Хочу привітати вас нашим звичним християнським вітанням: “Слава Ісусу Христу!”
Цими простими на перший погляд словами ми стверджуємо нашу віру і прославляємо Христа.
Відзначення 1025-ліття Хрещення Руси, яке протягом року проводилось по всій Україні, сьогодні прийшло до вашого краю, на Кам’янеччину. І таким чином наприкінці року, перед початком Різдвяного посту, Пилипівки, ми закінчуємо святкування цієї величної дати, яка об’єднала всю Україну, у нашій єпархії.
Хочу наголосити, що в українській історії не багато таких дат, що можуть об’єднати всю Україну, а ось 1025-річчя Хрещення Київської Руси-України певною мірою все ж об’єднало її. Адже і нашою центральною владою наголошувалося, що дату цю потрібно святкувати не тільки в Києві, але й у інших містах і селах України, щоби ще раз ствердити і показати, до якої величної цивілізації ми відносимося.
Це дуже гарне поняття - “християнська цивілізація”. Цей термін ажніяк не може стати поруч із такими поняттями як “європейська цивілізація” або, з іншого боку, скажімо «руський мір», до якого, як ми нещодавно довідалися, ми повинні належати.
Християнська цивілізація має зовсім інший вимір і це цілком інша категорія. Це ціла система, це складний механізм, за яким живуть усі, хто його складають.
Ось гарно, знаєте, на початку в інсценізації, так наче у казці, приймав князь Володимир християнство мирно і безтурботно. А це був не простий, не який-небудь вибір, не захцянка князя. Монарх обирав долю і майбутнє цілого народу, своєї держави. Для того, щоби князю Володимиру обрати саме християнство, йому потрібно було дійсно багато подумати і зробити вчинок не тільки духовний, а й у значній мірі політичний.
На той час, ви повинні знати, православна Візантійська імперія була найпотужнішою і наймогутнішою країною, і коли Володимир робив цей дійсно цивілізаційний вибір на користь православного християнства, він найперше розумів, що це принесе велике благо для його держави, для її статусу.
Більшість із того, що знаємо ми про події того часу, дійшло до нас завдяки праці наших літописців. Київський літописний звіт відомий нам ще із 1037 року, з часів правління Ярослава Мудрого. Цю справу продовжив преподобний Нестор Літописець, потім був Никон Києво-Печерський, пізніше – Сильвестр.
Головним же джерелом стосовно події Хрещення Руси для наших істориків було “Сказаніє о Крещенії Руси”. Ця давна дуже книга слугувалала для них головним джерелом, для написання історичного опису тих подій.
Але якщо ретельно дослідити історію, вдатися до такого терміну як історіографія, то ми прийдемо до Густинського літопису. Автор цього літопису дуже цікаво описав усі етапи Хрещення Русі і остаточне прийняття Руссю християнства.
Отже, якщо говорити про дату 1025-річчя, то ми повинні знати, що від часу земного життя Господа Ісуса Христа, від часу проповіді на Дніпрових схилах учня Христового святого апостола Андрія Первозванного і до 988 року, Скіфія, Русь, слов’янські народи постійно зазнавали впливів християнства. І густинський літописець як раз розповідає нам, що Русь хрестилася насправді п’ять разів.
Першим хрещенням було Андрієве хрещення, другим хрещенням було охрещення наших прадідів у часі Кирило-Мефодіївської місії, 1150-річчя якої ми святкуємо цьогоріч і під впливи якої у значній мірі підпали наші Галицькі землі.
Чомусь так склалося, що лише Закарпаття відзначило цей ювілей, цю величну дату. Звісно, воно найбільше претендує на впливи цієї місії, які особливо поширювались на Паннонію і Моравію, до яких у ті часи належала територія Закарпаття. Але ви повинні знати, що навіть на Західній Волині, Галичині археологи робили цікаві для себе знахідки – християнську атрибутику, датовану VI-VIII століттям. А це означає, що християнство було відоме нашим предкам значно раніше цієї дати – 988 року, від якого ми, відраховуючи 1025 років, святкуємо сьогодні ювілей Хрещення Руси.
