися учасники національно-визвольних змагань 1917–1920 рр., а пам’ять про них цинічно і послідовно осквернялась. У цій сліпоті ще й сьогодні збайдужіла від червоної пропаганди українська напівсвідомість досить нечітко бачить цінність відродження національної Церкви. Свідомість ширшого ж загалу заледве зберігає ім’я Василя Липківського як одного з найвидатніших церковних провідників України. Його особисте подвижництво і пристрасна молитва за долю України знані лише серед інтелігенції. Проте у справі формування української духовності його внесок і діяння мають особливе значення [4, с.62].

Праці митрополита Василя Липківського, як у часи його діяльності, так і зараз мають величезний вплив як на проповідників Слова Божого, так і на свідомість народу в цілому. А у часи більшовицької окупації, зважаючи на повний контроль духовного видавництва, збірки його проповідей, які доходили до нас з діаспори, ставали іноді настольними книгами у проповідництві.

Вже в часи революції 1905–1907 рр. його голос виразно лунав серед київського прогресивного духовенства. Кращі з його представників вимагали від закостенілого російського Синоду ґрунтовних реформ, зокрема звільнення Церкви від ролі слуги політичному режимові. До них долучалися вимоги запровадження української мови в духовних навчальних закладах і читання проповідей та Євангелія рідною мовою. Революційні події 1917 р. надали церковному руху в Україні національно-політичного характеру: “…в державному житті на Україні тим часом клекотіло, суто національний бік висувався щораз більше. А це не могло не відбитись і на Церкві”, – писав В. Липківський. “Вже на єпархіальних з’їздах лунала українська мова, поставали вимоги про незалежність від Москви, а трохи згодом повстав поділ і в духовенстві на українське і московське” [2, с.8]. Бурхливі єпархіальні з’їзди в губернських містах України вимагали відродження давніх форм устрою Української Церкви, скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Приклад Грузинської Церкви, яка невдовзі після зречення Миколи II проголосила себе незалежною, показував цілком ясний орієнтир. Восени 1917 р. було утворено першу Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР), яка й мала підготувати скликання Всеукраїнського Собору. У числі його активних організаторів був і протоієрей Василь Липківський. У квітні 1919 р. його обирають заступником голови Всеукраїнської Православної Церковної Ради нового складу (друга ВПЦР), яка стала керівним органом у заснуванні українських парафій [3, с.96].

І це був лише початок. Після цього діяльність Липківського стала настільки відомою в Україні та за її межами, що православний люд, згадуючи відродження УАПЦ 1920-х, прямо асоціює його з постаттю цього митрополита. Звичайно, ці всі події мали істотний вплив, а можливо і вирішальний, на проповіді Василя Липківського як священика, а згодом, і як митрополита.

Аналізуючи проповідницький талант цього великого світоча слова, слід сказати, що невід’ємною частиною його проповідей є Українське питання: Української Церкви, Української держави, українців як нації.

Літературну творчість митрополита можна умовно поділити на три періоди. До першого періоду можна віднести доробок отця Василія протягом його молодих років, коли він, будучи священиком, окрім духовної праці, активно займався публіцистикою та був постійним дописувачем київських журналів “Киевские епархиальные ведомости” та “Киевская старина”.

Другий період творчості Василя Липківського охоплює роки визвольних змагань, активної боротьби за українську автокефалію та час, коли митрополит Василь стояв на чолі УАПЦ. У цей період архієрей активно займається перекладом на українську мову богослужбової літератури, зокрема літургійних текстів, а також богословських праць. Зокрема, митрополит перекладає українською мовою Літургію Іоана Золотоустого, Молитовник, Часословець.

Третій період творчості священнослужителя торкається останніх 10 років його життя, які виявилися найтрагічнішими, але водночас і найбільш плідними з точки зору літературної роботи. Саме у ці роки митрополит Василь писав свою “Історію Української церкви”, уклав двотомник “Наука самоосвіти українського духівництва”, написав підручники “На Старий і Новий Заповіт”, “32 розмови з історії Всесвітньої Церкви”, уклав кілька збірок власних проповідей, зокрема збірку “Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу”, що містить 194 проповіді. Також у цей час митрополит Василь вів активне листування з українськими церковними діячами за кордоном, продовжував роботу з перекладу релігійної літератури.

