Вітальна адреса Священного Синоду Предстоятелю Церкви з нагоди 50-літнього ювілею служіння на Київській кафедрі

Сьогодні представництво всієї повноти очолюваної Вами Української Православної Церкви Київського Патріархату – єпископат, духовенство, чернецтво, студентство та миряни, а також релігійні й державні діячі, представники всього українського народу з різних куточків Батьківщини та Діаспори, зібралися тут, у величній залі Палацу "Україна", для відзначення надзвичайного ювілею. Від часів сивої давнини й до сьогодення вперше в історії Православної Церкви України ми святкуємо ювілей 50-ліття безперервного архіпастирського служіння на Київській кафедрі. Вашого служіння – невтомного, щоденного, наповненого скорботами й радістю, приниженням і прославленням. Служіння Богу, Православній Церкві та Україні.

Так, дійсно сьогодні ми святкуємо виняткову дату, адже за всю понад тисячолітню історію Православної Церкви Руси-України жоден ієрарх не перебував на Київській кафедрі півстоліття. Але приводом для відзначення є не сам цей математичний та історичний факт – ми зібралися тут для того, щоби скласти подяку за Вашу невтомну архіпастирську та предстоятельську працю. Бо апостол Павло каже: "Слава ж i честь i мир усякому, хто робить добро…" (Рим 2:10).

Оглядаючись назад в історію ми можемо засвідчити, що Господь справді вів Вас життєвим шляхом і Ви не помилилися кожного разу, коли відкидали власну волю і приймали волю Творця.

В юності через трагедію війни й загибель на фронті батька Ви відкинули невір’я та запалали вогнем віри й ревним прагненням віддати своє життя служінню Церкві. Ви стали на добу і спасительну дорогу, коли відкинули мирське життя і прийняли на себе обітниці й подвиг чернецтва та священнослужіння. За любов до правди та вірність Церкві на Вашому шляху не раз виникали перешкоди як від «зовнішніх», так і від тих братів, хто, за словом Псалма, "устами благословляють, а в серці проклинають" (Пс. 61:5). Але кожного разу після видимого приниження Бог возводив Вас на вищій ступінь та кликав до більшого служіння.

І до служіння на Київській кафедрі Господь привів Вас попри спротив безбожної мирської влади та інші перешкоди. В далекому нині травні 1966 р. Ви мабуть стали одним з наймолодших ієрархів, які возводилися на престол Матері міст Руських. За 167 років, від часу упокоєння митрополита Ієрофея Малицького (+ 1799 р.), Ви стали першим етнічним українцем на головній український архіпастирській кафедрі. Але ні молодість, ні обставини часу, ні спротив сильних світу цього не стали Вам перешкодою у гідному виконанні архіпастирського покликання.

Коли у 1990 році Ви опинилися за крок до очолення Московської Церкви, Господь ніби поставив Вас перед вибором: піти широкою дорогою земної слави чи вузькою і тернистою стежкою виконання Божественної волі. І що б там не говорили наклепники та супротивники, але Серцевидець Господь, Ваша совість та ми, Ваша паства, є свідками того, що тоді Ви повністю поклалися на волю Божу. А Бог передбачив Вам інше служіння – служіння Патріарха в Українській Церкві, для блага рідного народу.

Від цього часу ніби буря охопила Вас – з року в рік супротивники спрямовували проти Вас хвилю за хвилею, бажаючи або потопити в них, або змусити зійти зі скелі правди. Але скільки б хвиль не піднімалося, скільки б неправди не лилося, скільки б спокус не поставало – Ви, поклавшись на волю Божу і ввіряючи себе в руки Господні, завжди виходили з випробувань переможцем.

Оглядаючись на пройдений Вами за ці півстоліття на чолі Української Церкви шлях, ми бачимо подібність його до життєвого шляху Іова Багатостраждального. Бо починав він у славі, на висоті пошани, в оточенні багатьох близьких людей. Однак через заздрість диявола та попущенням Божим він ніби в одну мить позбувся всього, що мав, та залишився на самоті й ніби у безнадійному, безвихідному становищі. Але у всіх цих випробуваннях він не втратив віри в Бога, кажучи: "Господь дав, Господь і взяв; [як угодно було Господу, так і зробилося;] нехай буде ім’я Господнє благословенне!" (Іов 1:21)

Так і Ви, Ваша Святосте, заздрістю диявола були позбавлені високих звань, ім’я Ваше було пронесене як ганебне, ті, хто ще вчора шукав Вашого благословення, стали плювати Вам у спину, ті, на кого Вашими устами був закликаний Дух Святий і хто з Ваших рук отримав рукоположення в священний сан – стали проклинати Вас та проголошувати анафеми. Але вірність Ваша Правді Божій була винагороджена так, як і вірність Іова, про що говорить Писання: "Дав Господь Іову вдвічі більше того, що він мав раніше. Тоді прийшли до нього всі брати його й усі сестри його і всі колишні знайомі його, і їли з ним хліб у домі його, і тужили з ним, і утішали його за все зло, яке Господь навів на нього… І благословив Бог останні дні Іова більше, ніж минулі" (Іов 42:10-12).

Так і Вам, Ваша Святосте, Бог зараз дав вдвічі більше від того, чого Ви були позбавлені чверть століття тому. І ось ми, зібрані у цьому величному залі, Ваші брати та сестри і знайомі, складаємо свою шану за Вашу подвижницьку працю, за виняткове служіння Богу, Церкві та Україні. За служіння, яке у похилих літах, на дев’ятому десятилітті життя, коли зазвичай всі вже відкладають будь-яку працю через втому, немочі або хвороби старості, – а Ви в цьому віці продовжуєте його звершувати, працюючи більше, ніж в молодості.

Багато можна говорити про Ваші діла – від перекладів Біблії, богослужбових і богословських книг – до закордонних візитів, від ревного звершення богослужінь – до постійного спілкування з суспільством через проповідь, інтерв’ю і виступи, від щоденного прийому відвідувачів та прохачів у Патріаршій резиденції – до невтомної праці з надання гуманітарної допомоги потребуючим. Але самі ці Ваші справи свідчать про себе добрими плодами краще, ніж всі наші слова.

Тож завершуючи це вітання, від імені всіх, зібраних тут, прийміть побажання міцного здоров’я, невтомності у праці на ниві Божій, благодатної допомоги у подальшому несенні Першосвятительського хреста. А видимою ознакою нашої подяки Вам нехай буде ця урочиста академія, ці квіти та особлива нагорода, з нагоди виняткового ювілею встановлена Священним Синодом. Ми знаємо, що Ви ніколи не шукали земних нагород. Але цей Великий Хрест ордену святого рівноапостольного князя Володимира нехай буде малою матеріальною ознакою всієї тієї вдячності, любові, поваги та пошани, яку ми, Ваша паства, і всі присутні відчуваємо до Вас, Ваша Святосте!