Щодо третього хрещення, то тут історик Наталя Болонська-Василенко зазначає, що відбулось воно за часів князя Оскольда. Але, разом із цим, зазначає, що відбулось воно не без безпосереднього впливу місії святих братів Кирила і Мефодія.
Цього року Помісним Собором нашої Церкви цього нашого першого князя-мученика, князя Оскольда було канонізовано, зачислено до лику святих як першомученика Київського. Історія його життя завершилась трагічно. Київ викликав чималу заздрість у північних князів. І ось династія Києвичів була припинена приходом князя Олега до Києва, від якого починається правління династії Рюроковичів, тих князів, власне за час правління яких Русь пройшла своє становлення як могутня держава. Так ось, коли Олег прийшов до Києва, він убив Оскольда і тим самим, за викладенням істориків на тривалий час припинив процес християнізації Руси. Тобто відбувся так званий язичницький реванш.
Це відкинуло Русь у своєму поступі більше, аніж на сто років. Четверте Хрещення Київської Руси, каже нам Густинський літопис, відбулося за правління рівноапостольної княгині Ольги. Ось тут ми вже бачили її портрет, іконне зображення. Воно видається нам грізним подекуди, але насправді відображає мудрість княгині.
Хочу зупинитись на цій святій княгині Руській. Які зображення її ми знаємо? Святу Ольгу можна побачити на іконах із храмом або із хрестом. Її називають архонтисою Руси. На іконах ми бачимо її як жінку владну і сувору. Але ось у Софії Київській, у Мазепинській капелі, яка є прибудовою до Святої Софії, першого храм у на Руси, митрополичої кафедри, кафедрою Предстоятеля Церкви, там зображена Ольга дуже цікаво. Князь Володимир зодягнутий у шати і має всі достоїнства правителя, а Ольга стоїть із посудиною мира.
Так, тримає миро, не хрест, не храм, а саме миро. Ще за життя її називали мироносицею Руси, мирною жінкою, яка мирно принесла християнство на нашу землю. Хоча у неї були й не прості стосунки зі своїм сином Святославом, князем, батьком князя Володимира. Він казав матері, що не потрібні йому всі ці нововведення.
Він був великим завойовником і загинув у цій боротьбі, воюючи упродовж усього життя. Історія зберегла його портрет, і він, до слова, носив оселедця, як і наші січові козаки. Був такий собі войовничий князь, але до того, що тоді робила Ольга, його мати, не схилявся, але й спокійно приймав те, що у його війську, дружині, були воїни-християни, хоча й не дуже схвалюючи це. І коли прибув на поховання княгині Ольги, не заперечив, щоби обряд був здійснений за християнським звичаєм.
Але Ольга мала величезний вплив на Володимира. Усі вони зростали біля неї: і Ярополк, і Олег, і Володимир. Володимир був найменшим онуком і найбільше проводив часу із Ольгою, і найбільше підпадав під її вплив і її виховання. Тому й не дивно, що що п’яте Хрещення Руси відбулося за князя Володимира.
Як і в нашому житті: батьків маємо, але виховують дуже часто нас бабуся і дідусь. Ольга дуже любила Володимира і багато разів не відпускала його, коли Святослав хотів брати сина із собою в походи. Ось так Володимир зростав у палацах Ольжених, дуже багато чув про віру християнську, бо за Ольги було дуже багато добрих проповідників: і священників, і філософів. Тому історики подекуди навіть мають сумніви щодо того, коли Ольга хрестилася: до своєї поїздки до Константинополя, чи вже у Константинополі.
Пригадуєте, як вона хитро вчинила з Візантійським імператором? Він залицявся до неї, домагався її руки. Вона ж мала зовсім інші міркування і погляди і, зокрема, державницькі. Побачивши це, вона сказала імператору: “Ти мене охрести, будь моїм хресним батьком”. А коли було звершене над Ольгою Таїнство Хрещення, вона лише знизала плечима: “Як же ти, мій хресний батько, можеш тепер бути мені чоловіком?” І ця хитрість ще раз підтверджує мудрість княгині Ольги.
