Насамперед вітаю вас із нашим українським святом – неділею всіх святих, які просяяли на землі Українській!
До цих українських святих належить насамперед апостол Андрій Первозванний, тому що він перший приніс на нашу землю благовістя Євангелія Христового. До українських святих належать Кримські мученики і рівноапостольний великий князь Володимир, благовірний князь Ярослав Мудрий, рівноапостольна велика княгиня Ольга, святі мученики страстотерпці Борис і Гліб, Києво-Печерські преподобні Антоній і Феодосій і всі преподобні Печерські; до українських святих належить Михаїл, перший Київський митрополит, а також митрополити Іларіон, Петро Могила, Олексій, Іов й інші святителі Київські. Але всі вони – святі, які записані в календарі, але до святих українських належать всі ті, кого Господь прийняв у Царство Небесне. У Царстві Небесному без святих не може бути, і тому Свята Церква встановила звершувати спільно пам’ять всіх святих, щоби підкреслити, що не тільки є ті святі, які канонізовані і записані в церковний календар, але й багато інших праведників належать до святих і, зокрема, українських святих, хай навіть про них нам і невідомо.
До святих, і в тому числі до українських святих, належать всі праведні люди – і священнослужителі, і монахи, і миряни, які своєю вірою засвідчили вірність Господу Ісусу Христу. Але не тільки праведні, але до святих належать і грішники, яким Господь простив гріхи і прийняв у Царство Небесне.
Тому, дорогі брати і сестри, ми маємо великий собор українських святих, які моляться за наш український народ, за нашу українську Церкву і за нашу землю. І цим вони спонукають нас пам’ятати, що земне життя має свій кінець, а вічне життя кінця немає. Адже більшість цих святих залишили все земне і служили Богові, служили правді і боролися зі своїми гріхами. Тому ми, звершуючи пам’ять всіх святих, не тільки звертаємось до них із молитвами, але й маємо ще одну користь від цього – ми вивчаємо житія їхні і вони своїм житієм напоумлюють нас не забувати, що є вічне життя, а земне життя – тимчасове.
Своїми подвигами, своєю вірою, не тільки в ті далекі апостольські часи, але й у не такий давній час державного атеїзму, багато православних людей обрали смерть, обрали заслання, але не відмовилися від Христа, не відмовились від правди і тому наслідували вічне блаженне життя, своїм подвигом повчаючи і нас, як треба жити.
Як же треба жити? Треба насамперед пам’ятать про Бога, про вічне життя, пам’ятать, що у Царство Боже грішник увійти не може, а ми – грішники і тому нам треба каятись у своїх гріхах, каятись, поки є час. Бо якщо ми не каємось, то Господь напоумлює нас стражданнями. Страждання спонукає нас до корисної дії – згадати про Бога. Страждає людина не тільки від тих, чи інших скрутних обставин, але й страждає від хвороб, і тому хвороби теж нам нагадують про Бога. Коли людина захворіє невиліковною у сучасному розумінні медицини хворобою, то вона звертається насамперед до Бога. Тому, дорогі брати і сестри, краще будемо завжди пам’ятать про вічне життя і про Бога.
Церква закликає всіх нас: і архієреїв, і священиків, і мирян пам’ятать про вічність. Але для того, щоб увійти у вічність треба її вибрать, вибрать вічне життя, а не обирать тимчасове земне життя. Що значить обирать вічне, а не тимчасове? Це означає, що треба любить Бога, а для того, щоби любить Бога, треба спочатку полюбить людину, яку ми бачимо. Бо якщо ми не любимо один одного, то ми не можемо полюбить Бога, Якого навіть не бачимо, як говорить нам про це апостол Яків і апостол Іоан Богослов. Тому любов є основою духовного життя. Основою духовного життя!
Треба любить свою Батьківщину, і ми, дорогі браття і сестри, повинні дякувать Богові за те, що ми маємо незалежну Українську державу. Державу ми отримали, як дар Божий, без боротьби, без революцій, без зброї, без війни, але тепер ми повинні довести, що достойні мати свою незалежну державу. І Господь попустив ці страждання, які несе сьогодні наш український народ.
