В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі брати і сестри!
Євангельський уривок, який щойно був прочитаний, заставляє нас не лише уважно перечитувати і вивчати Священне Писання, але й також розуміти географію, побут тієї країни, де проходило земне життя і проповідь Ісуса Христа. Я гадаю, що вже багато хто із Вас був паломником до Святої Землі, а, якщо ж ще ні, то неодмінно хоча б раз у житті потрібно відвідати Святу Землю. Це потрібно для того, щоби відчути цей Євангельський дух, адже там ми у найбільшій мірі відчуваємо Христа і те, в яких умовах Він жив, проповідував і творив чудеса.
У сьогоднішньому Євангельському читанні йде мова про десятьох прокажених. Проказа — це страшна хвороба, яка притаманна тим місцевостям, де є спека і відсутні, відомі нині у цивілізованих країнах, заходи гігієнічного і санітарного захисту і профілактики. Прокажені — це люди, які полишені усього, навіть, у якійсь мірі, й життя, тому що той, хто хворів цією хворобою, виганявся із суспільства. Часто ці люди жили у гробах, у печерах, де ховали мертвих, тому що після смерті, а ця хвороба була смертельною, їх ніхто не ховав. Їм було заборонено наближатись до поселень та здорових людей. Тому вони й жили у відлюдній місцевості. І ось постає Христос, з’являючись перед очима цих десяти прокажених. В Євангелії сказано, що вони стояли віддалік і взивали: «Ісусе, наставнику, помилуй нас!» Отже, думається, від когось вони знали про Христа, або ж сама людська природа, образ і подоба Божі, навіть за умов їхньої тілесної немочі, побачили і впізнали Христа, Спасителя, який міг зцілити, не дивлячись на те, що цього не могла зробити жодна тогочасна медична допомога. «Ідіть і покажіться священикам…» — здається безглузда пропозиція, але вмить ці прокажені, яким заборонено наближатись до сіл і міст, до тих місцевостей, де живуть люди, ідуть і дорогою помічають один в одного, що їхні рани зцілені і вони є цілком здоровими. Для того Христос відсилає цих прокажених до священиків, щоби ті побачили, що ці люди, ці десять прокажених, які були вигнані громадою, зцілилися і є цілком здоровими, бо, зрештою, за юдейським законом лише священик, оглянувши, міг дозволити прокаженому у випадку зцілення знову поселитись у місті.
Але цей Євангельський епізод закінчується досить дивним свідченням, що лише іноплемінник-самарянин повертається, щоби подякувати Христові. Зверніть увагу, у Євангелії не раз згадуються представники цього народу. Вони не спілкувались із юдеями, ворогували, сказано, між собою, а Христос то розмовляє із самарянкою, то розповідає притчу про милосердного самарянина, і ось тут самарянин, який був прокаженим і зцілився, єдиний з-поміж десяти дякує Христові. Чи не заставляє нас цей факт задуматися над тим, що Ісус Христос, який воплотився від Діви Марії, і справді прийшов не тільки до юдеїв, а й до язичників, до наших з вами предків зокрема. Чому я запитую про, здавалося б, очевидні речі. А тому, що сьогодні серед поширених думок, серед усього того плюралізму, який начебто є ознакою демократичного суспільства, і багатьох вірувань, які нині є у нашій країні, є й такі, які заперечують особу Ісуса Христа і християнство як таке, говорячи, що це цілком юдейська релігія, лише дещо реформована. Так наприклад, говорять представники так званої «рідної віри», яких називають неоязичниками. Але ці твердження просто безглузді, і у Євангелії дуже яскраво показано, що Господь часто не дивиться на ту національність і ту релігійну групу, до якої, можливо, Він і прийшов у найбільшій мірі. Навпаки, постійно викриває цей народ, який не приймає Месію, який відганяє Христа.
Очевидно, що і ми з вами, будучи християнами, також можемо бути викриті Христом. Ось у цьому євангельському епізоді, ми можемо бачити значно більшу вдячність іноплемінника, аніж тодішніх юдеїв, а в проекції на сьогодення — сучасних християн. Але найбільше, про що ми сьогодні повинні говорити, і урок, який повинні взяти від цього прочитаного Євангелія, це те, що Христос однаково близький до всіх: і до тих, хто хворий на проказу, і до людей більш-менш здорових тілом і душею. Так кажу, бо проказа може увійти і в нашу душу, яка, у такому разі, подібно тілу вкривається ранами і гноїться. Очевидно, що прокажені стояли віддалік від Ісуса, бо просто не могли підійти до Нього через свій жахливий зовнішній, тілесний вигляд. А ми інколи душею не можемо знайти Христа, наблизитись до Нього, не можемо своїми духовними очима побачити Його серед нас. Подивіться, яка радість настає там, де є Христос, де Він зціляє. де виливає Свою любов, якими щасливими були люди, які бачили Христа. Але нема цієї прірви, як можливо уявляється, між сучасниками Ісуса Христа і нами, її просто не існує. Ми не лише можемо, але й повинні у своєму житті бути очевидцями Христа, несучи на собі печать Його любові і милосердя. Ми з вами фактично через три тижні стоятимемо біля ясел Спасителя, будемо молити новонароджене Немовля, щоби нам була подана милість, прощення, радість і спасіння. Зверніть увагу, якою лагідною і тендітною є ця любов до нас із вами, до світу, яка виливається новонародженим Ісусом Христом, втіленим Богом Словом. Господь не приходить у вигляді видіння, не приходить із силою і воїнством, але із любов’ю, і ця любов виливається на Всесвіт і на кожну людину із ясел, які стали колискою втіленого Бога.
Отже, очікуючи цього великого свята, ми з вами, дорогі брати і сестри, вкотре повинні із вдячністю радіти милосердю і любові Божій, яка наближає землю, наше земне життя до небес. Амінь!
(проповідь виголошена 18 грудня 2011 р. у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова)