«Любов
ніколи не минає» (1 Кор. 13, 8)
Великою і відрадною з
глибоким змістом для людини є істина відображена у цих словах, що були сказані святим
апостолом. Любов до Бога і любов до людей — ось що нас втішає і зміцнює у найтяжчі
хвилини нашого життя. Зараз ми з вами оточуємо гріб великої людини, яка так
багато потрудилась для слави, історії нашої України, її народу. Про його
подвижницьку працю пам’ятає не тільки Україна, але й Польща. Він був всім для
всіх. Тому зараз усі ті, хто працював з Борисом Григоровичем, почуваються
сиротами. Ми втратили охоронця, батька. Біля його гробу ми дійсно почуваємось
сиротами, наповнені журбою та безпорадною печалю. Внутрішні відчуття нам
навіюють думку про те, що спочилий для нас став вже немов чужим, таким далеким,
мертвим для нас. Але наші люблячі й віруючі серця для нас говорять: «Не можуть
обірватися зі смертю ниточки, які зв’язують нас з тим, хто був для нас дорогим
за свого життя».
Від юності його серце
немов відвернулось від цього суєтного світу і приліпилося до великої справи —
служіння історії, старожитностям, пам’яткам, святиням нашого українського
народу. Напевно одним із найбільших здобутків Бориса Возницького було
повернення із забуття чудотворної Львівської ікони Божої Матері «Одигитрія». Її
прославлення у грудні 2010 року стало чи не найбільшим здобутком життя нашого
героя. Я впевнений, що він радів цій події.
Тяжко і боляче нам.
Німий докір шлемо ми цьому прекрасному травневому небу, яке так несподівано
забрало від нас нашого видатного мистецтвознавця, дослідника галицьких та
українських старожитностей. Разом з тим ми твердо надіємось, що нас зараз єднає
любов. Ця любов промовляє до нас всім жертовним життям Бориса Григоровича.
Віднімає від нас
Господь мужів сили і розуму, які служать для нас захистом і настановляють нас у
цьому житті «словом, життям, любов’ю, духом, вірою, чистотою» (Тим. 4, 13). Недаремно ж всі засоби інформації
в один голос сказали, що ми втратили людину-епоху, яка ще довго-довго
слугуватиме для нас прикладом, як треба любити Україну та її історію.
Не дивіться на цю
смерть, загибель Бориса Григоровича, як на справу сліпого випадку. Не тільки
долі цілих народів і країн, але й доля кожного із нас в правиці Всевишнього,
без волі Якого не падає і волосина з нашої голови. Можливо ми в житті своєму не
проявляли особливої уваги, турботи до трудів і здобутків цієї великої людини,
можливо колись і не розуміли його до кінця. Ми можемо сьогодні говорити хіба що
словами Божими, які він промовляв до вибраного народу: «Ось Господь, Господь
Саваоф, відніме у Єрусалима і в Іуди посох і тростину, всяке підкріплення
хлібом і всяке підкріплення водою, хороброго вождя і воїна, суддю і пророка, і
прозорливця і старця, п’ятдесятника і вельможу і радника, і мудрого художника і майстерного
у слові» (Іс. 3, 1-4). Ото ж
бо можливо за цю байдужість нашу до всього того, чим жив, за що вболівав і втрачав
своє здоров’я Борис Григорович, Господь покликав передчасно його від нас.
Борисе Григоровичу!
Господь скоротив роки твого цвітіння і вже не до нас звернуті твої очі, а до
престолу Всевишнього, перед Яким ти представ і даєш відповідь за твої величні
справи. Ми впевненні, що з тобою разом, тримає тебе за руку Божа Матір, Якій ти
так прислужився тут і прославив Її серед львів’ян. Ми ж тут в цій юдолі плачу
схиляємо низько голови перед твоїм тілом і говоримо: «Упокой, Господи, душу
раба Твого Бориса в оселях праведних». Амінь!