Ми на сьогодні маємо ворога в особі Росії, тому що вона як агресор захопила нашу землю – Крим; не задовольняється Кримом і йде війна на Донбасі. Убивають наших невинних людей, підбурюють українців проти своєї держави, проти свого народу. Як ми повинні поводить себе? Ми повинні захищать свою землю. Хто не захищає свою землю, той не любить свою Батьківщину. І ви бачите, дорогі браття і сестри, як наш народ став на захист своєї землі: програли, але не здаються, пролилася кров, але йдуть далі. І це означає, що ми достойні мати свою незалежну державу.
Наша армія, порівняно з іншими державами, слабка, але Бог не в силі, а Бог – у правді. А правда – на нашому боці. Чому ми вважаємо, що правда на нашому боці? А тому що ми мирна держава. Ми, будучи третьою ядерною державою у світі, добровільно віддали свою зброю, і мали ґарантів: Сполучені Штати Америки, Великобританію і Росію. І один із ґарантів нашої територіальної цілісності, недоторканості наших кордонів захопив частину нашої землі. Скажіть, це правда?! Правильно вчинила Росія, коли будучи ґарантом територіальної цілісності, захопила нашу територію? Це неправда! І весь світ вже знає про цю неправду. То, скажіть, на чиєму ж боці повинен бути Бог: на боці Росії, чи на боці України? Ми є жертва агресії, а оскільки ми жертва, на нашому боці є правда і на нашому боці є Бог. Якщо ж із нами Бог і з нами правда, то з нами буде перемога!
Не треба далеко ходити, згадаймо Другу світову війну! Радянський Союз був безбожний, але був жертвою нацизму і Бог, незважаючи на те, що країна була безбожною, лише через те, що вона була жертвою агресора, допоміг тоді нашому народові, зокрема, отримати перемогу. Але для того, щоби Господь допоміг отримать перемогу у ті часи, невіруючі стали віруючими. І генерали, і нижчі за чином офіцери, і рядові воїни зашивали у свої гімнастерки хрестики. Для чого вони це робили? Тому що покладали надію на Бога, вірили, що Він може спасти від смерті. Тоді люди почали відвідувать храми і навіть влада атеїстична дозволяла відкривать храми, духовні академії, семінарії, монастирі. Тобто навернувся народ до Бога у результаті страждання, у результаті великих бід.
Так і зараз, дорогі браття і сестри, через страждання, через цю агресію, наш народ єднається. Ми ж молимось і співаємо: Боже, нам єдність подай. Значить, єдності нема, якщо ми просимо єдність подай. Ось Господь і допомагає нам об’єднатись, об’єднатись навколо нашої Батьківщини – України.
Ми повинні шанувати всіх борців за волю України. Ось сьогодні ми згадуємо гетьманів і козаків, які віддали своє життя за волю України. Вони були переможені, але життя своє віддали не даремно – за Батьківщину свою. І ми молимось за них і віримо, що Господь прийняв їх у Царство Небесне, тому що вони виконали заповідь Божу. Яку заповідь? Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15, 13). Ті козаки віддали свої життя не тільки за кількох друзів своїх, побратимів, але за весь свій народ. І ми сьогодні згадуємо їх подвиг і віримо, що вони отримали вінці мученицькі у Царстві Божому.
Ми, дорогі браття і сестри, теж колись помремо, а куди тоді підемо: у пекло, чи в Царство Небесне – це залежить від того любимо ми, чи не любимо! Любимо ми Бога і своїх ближніх, чи не любимо? Якщо любимо, то треба, якщо так стоїть питання, і життя віддати за свою землю, за свій народ і свою державу.
Зараз ми бачимо цей процес, процес, який триває вже півроку – відбувається об’єднання українського народу і навернення до Бога. За даними соціологічних опитувань патріотизм в Україні зріс зі сорока до шістдесяти відсотків. Це свідчить про те, що народ не байдужий до того, що відбувається сьогодні у нашій державі.
Дорогі браття і сестри, вірмо в нашу перемогу і вона прийде, тому що з нами Бог. І ми повинні звертатись до Нього, благать, щоби Він допоміг нам, але водночас і каятися у своїх гріхах, каятись життям праведним і любить один одного і свою землю. І Господь обов’язково дасть нам перемогу! Йому ж і слава на віки віків. Амінь!