Місяць березень кожного року є особливим для нас, тому що у ці березневі дні ми згадуємо великого сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Цей же рік є сам собою особливим, цей рік відзначений великим ювілеєм – 200-літтям від дня народження цього генія українського народу.
Тарас Григорович Шевченко, хоч і прожив дуже коротке життя, але в цьому житті встиг зазнав дуже багато горя, біди і, водночас, своїми талантами, якими його нагородив Господь, зумів прославити себе і прославити свою землю – Україну.
Ми шануємо Шевченка і вживаємо щодо нього різні епітети: кажемо, що він є пророк нашого народу, ми говоримо про те, що він є будитель нашої української нації, ми говоримо, що його твори спонукають людей до великих подвигів на захист своєї рідної землі – України.
І ось, якщо ми візьмемо твори Тараса Григоровича Шевченка і подивимось на сьогодення, на пережитий Майдан, то ми побачимо що Шевченко є воістину нашим пророком.
У своїх творах він постійно говорив про Україну і в одному з низ, зокрема, сказав:
Свою Україну любіть.
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Коли ми читаємо ці слова Шевченка, гарні слова, правильні слова, важливо, щоби ми розуміли, як треба правильно любити Україну “во время люте”. Коли настало це “люте время” у нас, у нашій Україні, велика кількість людей на власному прикладі, ділами своїми показали, як треба любити Україну.
І ці слова Шевченка, мені здається, перегукуються зі словами Христа Спасителя, Який сказав: “Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13).
Пригадайте, хто поклав душу за друзів своїх, за нас із вами! Перший чоловік, який загинув на Майдані – Сергій Нігонян, – був вірменином. І зараз часто можна побачити відеозапис, на якому він, стояси на барикадах, промовляв Шевченковими словами: “Борітеся – поборете, вам Бог помагає”.
І, якщо аналізувати, то бачимо, що люди, які впали у боротьбі за правду, за справедливість, за добробут свого народу, ціною своїх життів значну частину того зла поборили.
Хотів би я сказати ще й про те, що Тараса Григоровича Шевченка у нас завжди якось так шанують, що возносять майже до рангу святого. Так було протягом майже двох століть історії, так є й сьогодні. Не новина і не дивина, що у хатах на Великій Україні і в нас тут, на Галичині, завжди на стінах поряд із іконами, які були прикрашені вишитими рушниками, висів портрет Шевченка.
Знаєте, я завжди згадую владику Євсевія, який багато знав про Шевченка і багато про нього говорив, цитував. І ось він казав якось, що на Великій Україні (а він народився на Дніпропетровщині) на столі завжди лежав молитовник, а поряд лежав Кобзар. Він розповідав, що тоді була така традиція після служби Божої в неділю і свята після обіду вдома всі разом читали або Життя Святих, або Кобзар, або Псалтир.
Я мав щастя вчитися у Санкт-Петербурзі, побувати у тій академії, де навчався Тарас Григорович Шевченко, побувати у тій кімнаті, в якій він жив і закінчив свій земний шлях, бачити все це на власні очі.
Ми знаємо що з кріпака він став великим вільним поетом, письменником (адже ж він і прозу також писав), але, водночас, ми дуже мало говоримо про те, що він став першим академіком Російської академії мистецтв з гравюри! До нього академіків гравюри в Російській імперії не було.
Я хотів би сьогодні відкрити цей вечір пам’яті, присвячений 200-літтю від дня народження Шевченка, і побажати всім нам, щоб ми вчилися від нього любити рідну землю і завжди пам’ятали цього великого сина нашого народу!