Дорогі брати й
сестри!
Щойно ми з вами звершили першу
Пасію. Тільки богослужіння Великого і Спасительного посту пропонують нам таку
велику втіху і пристановище для душі приємне. Кожної п’ятниці, протягом
чотирьох тижнів ми будемо слухати у цей вечірній час читання чотирьох страсних
Євангелій від Матфея, Марка, Луки та Іоанна, які розповідатимуть нам про
страждання нашого Спасителя на Хресті. Вже самі слова «страждання Спасителя»
якось нас насторожують, чинять уважнішим наш слух і в нас невільно з’являються
навіть запитання: «А чому Спаситель страждав на Хресті? Адже, якщо Він наш
Всесильний Бог і Спаситель, то Він не повинен би був страждати…»
Для людини, яка робить нам якусь
послугу у житті ми інколи готові віддати все. Ми дякуємо лікарям, які
повертають нам здоров’я. Ми дякуємо адвокатам та суддям, які виносять правдиві
вироки. Ми дякуємо вчителям, які нас навчають. Ми дякуємо рятівникам, які визволяють
нас від вогню й потопу. Ми дякуємо нашим батькам за те, що нас народили,
зростили й піклуються про нас. Але чим віддячимо ми Богові, Творцю цього світу,
в руках Якого влада над нашим життям, Який, піклуючись про Своє творіння,
зійшов до нас, жив серед нас і постраждав на Голгофі. Що ж ми зробили зі своїм
Спасителем, що вчинили ми зі своїм Творцем — ми обплювали Його, обсміяли,
назнущалися з Нього і розп’яли Його.
І зараз не так важливо усвідомлювати
та осуджувати участь тих безпосередніх розпинателів, ані крики натовпу
«розіпни», навіть згадувати несправедливий суд у Пилата. Господь молився за цих
нерозумних людей на Хресті. Вони дійсно «не знали, що творять». Але ж ми з вами
сьогодні знаємо, що було «вчинене спасіння посеред землі» майже дві тисячі
років тому. Знаємо також для чого і заради кого Христос це вчинив. Свідомі ми
зараз Голгофської Жертви? Свідомі! Знаємо заповіді Божі? Знаємо! Свідомі
згубності гріха? Так! А чинимо немов у незнанні й невіданні цього всього
перебуваємо. Проходимо мимо Голгофи, і не б’ємо себе в груди. Чуємо вухами весь
жах голгофських страждань, і не каємось. Чому ми такі є, як за висловом
Григорія Сковороди «літеплі, з породи нетопирів, що хиляться між десним і шуїм,
що є ні мужеського, ні женського роду, хромі на обидві ноги, ні теплі, ні
студенні, ні гарячі. Виригне таких Господь з вуст Своїх».
Чому ми зараз так часто виписуємо
різні концепції, складаємо нові конституції, приймаємо закони, а Бога там
немає. Там немає згадки про Христа. Ми не пускаємо Христа в сьогоднішній уклад
і звичай нашого суспільства і одночасно боремося з вадами й пороками такого
суспільства, як воїн, що не надівши шати, і не взявши меча, пішов воювати. Куди
зник той страх, який мали наші давні володарі, наприклад святі князі Володимир
Великий та Ярослав Мудрий, де ділися сльози розчулення, які мав Володимир
Мономах.
Ми шукаємо щастя, матеріального
благополуччя, а самі заблудили у наших помислах. Сьогодні у молоді дорога до
храму поросла терням, однак добре протоптана до казино та нічних клубів. Але
послухаймо, що говорить до нас із глибини віків святитель Іоанн Золотоустий:
«Чи ви не знаєте, що Бог влаштував храми у містах, як пристані на морі, щоб ми,
прибігаючи сюди від бурі житейських хвилювань, насолоджувались найвеличнішою
тишею та спокоєм». І дійсно, тут у храмі не потрібно боятися ані бурхливого
руху хвиль, ані нападу розбійників, ані нашестя злодіїв, ані сили вітрів, ані
люті звірів, бо ця пристань більша від усього земного – це пристань для душ. І
ви самі можете засвідчити правду щойно сказаного.
Прихід до храму втихомирює
найлютіших ворогів, зупиняє тиранів, пом’якшує серця роздратованих, навертає до
віри заблудлих. Перемінює життя розпусних, повертає до життя мертвих. Як би
хтось із вас розкрив тепер совість, то знайшов би всередині великий спокій: гнів
перетворився на радість, похіть зникла, заздрість не висушує, гордість поникла,
слава не з’їдає. Все перебуває у спокої.
В нас ніколи не станеться
духовного відродження, не з’явиться матеріальний добробут, якщо ми не будемо
приходити до храму. Для того щоб навчитись будь-якої професії ми здобуваємо
щоденну освіту, а для того щоб навчитися жити, нам недостатньо лише естетики та
етики, нам потрібне живе спілкування з Подателем і Джерелом усіх благ, усіх
моральних законів та правил поведінки. Скільки б ми не навчалися у своєму
житті, найважливішою для нас буде одна наука — як догодити Богові, щоб отримати
небесні блага. Не будемо зараз себе переконувати в тому, що це можна зробити
дуже легко. Ця наука потребує великої уваги. Послухаймо, що говорить Христос:
«Навчіться від Мене, бо я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11, 29); і пророк до нас промовляє: «Прийдіть діти, послухайте
мене, страху Господньому навчу вас». (Пс.
33, 12)
Дорогі брати й сестри! Не
проходьмо у своєму житті мимо Хреста, на якому розп’ятий Христос Спаситель.
Нехай кожний із нас сприйме Велику Жертву і Голгофу, як віддані за кожного із
нас, за тих, хто вже відійшов у вічність і за яких ми так усердно молимось, за
нас, за наших дітей і за тих, хто колись прийде у цей світ. Амінь.
Слово виголошене під час звершення 1-ої Пасії у Свято-Покровському
кафедральному соборі м. Львова, у п’ятницю першого тижня Великого Посту 2 березня 2012 року