У 20-х – на поч. 30-х років минулого століття, будучи одним із чільних діячів УАПЦ, митрополит Василь Липківський пише багато церковних проповідей, які пронизані українським національним духом. Більшість із цих проповідей вдалося зберегти, а в 1969 році видрукувати в Торонто (Канада) окремою книгою, що мала назву “Проповіді на неділі й свята: Слово Христове до Українського народу”.

Детальніший аналіз проповідей Василя Липківського дозволяє окреслити ряд цікавих рис і спостережень. По-перше, в них виявилась доволі глибока і різностороння ерудиція митрополита, його досконале знання історії – біблійної і світської, історії Церкви й історії України. У його проповідницькій лектурі “і Конфуцій, і Будда, і Магомет, і Христос, і навіть грецькі філософи Сократ і Платон” [1, с.88]. До речі, світську філософську думку митрополит зовсім не оминає увагою, віддаючи належне знаним мислителям, зокрема Канту, чиє ім’я неодноразово згадується у проповідях. Володіючи знаннями про античний світ, оперуючи іменами “Зевса і Юпітера”, “Бахуса й Венери” (звісно, в логічних контекстах проповідей), митрополит зазначає, що “взагалі антична ідеологія, це зовсім не віра, а скоріше шлях до безвір’я” [1, с.88].

Станом на сьогодні, надзвичайно актуальною є проповідь В. Липківського “Значення церковних канонів у житті Церкви” [1, с.408]. Він розпочинає її запитанням єврейського законника до Христа: “Яка найбільша заповідь у Законі?” І продовжує відповіддю Христовою: “Люби Бога – це перша найбільша заповідь, а друга подібна до неї: люби ближнього, як самого себе”. “Законники однаково зневажали всі заповіді Божі, – зауважує митрополит Липківський, – закрили їх грубим шаром своїх канонів і ними підміняли заповіді Божі” [1, с.408]. І тут він проводить паралель зі сучасними християнськими законниками та їхніми прибічниками, які “докоряють Українській Церкві за те, що ми ніби порушуємо канони, цебто перекази Отців, і на цій підставі звинувачують нашу Церкву в єретицтві, що ми ніби: відійшли від православної віри, що ми “безблагодатні”, що наші таїнства недійсні…” [1, с.410] [5, с.391].

Ідея самобутності українського народу присутня навіть у багатьох заголовках проповідей Василя Липківського (“Доля самарянського народу подібна до долі українського”, “Життя св. священомученика Макарія в прикладенні до історії Української Церкви”, “Допит Сліпородженого – допит Української Церкви” і под.), побудованих за принципом типологічної (смислової, алегоричної, символічної) паралелі.

Зважаючи на те, що ідея самобутності української Церкви та держави простежується у проповідях митрополита Липківського дуже часто (майже в кожній проповіді) варто звернути увагу на вміння автора знайти смислову синонімію в церковно-релігійній історії (події, святі) і конкретиці життя українського люду в минулому чи сьогоденні [6, с.3].

Мабуть, найчастіше з-поміж інших національних сутностей у проповідях Василя Липківського постає тема відродження Української Церкви як Божої благодаті українському народові. Так чи інакше ця тема інтерпретується в дуже багатьох творах. “Наша рідна Українська Церква… переживає зараз перші роки свого відродження, свого воскресіння” [1, с.245]; “Ми будуємо свою рідну Українську Церкву, щоб у ній знаходили спасіння не тільки поодинокі душі, а щоб в ній спасався від загибелі весь наш український народ” [1, с.69].

Надзвичайно зворушливо і довірливо у митрополита Василя Липківського виглядає апелювання народу, окраденого, осліпленого й покинутого, до Бога, як до останньої надії своєї: “А він, бідолашний, сидить, не може піднятися і лише до Христа звертається: Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене! Його часто перехожі штовхають, б’ють, кричать, щоб замовк. Але він взиває до Бога: помилуй мене, дай мені світ бачити! Бо від кого наш нарід може сподіватися світла і волі? Тільки від Бога. Бо в людей, у народів він і був, і завжди залишиться тільки лірником, жебраком, поки не змилується над ним Бог” [1, с.59].

