Доброю і милістю Господньою ми зустрічаємо 1030-річчя Хрещення Руси-України, і радість у Господі єднає нас узами любові Христової.
Ми вклоняємось найвеличнішим та безмежній любові Божій; пройнятий якою Син Божий, Господь наш Ісус Христос, зійшов на землю, став Чоловіком, постраждав і помер Хресною смертю за нас, за гріхи наші, і воскрес для виправдання нашого (Рим. 4, 25).
Втілення і Воскресенням Своїм Христос уздоровив нас від духовної поразки, знищив усі наслідки, що виникли віл гріха прародичів, дарував нам змогу очищатися від наших гріхів у Таїнстві Покаяння і в Таїнстві Святого Причастя, освячуватися благодатно в інших Святих Таїнствах.
У Христі ми зробились новим створінням (2 Кор. 5, 17) і через віру в це - дітьми Божими (Рим. 8, 16) з благодаті. Що може бути вище від цього?! Яка милість може до цього дорівнятись?! Святий Григорій Богослов, великий отець Церкви ІV століття, говорить: «Хто і все віддасть, і все принесе в дар Богові, Котрий віддав Себе за нас за ціну спокути, - нічого не принесе він рівного тому, ніж якби явив Йому самого себе, розуміючи силу таїнства, і зробився всім для Христа, як Вій для нас». Тобто всі наші дари не матимуть ціни, якщо ми самі не зробимось всім для Христа.
Але що означає «зробися всім для Христа»? У величний і подячний Богові День Хрещення Руси-України відповідь на поставлене запитання ми, по-праву, можемо віднайти, скеровуючи свою думку і погляд на князя Руси-України Володимира, пам’ятаючи, що: «Царство Боже дасться народам, що плоди Його будуть приносити» (Мф.2І, 43).
Слід мати на увазі, що завдяки своєму положенню на «путі з варяг у греки» та торговельним зв'язкам з Візантією, Заходом і арабським Сходом, Київська Русь була добре знайома з релігіями цих країн - християнською, єврейською, магометанською. Найбільш тісні зв'язки були з Візантією. Як свідчить Окружне послання Патріарха Фотія 867 р., вже в IX ст. певна частина Русі прийняла християнство, взяла з Візантії єпископа і священиків. І в Києві згодом князі Аскольд і Дір, їх оточення й частина воїнів дружини прийняли з Візантії Христову віру. Від початку X ст. християнство в Києві вже було досить відоме й поширене. В договорі князя Ігоря 944 р. виразно говориться про ту Русь, яка була християнською і присягала в церкві св. Ілії пильнувати миру з Візантією за християнським обрядом. Згодом і княгиня Ольга, яка по смерті Ігоря правила Руською державою, прийняла хрещення, відвідала Константинополь, осередок східного християнства і, безперечно, сприяла поширенню Христової віри на Русі.
Перша згадка про Володимира подається в руських літописах під 968 р., при оповіді про нашестя печенігів, коли його бабця, свята рівноапостольна княгиня Ольга (969; пам'ять 11/24 липня), з малолітніми онуками та жителями Києва, через відсутність свого сина Святослава, були взяті в Києві в облогу степовими кочовиками. Вдруге ім’я князя Володимира зустрічається в руських літописах під 970 р., коли князь Святослав незадовго до своєї смерті поділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, отримав Київ, середущий син, Олег - землю древлянську, а молодший син, Володимир - Новгород.
Після смерті Святослава між його синами почався розбрат. Щоб відомстити за смерть свого воєводи, вбитого князем Олегом під час полювання, князь Ярополк у 977 р. виступив з раттю на Древлянське князівство. Князь Олег загинув під час відступу неподалік міста Овруча. Звістка про його смерть дійшла до Новгорода, і князь Володимир, знаючи владолюбство брата, втік за море до варягів. Ярополк відіслав до Новгорода своїх посадників і став один правити на Русі.
Та через три роки Володимир повернувся до Новгорода з дружиною варягів і вигнав київських посадників. Незабаром він завоював Полоцьк і одружився з полоцькою княжною Рогнедою, нареченою Ярополка. Потім він підкорив Київ, з його волі було вбито Ярополка. Незважаючи на те, що вдова Ярополка, родом гречанка, була вагітною, Володимир узяв її наложницею. Похітливим язичником, який покладався на свою силу та воєнну дружину, постає князь Володимир до свого навернення до християнства. За язичницьким розумінням, правда і справедливість - на стороні сильного. Князь Володимир цілковито дотримувався цього, як вищого мірила життя. Далекі тоді ще були від його серця слова: «"Не в силі Бог, а в правді».
Ставши єдинодержавним князем Русі, Володимир здійснив кілька вдалих воєнних походів: завоював Галичину (Червонну Русь), упокорив в'ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював з печенігами і, таким чином, розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до ріки Буг на півдні.
Ствердивши свою владу, великий князь Київський Володимир всіляко намагався ствердити на Русі язичницьку релігію - багатобожжя, культ стихійних сил природи. Він установив на Київських пагорбах ідолів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокоші. Цим ідолам приносилися жертви, і не раз навіть людські.
У 983 р., після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир, за звичаєм, вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, що випав на Іоанна, сина варяга Феодора, який був християнином (з часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Іллі існувала християнська громада).
Феодор відмовився віддати свого сина-християиина в жертву бездушним ідолам, сказавши князівським воїнам: «У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра зогниють... Бог один. Який створив небо і землю, зорі та місяць, і сонце, і людину...». Розлючений натовп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками якого Феодор та Іоанн прийняли мученицьку кончину (пам'ять 12/25 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, справили на нього сильне враження.
Душа князя, яка шукала істинну віру, не знаходила спокою. Володимир став згадувати своє дитинство та благочестиві настанови, які чув від своєї бабці, рівноапостольної Ольги. Він почав відкрито сумніватися в істинності поганських божеств. Дізнавшись про це і про його бажання прийняти істинну Віру, в Київ стали приходити проповідники з різних країн. Літописне передання про «випробування вір» оповідає, що першими в 986 р. прибули посли від болгар-мусульман, які жили за Волгою, на річці Камі. Опис мусульманського раю з гуріями сподобався сластолюбному князю, та обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино - неприйнятною; він відпустив мусульман з миром, сказавши їм: «Вино - веселість Русі, не можемо без нього».
Посли німецьких католиків говорили князю про велич невидимого Бога-Вседержителя та нікчемність поганських ідолів. Князь відповів їм: «Ідіть назад; отці наші не приймали віри від Папи».
Уважно вислухавши іудеїв, які прийшли з Хазарського каганату, князь Володимир запитав, де їхня Батьківщина. «В Єрусалимі, відповіли вони, - та Бог за гріхи розсіяв нас». «Як же ви осмілюєтеся пропонувати свою віру, коли самі за гріхи перебуваєте під гнівом Божим?», - заперечив Володимир.
Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Миколаєм Хрисовергом. Нін виклав князю Володимиру історію створення світу та гріхопадіння, Боговтілення та Спокути, а наостанок розповів про Друге Пришестя й показав ікону Страшного Суду. Вражений цим зображенням, Володимир зітхнув: «Добре тим, хто стоїть праворуч (праведникам), і горе тим, хто стоїть ліворуч (грішникам)». «Якщо хочеш стояти з праведниками, то охрестись», - сказав йому філософ. Володимир подумав і відповів: " зачекаю ще трохи". Відпустивши грецького посла з дарами, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено відправити послів і випробували кожну віру на місці. Обрали десять чоловіків, «добрих і розумних», і послали їх до мусульман, латинян та греків. Найсильніше та найсприятливіше враження на послів справило богослужіння греків у константинопольському храмі на честі. Софії, Премудрості Божої. «І не знаємо ми - на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна побачити такої краси», розповідали посли після повернення до Києва. Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: «Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була наймудрішою...».
Незабаром після цього, в 987 р., князь Володимир виступив у похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, яке на той час належало Візантійській імперії. Взявши Херсонес, вій став вимагати руки царівни Анни, погрожуючи в разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Візантійські імператори-співправителі Василій та Костянтин поставили умовою шлюбу своєї сестри прийняття князем Володимиром віри Христової. «Я давно випробував і полюбив її», - відповів князь Володимир.
Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонесу, князь Володимир раптово осліп. Царівна запропонувала йому негайно охреститися, сподіваючись на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному захваті скрикнув: «Тепер я побачив Бога Істинного!». Деякі з дружинників князя, вражені цим чудом, також охрестилися. У святому Хрещенні князя Володимира назвали Василієм, на честь святого Василія Великого. Тоді ж, у Херсонесі, відбувся його шлюб з царівною Анною. Князь Володимир як "віно" (викуп) за дружину повернув місто Херсонес Візантії, збудувавши в ньому, в пам’ять про своє Хрещення, храм на честь святого Іоанна Предтечі, Хрестителя Господнього.
До Києва князь повернувся разом із княжною Анною, константинопольськими та херсонеськими священнослужителями, взявши з собою богослужбові книги, церковне начиння, а також святі мощі Климента, єпископа Римського (пам’ять 25 листопада/8 грудня), та його учня Фіви.
Арабський історик Ях'я Антиохійський (кінець X - початок XI ст.) та вірменський історик Стефан з Тарона, названий Асохіком (кінець X ст.), повідомляють, що після одруження князя Володимира з царівною Анною він допоміг візантійському імператору Василію II придушити повстання Варди Фоки, пославши для цього руське військо. Таким чином зміцнилися династичні та міждержавні зв'язки між Руссю та Візантією.
Після повернення до Києва князь Володимир зібрав дванадцятьох своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Охрестився й увесь його дім, і багато бояр. Потім князь Володимир узявся до викоренення поганства на Русі та став ревно нищити поганських ідолів: одних спалив, других порубав, а головного ідола - Перуна - було скинуто з пагорба в Дніпро. Відразу ж після знищення ідолів було оглашення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також княжичі та бояри, охрещені раніше, обходили площі та будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марність поганства.
Одні кияни відразу прийняли святе Хрещення, інші – вагалися. Великий князь Володимир призначив день всенародного Хрещення (за деякими даними, 1 серпня 988 р.) і оголосив по всьому місту: «Якщо хто не прийде зранку на річку, чи то багатий, чи то вбогий, чи жебрак, чи невільник, непокору мені виявить!». Тільки найзапекліші язичники виявили спротив цьому велінню великого князя та втекли з Києва. Більшість киян прийшли на те місце, де притока Дніпра (Почайна) впадає в Дніпро. «Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її», - так казали в народі. Багато людей, старі й молоді, матері з дітьми, входили у воду Дніпра та Почайни; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви. Коли Таїнство святого Хрещення було звершене, князь Володимир, звернувши погляд до неба, подякував Богу й підніс молитву: «Боже великий, Який створив небо і землю! Зглянься на нових людей цих, і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали країни християнські. Зміцни віру їхню праву та непохитну, і мені допоможи, Господи, на супротивного ворога спасіння людського, щоб, надію покладаючи на Тебе і на Твою державу, мені перемагати підступність його!».
Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і розповсюдження його на Русі стало храмобудівництво. Князь Володимир наказав споруджувати християнські храми та ставити їх на тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 р. в Києві було збудовано храм на честь святителя Василія Великого, на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстерні будівничі заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку смерть варяги Феодор та Іоанн (храм було зведено в 996 р., він отримав назву Десятинного). Руські літописи повідомляють, що князь Володимир особливо опікувався духовною освітою народу: «І звелів попам по містах та селах приводити людей до хрещення, і дітей навчати грамоті, премудрості книжній...».
У храмах, які облаштовувалися за велінням князя Володимира, богослужіння звершувалося за православним чином, зрозумілою для народу рідною слов'янською мовою, за тими книгами, які ще за століття до цього було перекладено з грецької на слов'янську мову святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями Словенськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко розповсюджувалась по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва мешканці Новгорода, Смоленська, Полоцька й Турова, Пскова, Луцька, Володимир-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого та інших міст Русі.
Апостольська ревність великою князя Володимира просвітителя Русі, сягала так далеко, що він посилав християнських проповідників на береги Двіни та Ками, в степи диких печенігів та половців.
Труди великого князя Володимира та перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вірних його сподвижників, дали чудові плоди. Пройшло кілька років, і до кінця Х ст. на Русі вже були свої єпископи, священики та диякони, значно збільшилася кількість грамотних людей усякого віку та стану.
Русь залучалася до більш передової християнської, культури та цивілізації, увійшла в сім'ю християнських народів Європи.
