Найперше висловлюю співчуття родині покійного від імені Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Я наголошую на цьому, адже Святійший Патріарх, який бував неодноразово в нашому кафедральному соборі, бачив наше чине, належно організоване богослужіння, завжди дуже тепло і радісно відзначає його, і чимала заслуга в цьому була нині покійного новопреставленого священнопротоієрея Ярослава!
Бентежиться серце наше і в неспокої душа від того, що він так передчасно відійшов від нас у засвіти. Бентежимось, тому що всього за якісь п’ять років від нас пішли митрополит Андрій, отець Йосиф Стегній, якого ми проводжали в останню путь глибоко осінньою дниною два роки тому, і ось сьогодні проводжаємо в останню путь отця Ярослава. Найкращих і найдосвідченіших пастирів і священнослужителів втрачає Покровський собор і наша Покровська громада. Отець Ярослав зустрівся зі смертю, але, стоячи біля його гробу, і ми з вами стоїмо перед її лицем. І від цього звісно також бентежиться наше серце, тому що в нас прокидається пам’ять про смерть.
У святителя Григорія Палами ми читаємо про його досвід спостереження за смертю одного благочестивого християнина. Святитель розповідає, що, коли той помирав, на устах його незмінно були слова: “Помовчіть, я чую ангельський спів: “Слава во вишніх Богу, і на землі мир!” Тобто цей чоловік наче говорив: “Я не хочу чути вашого ридання, не хочу, щоби ви вчиняли метушню навколо мого тіла, бо я йду у вічне блаженство і вже чую ангельський спів”. Можливо, зараз біля цього гробу нам також краще помовчати. При гробі дійсно найкраще промовляє мовчання, але наша людська неміч і любов до нині вже спочилого отця протоієрея Ярослава спонукає нас говорити, говорити багато добрих слів.
За ці п’ять років спільного служіння тут, в кафедральному соборі, я зміг скласти для себе думку про отця Ярослава. Інколи я йому дуже дивувався, дивувався його наполегливості, яку він мав як великий трудівник у винограднику Христовому. Він дуже любив цей храм, і, вочевидь, ця любов до храму була привита йому ще батьками, і, мабуть, особливо матір’ю. Адже, як мені розповідали, коли померла його мама, він найбільше приходив до її могили. З цього бачимо, що вона відіграла незвичайну роль в його житті. І хоча старші брати стали священиками, напевно цю любов до священства привили не тільки вони, але й мати. У чому дивувала мене його наполегливість? У тому, що він вмів стояти за цей храм! Не тільки тоді, коли двадцять п’ять років тому потрібно було громаді ввійти до цього храму, і він організовував жіночок для прибирання храму, коли він цілими днями сам трудився над облаштуванням і приготуванням церкви для богослужінь, але й до останнього подиху він турбувався про цей храм, про цю Покровську гору. Я пам’ятаю, як чотири року тому він підходив до мене і наполегливо повторював: “Владико, ми зробимо, що потрібно, ми замінимо ці верхні вікна!” Час минав, а вікна ніхто міняти не поспішав. Здається в усіх уже й віра в це була втрачена, а він щораз нагадував мені і стояв на своєму. І це звершилось. Ось ця кафедра, на якій стоїть архієрей, була зроблена його руками. Він практично все, куди не подивися, тут зробив. І це ми, отче Ярославе, пам’ятаємо і будемо пам’ятати!
Нам не вистачатиме, отче Ярославе, Вас тоді, коли ми вже менше, ніж за місяць, ми співатимемо колядки в цьому храмі. Нам не вистачатиме Вас на богослужіннях, тому що перший голос був Ваш, і перший тон задавали Ви. І ми дуже бентежимося від питань, хто ж зможе Вас у цьому храмі замінити, хто, прийшовши на це місце, зможе стати гідним Вашим наступником.
Отець Ярослав воістину був церковною людиною, великим пастирем, і саме це надає такої великої ваги нашій втраті. Преподобний Іоан Ліствичник каже до нас: “Зберігайте пам’ять про смерть, бо вона потрібна людині, як хліб!” Без хліба людина гине тілесно; якщо не має пам’яті про смерть, людина духовно вбога і гине, бо позбавлена духовних гальм. І навіть зараз отець Ярослав не припиняє своєї проповіді, нагадуючи нам про неминучість смерті.
Мої найбільші співчуття сьогодні імості Марії, тому що віднині вона носитиме ім’я вдови, але сподіваюся, що огорнута любов’ю синів і родини вона переживе гіркоту і біль цієї втрати. Вас, імосте, нехай не опановує відчай, але знайте, що в житті майбутнього віку ви неодмінно зустрінетеся зі своїм отцем. Я також співчуваю й синам, і онукам, і братам, і племінникам - усій родині. Я співчуваю духовним дітям, які приходили до отця Ярослава за порадою і настановою, тому що я не один раз чув його духовну розраду - вона мала смисл, вона закликала до віднайдення сенсу, до правильного провадження життя. І цього нам усім не вистачатиме. Не тільки співбраттям-священнослужителям, але й духовним дітям, парафіянам Покровського собору.
Нехай же наша любов і та вічна пам’ять, яка буде проспівана тобі, отче Ярославе, перейде і до молодого покоління священиків. І я закликаю вас, молоді отці, зорувати на приклад спочилого отця Ярослава, тому що в цьому полягає суть приємства: потрібно за зразок собі ставити таких пастирів і на них рівнятися! Нехай серця наші - всіх, хто знав і любив покійного, - збережуть вічну пам’ять про нього.
Вічна пам’ять тобі, співбрате! Спи спокійно до голосу сурми, яка сповістить Друге Пришестя Христа Спасителя і наше загальне воскресіння. Амінь!