Християнство ж, яке утвердилося за князя Володимира, вже ніколи більше не допустило ніякого реваншу язичницької віри. А все тому що Володимир був могутнім і водночас мудрим володарем. Він відвоював престол у князя Ярополка, але у всьому вчинив так виважено, що потім йому історія нічим не могла дорікнути.
Хоча й ми знаємо, що у Володимира було три сотні наложниць і що він провадив не дуже добре життя до свого офіційного хрещення. Тобто він побачив усе те, що могло дати язичництво. Нічого надзвичайного він не чинив і для його часу і статусу все це: і наложниці, і бенкети, і захоплення влади було нормальним. Однак він бачив і розумів, що язичництво не може зцементувати Київської держави, тієї держави, яка фактично була його дітищем. Він зібрав усіх богів, поставив пантеон у своєму місті Володимира, дитинці, але русичі не об’єднувались навколо язичницької віри, вона не єднала їхд. Володимир проаналізував і зрозумів, що тільки віра в Єдиного Бога, така, як християнська, може поставити його на рівні з Візантійським Василевсом і дарувати йому міцну державу.
Думаєте, що Володимир обирав християнство і візантійську цивілізацію, щоби бути підкореним Візантії? Ні в якому разі! Навпаки Володимир знав, що маючи православну віру в державі, він стане на один щабель із Візантійським імператором.
Із самого початку Церкву Київську він поставив так, щоби вона не була в залежності від Константинопольського Патріархату. Справді, з-поміж двадцяти двох митрополитів домонгольського періоду русичами були лише двоє, але це були ті, хто наголошував, що Київська митрополія мусить бути незалежна від Константинопольського Патріархату, а під цим розумілась незалежність від Візантійського імператора.
На жаль доля Української Церкви дуже трагічна. Вивчаючи історію, ми бачимо кілька дат, які унеможливили існування сьогодні єдиної Церкви. Це 1240 рік, це 1596 рік, це 1686 рік. Дуже важко, повірте, охопити 1000-літню історію нашої Церкви за якісь півгодини, але я хочу наголосити, що саме ось ці згадані дати, як раз і призвели до того, що ми маємо зараз.
Таким чином я хочу перейти до сучасності. Бачимо, що Українська Церква є розділена, а особливо – Українське Православ’я. І, щоби сьогодні повернути колишню єдність, потрібно дуже багато зусиль.
Українське Православ’я розділене уже понад двадцять років. Є Українська Православна Церква Київського Патріархату, є Українська Православна Церква Московського Патріархату, є Українська Автокефальна Православна Церква. Ось дві церкви – Українська Автокефальна Церква і Київський Патріархат, – начебто на єдиному полі знаходяться, говорять про одне і те ж саме, але об’єднатися не можуть. І я вже навіть не говорю про Українську Православну Церкву Московського Патріархату, оскільки вона фактично належить до Російської Православної Церкви.
Найбільше прикро є те, що уся ця сьогоднішня ситуація є невипадковою, бо насправді досить правдиво відображає всю нашу попередню історію. Надто багато руйнувалось і розділялось, а зараз ми є очевидцями, як не легко все це відбудовувати, зводити до купи. Але я вірю, що після відродження Української держави, майбутнє тільки за Єдиною Українською Православною Церквою, яка буде Помісною і Єдиною в Україні. (Оплески)
Ці слова завжди знаходили оплески в аудиторії. Я вам скажу, що Леонід Данилович Кучма у Палаці “Україна”, десь у сто разів більшому за ваш Народний Дім, говорив ті самі слова. Були оплески, овації, але опісля не було ніяких дій. Те ж саме говорив Президент Віктор Андрійович Ющенко. І вже нинішній наш Президент почав говорити про Єдину Церкву. Ще не зазначив яку саме, але вже Єдину.
Багатьох зацікавив виступ його на урочистій академії у Києві з нагоди 1025-ліття Хрещення Руси. Була теза про Єдину Церкву, і про те, що він не допустить, щоби закордонні релігійні центри впливали через Церкву на політичну ситуацію в Україні. Це було сказано правильно і зустріло оплески із залу. Ваш благочинний отець Михаїл був там і чув ці слова Президента, а ви могли чути їх із засобів масової інформації. Ось тільки чи буде щось за цим?
Звичайно, що ще в Україні є Греко-Католицька церква, яка сповідує Східний Візантійський обряд. Часто запитують, чи може бути єдиною Православна Церква із Греко-Католицькою Церквою. Я вам скажу, що це вдвічі важче, аніж об’єднати українське Православ’я. Тому що українське Православ’я розділене лише адміністративно чи територіально. А ось із Греко-Католицькою Церквою розділені ми не адміністративними якимись речами, ми розділені вірою! Важливо, щоби ви як вірні Православної Церкви розуміли ці речі. І кажу я це не для докорів третім сторонам, а бажаючи дати вам правильне розуміння.
Українська Греко-Католицька Церква догматично визнає віру католицьку. А ви знаєте, що на Західну і Східну Церква поділена не українцями, не нами і не сьогодні. Це справжня трагедія і проблема християнської цивілізації, Всесвітня проблема християнства. Тому дуже важко буде знайти вирішення цієї проблеми на рівні України.
Ось нещодавно була у мене журналістка, я давав інтерв’ю. Видно було, що вона все ж є парафіянкою Греко-Католицької Церкви. І задавала мені вона питання: “Що все таки вам заваджає бути єдиними?” Пригадую й інший момент. Був день університету у Франковому виші, це було одинадцяте жовтня. Вийшов до слова Дмитро Павличко і закликає: “Підставте плечі Президенту, бо всі ми йдемо до Євросоюзу! Забудьте все, не нагадуйте йому нічого, сприйміть таким, яким він є і підтримайте, хоча б заради вступу країни у той Союз!” Тоді поглянув на мене і ще додав, щоби і Церква не розділяла українців і нарешті об’єдналась.
Це він такий докір кинув нам. Але легко ось так говорити, а зробити – це вже інша історія. Бо ані Дмитро Павличко, ані та журналістка – вони так і не зрозуміли що це питання об’єднання, це було питання Петра Могили, це було питання Іова Борецького, київського митрополита, це було питання Речі Посполитої, це було питання видатних наших полемістів ще починаючи з 1596 року. І ормулювалось воно так: “Як об’єднати Русь із Руссю?”
І коли це питання піднімалося то треба було зводити все до спільного знаменника. А як вирішити це питання? Якщо ми об’єднуємося, то до кого ми належимо: до Риму чи до Константинополя? Хто ми – православні чи католики? Константинополь із Римом роз’єднані протягом майже 1000 років, а Українську Церкву хочемо в одну мить об’єднати.
Можливо, об’єднавшись, ми показали би добрий приклад для вирішення цього більшого конфлікту. Але ж тоді зандаємо ще про існування на світі Вірменської Церква, яка не належить ні Риму, ні Константинополю. Вона є Вірменська, є така, яка є. Має своє вчення, належить до групи церков Халкидонського собору, є самобутня. Отже і Українська Церква може стати самобутньою, зважаючи на її відносно давню історію. Але тоді вона не буде у Літургійному спілкуванні ні з Римом, ні з Константинополем. І тоді це замість вирішення проблеми, може поглибити її ще більше.
Як бачимо, питання це дуже дратливе і у значній мірі непотрібне. Можна багато міркувати над цим, але зрештою зайдемо у якусь суцільну плутанину. Тому сьогодні, я вважаю, потрібно говорити перш за все про об’єднане православ’я. В Україні буде Єдина Українська Православна Церква! Буде, тому що Україна є здебільшого православною державою. І ось, якщо хочемо подібно Володимиру нашу державу зміцнити, об’єднати Схід і Захід, що є актуальним гаслом сьогодні, то треба щоби була у нас Єдина Православна Церква, бо лише Церква її зцементує.
Що потрібно для цього? Перш за все треба відірватися від Москви, від її впливів і влади. А з Москвою, як бачите, стосунки у нас дуже напружені на всіх фронтах. І дуже, дуже важко піти на це об’єднання і на цей відхід від Москви архиєреям і духовенству Московського Патріархату. Це дуже складно. Але питання стоїть не так вже і песимістично. Все ж таки, раніше чи пізніше, в Українській державі Єдина Церква.