Після прийняття Хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо преобразився, він став новою людиною, облагородженою Духом Святим, став прикладом ласкавої та співчутливої любові до близьких. Виконання заповідей Христових, виконання приписів Святої Церкви, слідування її суворим уставам - усе це стало мірилом життя та поведінки великого князя.
Слова Євангелія «блаженні милостиві» глибоко проникли в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав милості своїм підлеглим. У дні церковних свят, які князь проводив у радості християнській і любові, в нього були готові три трапези: перша - для духовенства, друга - для жебраків та вбогих, третя - для себе, бояр та служивих людей.
Піклуючись про бідних, роблячи благодіяння тим, хто цього потребує, даючи притулок подорожнім, пом'якшуючи кару злочинцям, князь Володимир незабаром заслужив усенародну любов, а люди почали лагідно називати його «Володимир - Красне Сонечко» (це найменування і століття потому зберігалося за ним в народних піснях та билинах).
Слідуючи християнському обов'язку миротворства, святий Володимир припинив військові дії і цілковито віддався турботам про мирне влаштування держави. Щоб убезпечити себе від набігів кочовиків та захистити кордони Русі, святий князь Володимир звів на окраїнах держави укріплені фортеці.
За святого рівноапостольного великого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, її вплив поширився далеко за межі держави.
У 1015 році князь Володимир відійшов у вічність. Під цим роком у літописі вміщена похвала спочилому праведникові. Тіло його поклали в мармурову раку та з урочистою пошаною за християнським звичаєм поховали в Десятинній церкві поруч з гробницею дружини Анни. І бояри, і прості люди, і невідомі трудівники, і знамениті діячі - весь народ оплакував князя.
Через два століття у Галицько-Волинському літописі під 1254 р. князь Володимир (внук св. рівноапостольної княгині Ольги) називається святим: «не було ж у землі Руській раніше нікого, хто воював би землю чеську, - ні Святослав Ігорович хоробрий не ходив сюди, ні Володимир Святославович святий». Очевидно, причислення до лику святих відбулося в другій половині ХІІІ ст. Таких святих у нас на Русі лише четверо: святі слов'янські первоучителі Кирило і Мефодій, велика княгиня Ольга та великий князь Володимир. Кожний з них подібний до апостолів Христа, які пішли за Первоучителем, розпочавши життя з Богом і в Бозі, проповідуючи словом і утверджуючи ділами світло Христового вчення.
Князь Володимир, подібно до апостола Павла, який з ревного гонителя і переслідувача християн поступово перетворився у ревного і духонатхненного Христового учня, з ідолопоклонника і язичника промислом Творця спалахнув духом і забажав усім серцем стати християнином і навернути всю свою державу в християнство. Він «знайшов неоціненну перлину - Христа, що обрав тебе, як другого Павла, і змив у святій купелі сліпоту душевну і тілесну», - співає про нього Церква.
Часто побутує думка, що святість доводиться чудами. Однак її можна пізнати з діл, адже «віра без діл мертва» (Як. 2, 17).
Князь Володимир саме ділами засвідчив свою святість. Після святого Хрещення, прийнявши благодать Божу, він усю свою увагу, щирість і турботу поклав на тільки на спасіння своєї душі, але й усіх співбратів у Христі, всього свого народу. Саме від Володимира почалася нова доба нашого народу; Йому завдячуємо найвищим даром святої Віри, можливістю по-християнськи ревно виконувати свої щоденні обов’язки, самовіддано працювати для блага ближніх, для процвітання України.
Як Господь наш Ісус Христос сподобив святого рівноапостольного князя Володимира за Його великі труди і все богоугодне життя на землі нетлінного вінця в Царстві життя Вічного, так і ми маємо можливість робити молитвою і трудом посильний внесок у справи милосердя, у справи миротворчості в сім’ях, родинах і державі; нести свій хрест, даний від Бога, з терпінням, смиренністю і відданістю Божественному Промислу.
Господь, в Котрого ми віруємо і на Котрого уповаємо, нехай за молитвами святого рівноапостольного князя Володимира, навчить нас того, що слід християнинові робити для прослав и Мого Всесвятого імені і від чого утримуватися, щоб наш розум просвітився світлом Євангельського вчення, а серця, аби перебували в тиші Духа Святого і втішалися радістю в Дусі Святому, Котрий є Істинний Наставник і Утішитель всім нам, які вірують в Нього. Амінь.
