У каноні Страстям Христовим ми промовляємо такі слова: “Знаємо, Господи, що через наші пристрасті Ти страждаєш”… Щойно ми з вами мали можливість прослухати четверте страсне Євангеліє - від святого апостола і євангеліста Іоана Богослова. Відслужена четверта Пасія в цьому році, і ми з вами подумки знову переміщаємося в той час, коли Христос іде на страждання. По-різному сприймається цей Євангельський сюжет. Одні сповнюються жалем, співпереживають Христу; інші десь бажають у своєму житті перетерпіти те, що перетерпів Христос… Для одних великою спокусою є той неправильний вчинок апостола Петра, а інші засуджують тих людей, які ще недавно кричали “Осанна, Сину Давидів!”, а сьогодні кричать “Розіпни Його!”
Бог стає Людиною для того, щоби скалічену природу людини зцілити і дарувати людині вічне життя. Втілений Бог є досконалою Людиною і незмінним Богом. У Ньому поєдналися дві природи: незмінно, незлитно і нероздільно. Природно, Христос не міг зазнати смерті Сам по Собі, не міг зазнавати скорбот, оскільки гріха Він не чинив жодного, а саме через гріх у світ ввійшли скорбота, біди, тлінність і смерть. Лише по Своїй особистій волі Господь допускає, щоби в Його житті з’явилися скорбота і страждання. По Своїй волі Він іде на смерть. Людина, яка помирає, вона отримує природній наслідок гріха. Але Христос, не маючи гріха, бере гріхи всього світу. У Нього не забирають життя, Він віддає його!
У стихирі Великого четверга, коли читається дванадцять Страсних Євангелій є слова: “О життя вічне, як Ти зазнаєш смерті?!” Звісно, для людського розуму є несприйнятним те, що Бог помирає. Проте, як говорить апостол Павло, це цілком нормальний стан речей, бо Христос розіп’ятий - для еллiнiв безумство (1Кор. 1:23). Люди навчені, які живуть розумом, а не душею, не можуть збагнути, як Творець, Той, Хто створює людину, може Сам прийняти на Себе цю людську природу, і, що ще дивніше, може тими ж людьми віддатися на смерть…
У сьогоднішньому Євангелії апостол Іоана описує шлях, який Христос показує кожному християнину - шлях уповання на Бога. Христос після Тайної вечері йде на молитву в Гефсиманію, Господь, фактично, добровільно іде на муки, Він не тікає від них, Він іде, щоби спасти, що загинуло (пор. Лк. 19:10), іде, щоби людину підняти до достоїнства Бога, щоби обожити її. Через Хрест подолано смерть і даровано кожному з нас, бо без Хреста не було б і Воскресіння. Тому кожний із нас, споглядаючи на хресне знамення, повинен уже бачити в ньому відблиски майбутнього світлого Воскресіння.
Коли апостоли побачили, що Христа розпинають, побачили, що Того, Який дарував людям життя, Який воскрешав мертвих, зціляв хворих, беруть під варту, розпинають, убивають, вони входять в абсолютне нерозуміння, вони не розуміють, чому так, чому Він не може зійти з хреста… Згадаймо слова апостолів Луки та Клеопи, які були одними з тих обраних, кому найперше являвся Христос після Воскресіння. Він явився їм на дорозі в Емаус. Що вони говорять до Христа? Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль (Лк. 24:21). Спасителя очікував юдейський народ. Але якого? Царя-воєводу! Для багатьох урочистий вхід Господній в Єрусалим був входом провідника народу, який визволить їх з-під влади Римської імперії. Навіть серед апостолів було неправильне розуміння Христового пришестя. Апостоли Яків та Іоан, які просять, щоби Господь посадив їх одного праворуч, а другого ліворуч (пор. Мф. 20: 20-23)… Господь, звісно, так і вчинив, але дарував їм це в Царстві Небесному.
Утім перед нами сьогодні постає апостол Петро. Упродовж усієї Євангельської історії ми бачимо його як ревного апостола, який постійно серед усіх показує приклад твердості віру. Він першим визнав Христа Сином Божим (пор. Мф. 16:16), і Господь, чуючи ці слова, сказав, що саме на основі цієї віри збудується Церква. Коли Іуда приходить у сад Гефсиманський, щоби зрадити і видати Христа, приходить з ним численний народ, первосвященики, воїни, і він чинить безумно - відсікає вухо рабу первосвященика, так на простий земний свій розсуд заступається за Христа. Але водночас ми бачимо, як віра його дає слабинку, бачимо, як ереважило в ньому на мить людське і він не може бути вірним другом до останнього…
Христос називає нас не рабами, а називає друзями. Якщо Господь назвав людину Своїм другом, то ми повинні у житті своєму в цьому світі стати друзями для Нього. Але другом Бога не можна бути, не ставши другом для інших людей.
Перед нашими очима картина натовпу, який кричить: “Розіпни Його!” Багато хто може обурюватися, мовляв, ми, будучи на їхньому місці, ніколи би так не вчинили. Але ці люди не були злочинцями, не були маніяками, це були звичайні люди, такі ж, як і ми з вами, з тими самими пристрастями, тими самим гріхами. Але чому вони так кричать? Тому що Господь не чинить того, що вони бажали: вони очікували пришестя земного царя…
Ми бачимо перед собою Пилата, палача, для якого немає значення, кого вбивати. Хоч він і має постійний сумнів у своєму серці, ніби й хоче відпустити Ісуса… Але що йому заваджає це зробити? Страх перед владою, страх за свою родину і сім’ю, страх за свою кар’єру, страх за своє земне життя…
Ось і ми сьогодні, коли стоїмо перед розп’яттям Христа, повинні найперше зрозуміти, що на хресті ми бачимо справи нашого життя, ми бачимо наслідок наших пристрастей, наших особистих гріхів, які так і не змінилися в людства за дві тисячі років, - Христос страждає за нас, і ми бачимо, що людина робить через свій гріх із Ним. Перенесімо себе на мить у вир тих подій: чи стоїмо ми в підніжжі хреста з Матір’ю Христовою та учеником Його Іоаном, чи ми все ще там, у натовпі…
Нехай Господь у час Великого посту, коли нам подається особливий час, щоби задуматися над своїм життям, дарує нам усвідомлення свого особистісного гріха і безпосередньої причетності нашої до Голгофських подій. І чим глибше ми усвідомимо це, тим ближчі будемо до перемоги над гріхом, і тим самим допоможемо Христу нести хрест на Голгофу. Амінь!