Майже наскрізним образом у проповідях Василя Липківського проходить образ Тараса Шевченка. Часто апелюючи до Шевченка, митрополит вирішував відразу два завдання. По-перше, він прагнув максимально використати авторитет і популярність поета-пророка в широких народних масах, у т. ч. не надто освічених, але таких, які про Шевченка чули і знали, задля того ж піднесення національного духу. А по-друге, митрополит, безсумнівно, вів боротьбу за Шевченка, вульгарно потрактовану постать і творчість якого підняли на свій прапор безбожники і безвірники.

І ніби підкреслюючи значимість Шевченка у нашому житті митрополит говорить: “Хто матір забуває, того Бог карає”, – це наша матір Україна. Шануйте ж загальну нашу матір Україну” [1, с.580].

7 листопада 1922 р. у Білій Церкві під час служби Божої він говорив: “Чуєте гомін? Святкується п’ятиріччя будування пролетарської держави. Та горе нам! Чи не нагадує воно будування Вавилонської башти?” Намалювавши картину страждань народу, розрухи та голоду на багатій українській землі, митрополит сказав: “І все це від того, що державний устрій будується без Бога; Хіба ми чули в деклараціях теперішніх правителів святе ім’я Господнє? Ні, вони покладаються тільки на себе, на свою силу! Каже безумний в серці своєму: “Немає Бога!” – пригадуються слова з псалма Давидового. І хочеться крикнути: опам’ятайтеся!” Далі митрополит звертався до християнського сумління вірних: “Перед нами страдницька путь. Але пам’ятаймо слово Спасителя: “Більшої любови немає, як та, коли хто життя своє віддає за друзів своїх” (Ін, 13, 15) [4, с.68].

Згадуючи заповіти великого Кобзаря України, митрополит заповідає нам від себе: “...не тільки молитись за рідну церкву..., але й щиро працювати на її користь, захищати її від ворогів, благовістити про неї своєму народові, і цим не тільки свою душу, а й душу і життя свого народу спасти...”

Отак розумів митрополит Василь Липківський заповіти Тараса Шевченка. Він жив ними і нам заповів не забувати їх! Дух істини Христової завжди горів у душах цих великих людей України. Про це свідчить вся їхня творчість, їхнє життя, їхня праця. І не випадково народ наш величає їх праведниками і святими [8, с.42].

Слова митрополита Василя мали відгук насамперед тому, що він сам був зразком подвижництва. Тому й нині його життєвий шлях сприймається як величне страдництво заради Церкви й України, оскільки його благовісництво було рушієм відродження Церкви та тих ідей, які вона перед собою поставила: про рідну мову в Церкві, про автокефалію, соборноправність, про аполітичність Церкви. Закінчуючи своє слово на ІІ Всеправославному соборі митрополит промовив: “Церква наша пробиває нові шляхи в житті релігійному по непротоптаному місцю між дібровами, та кущами. При своїй боротьбі вона звернула з протоптаного шляху. І державне життя теж саме звернуло з старих шляхів. При таких умовах можливі тертя, непорозуміння неминучі. Нажаль і я підпав під ці непорозуміння й підозріння. Як вищий духовний керівник я теж став під персональне підозріле відношення з боку Держвлади… Але недовір’я Держвлади до мене вилилося в недовір’я до всієї УАПЦ. Підозріння влади в контрреволюційних настроях моїх дає привід Владі казати: “Який керівник, така і вся УАП Церква” [7, с. 209].

Отже підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що проповіді митрополита Василя Липківського – це визначне явище в історії Української Церкви, національної культури, гомілетичного мистецтва. Наше суспільство лише починає освоювати їхню мову і експресію, уміння митрополита пов’язати давні національні морально-християнські цінності з актуальними питаннями сьогодення, подати головну ідею проповіді глибоко образною мовою, яка торкається струн душі як простих, так і освічених людей.