У цей священний та знаменний день у моєму житті я відчуваю особливе духовне піднесення і трепетне переживання перед усвідомленням великої відповідальності нового для мене найвищого служіння Господу Богу та Святій Церкві. Незбагненним Промислом Божим, благоволінням Вашої Святості, рішенням Священного Синоду мене покликано стати єпископом Православної Церкви, а це означає стати наступником святих апостолів, які в своєму служінні уподібнювались самому Господу Ісусу Христу, Який сказав: «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас». (Ін. 20, 21)
Погляньмо на великих святителів, священномучеників, сповідників, які сяяли святістю та довершеністю, були сильні в подвигах віри та благочестя, провадили життя подібне ангелам та водночас вважали себе недостойними звання єпископа. Вони швидше погоджувались втікати в пустелю, в безлюдні місця і там терпіти різного роду скорботи й обмеження, аніж зі славою посідати святительські престоли. Бо служіння єпископське — найвище служіння в Церкві Христовій, — і хто викликається на нього повинен пам’ятати слова нашого Господа: «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Лк. 12, 48) Святитель Іоанн Золотоустий застерігає: «Той, хто отримав єпископство, на скільки на вищий зійшов ступінь, на стільки строгий дасть звіт». Через єпископа подається Церкві всеосвячувальна Божа благодать. Він повинен бути пастирем над пастирями, пильним керманичем церковного корабля, щоб через бурхливе житейське море досягти разом із паствою блаженної пристані вічного життя. Єпископ являється знаряддям сили і дії Духа Святого, відповідальним за спасіння душ людських. Святитель Григорій Богослов повчає: «Треба спочатку самому очиститись, а потім вже інших очищувати; бути мудрим, а потім когось умудряти; стати світлом, а потім інших просвітлювати; наблизитись до Бога, а потім приводити до Нього інших. Бо єпископ з ангелами стоїть, з архангелами славословить і з Христом спільно священнодіє». В першому посланні до Тимофія апостол Павло багато пише яким повинен бути єпископ та каже, що, хто єпископства бажає, доброго діла бажає. (1 Тим. 3, 1) Не земна слава чи влада повинні асоціюватися із саном єпископа, а несенням важкого хреста, нелегким і тернистим шляхом слідуючи за Христом, стати добровільним мучеником, який готовий до самозречення, готовий покласти своє здоров’я, працю і навіть життя заради Святої Церкви та своєї пастви; це служіння сповнене страждань та болю; це праця без відпочинку, неймовірне терпіння та переживання.
Коли я щиро приймав монаший постриг, помирав плоттю, щоб воскреснути духом, каявся, щоб примиритись зі своїм Небесним Отцем та постійно перебувати у молитовному спілкуванні із Ним, духовній праці заради спасіння душі, я і помишляти не міг про майбутнє покликання на єпископське служіння. Та сьогодні Господь кличе мене до цього відповідального послуху. Заспокоює те, що не моя воля нині здійснюється і не самостійно я викликаюся на таке служіння, але вибрав мене сам Господь, Який діяв через волю Вашої Святості, Преосвященних Владик — усієї повноти нашої Церкви, і Який промовляє зі сторінок Євангелія: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15, 16) Знаю, що для несення цього подвигу недостатньо одних лише людських сил, на які я ніколи й не покладався. Щиро вірю, що ніколи Господь не залишав мене і шляхом різних обставин і перемін в моєму житті Його Божественна рука вела мене до спасіння. Я переконаний, що Господь і надалі не залишить мене Своєї милості, бо якщо обраний я Ним на це високе служіння, то і подасть благодатну силу виконувати Його святу волю.
Дар, який Господь сподобить прийняти мене з рук Вашої Святості та Преосвященних Владик, як зобов’язує, так і надихає мене до духовного удосконалення, інтелектуального зростання, ще більшої самоорганізації, без чого не може відбутись моє становлення як архиєрея, покликаного нести благу, вічно живу Євангельську вість до сердець людей сучасного суспільства.
Отримуючи призначення стати вікарним єпископом, помічником правлячого архиєрея однієї із найбільш давніх на теренах сучасної України Львівської кафедри, не можу не згадати тих людей, які як прямо, так і опосередковано долучились до мого зростання і в особливий спосіб благословили мене на це нове служіння. Це моя побожна родина, в якій я виховувався і зростав у дусі християнської істини і моралі. Це сильний духом митрополит Євсевій (Політило), який мене, тоді ще студента Львівської духовної семінарії, у всьому настановляв і завжди був добрим порадником. Це нині покійний митрополит Андрій (Горак), під омофором і священноначалієм якого я відбувся як священнослужитель. І нарешті це нині керуючий Львівською єпархією і сьогодні присутній у цьому кафедральному соборі преосвященний владика Димитрій, який сформував у мені стремління до чернечого життя, до життя блаженного і позбавленого земної марноти, і виховав мене як монаха. Це ті знакові постаті, без досвіду і щиросердечної молитви яких я не уявляю себе як духовної особи взагалі, і як пастиря зокрема. Але найперше Ви, Ваша Святосте, завжди були і залишаєтесь для мене зразком не лише непохитності віри, не лише благочестивого служіння перед святим престолом, але також і справжнього життя у Бозі і ходіння у Його святих заповідях. Мені як пастирю у кожній проповіді, розмові необхідно свідчити переваги об’єднаного українського православ’я. У цьому сенсі ніщо не може слугувати кращим прикладом, аніж Ваша діяльність і постійна праця як Первосвятителя та Предстоятеля нашої Церкви, архиєреєм якої мене покликано стати. Адже Ви, Ваша Святосте, є незаперечним прикладом самопожертви, відданості Церкві, а також принциповості та незламності у відстоюванні засад Помісності для українського православ’я.
Вважаю невипадковим, що початок мого архиєрейського служіння покладається у неділю м’ясопусну, коли за Божественною Літургією ми почуємо Євангельське читання про Страшний Суд. Для мене це знак, пряма вказівка, що до кінця мого земного життя, допоки сподоблюватиме мене Госполь приносити Безкровну Жертву на Святій Трапезі, не повинні в мені вгасати трепет та страх Божий, а разом із цим і пам’ять, що за усе доведеться дати відповідь Христу Богу на останньому суді.
Тому, щоб моє служіння було достойним та на славу Церкви Христової, прошу Вас, Ваша Святосте, та Вас, святителі Христові, піднести свої богоугодні молитви до Господа нашого Ісуса Христа як верховного Архиєрея, щоби Він очистив мої гріхи, укріпив, як колись укріпляв своїх апостолів, помазав, як помазував пророків, освятив благодаттю Духа Святого та зробив ревним пастирем, який «душу свою покладає за вівці свої». (Ін. 10, 11)