Тепер ще хочу торкнутися насущного питання, про яке говорив вже голова районної адміністрації. Політичний курс змінюється у нас дуже швидко. Ще десь місяць тому ми вірили, що підемо до Євросоюзу, підпишемо цю угоду про асоціацію. А зараз вже, чим більше наближуємося ми до тієї дати, тим більше у нас скептицизму.
Що ж таке цей Євросоюз? Питання приєднання до нього України дуже часто ставиться перед священиками. Слідкуючи за інформацією у засобах масової інформації, ми чуємо постійно одне і те ж саме: Україна мусить прийняти ряд законів, які всі чомусь зводяться до одного – гомосексуальних стосунків. На цьому акцентується наша увага, це начебто стоїть головним, першочерговим, стратегічним.
Усе це насторожує людей духовних, а в Україні духовність є дуже висока, особливо у нашому краї. І так символічно саме наш край має безпосередній кордон із Європою. Люди переживають, що доведеться жити за неприйнятними моральними законами, бояться впустити на наші терени занепад духовності, розпусту, вседозволеність, відсутність потреби у Церкві. І це насторожує людей.
Але я вас хочу заспокоїти.
Обов’язок Церква – свідчити про Христа. Не думайте, що той період гонінь, який пережила Церква у Радянському Союзі, це було найстрашніше, що тільки могло бути. Зовсім ні! Ми бачили ворога перед собою, ми бачили цього атеїста, ми бачили цього комуніста і ми знали чого вони хочуть: закривати церкви, не давати можливості молоді йти до церкви, не сповідувати жодної віри у жодному вигляді.
Зараз же ми цього ворога так явно у лиці Європи не бачимо. І в цьому є небезпека: ззовні все добре і гарне, а всередині один тлін. Але все це є дія диявола, як тоді, так і зараз. Диявол буде боротися з Христом завжди: чи то за допомогою комуністів, за допомогою безбожних режимів, чи то за допомогою сьогоднішнього лібералізму. Але одне вам стверджу: там, куди ми йдемо, в Європі, там пекла нема. Ось це я хочу, щоби ви усвідомили.
Важко справді буде себе ідентифікувати як християнина, але слід боротися за це і сатана відступить. І нема там пекла. Є такий європейський волонтерський рух, який допомагає різним категоріям людей, які потребують допомоги, опіки, підтримки. Це там, у європейському світі, де розпуста, де люди до церков не ходять, де, кажуть, костели продають мусульманам і перетворюють на мечеті. Ось там є цей рух і він, у тому чи іншому вигляді, охоплює 60% населення, а у нас держава допомагає всього 2%. Бачите яка різниця? Й інших таких багато хороших є сторін у Європейському світі.
Європа нас повинна навчити не красти, не брати хабарів, там можуть навчити нас як треба вибудовувати правильне громадянське суспільство, свідоме громадянське суспільство. Багато є позитиву. І, зрештою, від нас залежатиме, яке місце займе Україна у сім’ї цих європейських народів.
Придумав хтось цей Європейський Союз. Можливо трохи переведу я мову у сарказм, але ж факт, що пережили ми Радянський Союз, можливо і Європейський Союз переживемо. Переживемо! Бо у нас уже є імунітет проти цих Союзів.
Дивовижна і парадоксальна річ. Ярослав Мудрий усіх своїх синів і дочок оженив на представниках європеських монарших сімей. Його називали тестем Європи і їхали до Києва до тестя. Коли ви візьмете і аналізуватимете всі ці роди королівські, князівські, різних монархій, то там обов’язково знайдете український слід, обов’язково там є донька Київського князя Ярослава, чи Всеволода, чи Святослава.
Можна поглянути на Схід, і там також є наш слід. Українська дівчина Роксолана потрапила в Османський полон, в гарем правителя і згодом стала його дружиною і народила нащадків і спадкоємців влади. Та ще й таких спадкоємців, які потім зрештою зруйнували могутню Османську імперію.
Ось був популярним останнім часом кінофільм, який як раз розповідав про усі ці події. І я слідкував як захоплював багатьох людей цей побут, ці традиції, цінності, повага до старших членів родини тощо. Звісно, що нам не потрібно дивитись на чужі народи, на чужі нам вірування – все це й у нас, у собі все потрібно шукати. У нас також неабияка культури, лиш тільки часто ми забуваємо її.
Підсумовуючи, я хочу вам сказати: не бійтеся цих наших цивілізаційних виборів, не лякайтесь невідомості, яка є там, куди ми йдемо. Не треба дуже боятись, куди ми ідемо, а треба сподіватись, що нас веде Бог. Єдине, що точно не дуже добре йти туди, де ми вже були раніше і то не одне століття. Не одне століття ми мирилися з нашою долею, силоміць ішли туди і відколювалися, боролися. Був чималий героїзм у наших предків. А зараз знову воскресає вся ця риторика і знову нав’язують нам курс на Північний Схід.
Але також хочу вам сказати, що для християнина більшість із цих зовнішніх речей повинні мати другорядне значення. І ця дата, яку ми святкуємо, 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України вона надзвичайно є велична. Ми повинні задуматись, добре задуматись над нею, бо ні в якому порівняні із нею не стоять щоденні події нашого життя. Багато ми говоримо про матеріальне і дуже мало говоримо про Христа.
Українці говорили у давні часи: “Я вже відсвяткував чи відсвяткувала, скажімо, сорок п’яту Пасху”. І ось у своєму слові голова районної ради влучно зауважив, що якби не було 1025 років тому цієї події Хрещення Руси, то не було б і таких звичних для нас Пасхи, Різдва і всіх традицій, яким через велику любов оповили ці свята наші предки. Вони жили цим життям Церкви, життям Ісуса Христа, і ми повинні ним жити. Це є дуже важливо.
Тому я справді радію, що ця дата так гарно і урочисто нами сьогодні відсвяткована і ще раз згадана. Головне, щоби ми вповні усвідомлювали увесь її духовний зміст.
Мені приємно і я складаю щиру подяку усім, хто долучився до того, щоби у нашій Львівсько-Сокальській єпархії ми провели такі святкування у трьох деканатах: Жовківському, Городоцькому і Кам’янко-Бузькому. Але у Вас, отче Михаїле, зазначу, найбільш святковим і величним видалось це відзначення. Можливо, тому що Ви найдовше гготувалися.
Згадуючи сьогодні той вибір, який зробив князь Володимир, будемо свій взір спрямовувати до Київ, будемо любити цей наш Київ. Повірте, у нашій українській історії зовнішні сили робили все можливе, щоби ми Києва не любили. Але нічого не вдалося, бо народ зберігає пам’ять про те, що там звершувалася наша велика українська історія.
Один російський публіцист казав: “Ви знаєте, після Києва у Руській державі було кілька столиць: Володимир-на-Клязьмі, Москва і Петербург, але жодної ми так не любили, як Києва, і як досі його любимо”. Про що це говорить? Що вони все хочуть зробити, щоби Київ належав їм, щоби він був в орбіті їхньої слави і їхніх змагань. А ми ж усе повинні зробити, щоби наш Київ був столицею воістину Української держави, щоб там був Київський Патріарх єдиної Помісної Православної Церкви. І я хочу вам усім, і нам, духовенству, і собі, бо, представляючи ієрархію Церкви, я розумію, що і від мене багато залежить і вимагається, боротися за це. Але найперше потрібно, щоби віра жила у наших серцях, і цього я всім нам бажаю.
Я дуже люблю ікону преподобного Антонія, де він стоїть на камені із написом: “Господи, постав на камені віри ноги мої!” Ось так і кожний із нас так повинен промовляти і просити цього у Бога. Тоді віра наша буде міцною, непереможною, істинною, правдиво Христовою.
Вірою цією ми повинні жити від утроби матері до останнього подиху. А там вже – вічне життя. Чи заслужимо Царства Небесного, думати про це непотрібно, а слід трудитись для цього. Про це ніхто знати не може, бо суди Христові, це не наші суди!
Дякую всім за увагу!
СЛОВО ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО МИТРОПОЛИТА ДИМИТРІЯ >>>
СЛОВО ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО МИТРОПОЛИТА ДИМИТРІЯ >>>