Христос Воскрес!
Всечесні отці!
Вельмишановні
представники влади!
Дорога громадо! Дорогі
брати і сестри!
Не заростає стежка до святих
могил, де покоїться прах наших звитяжників — воїнів, які на полі битви загинули
і життя своє за Вітчизну поклали. І в цей день, 9-ого травня, ми кожного року
приходимо на це святе місце. Не тому, що воно просто позначене пам’ятником, а
тому, що тут лежить прах воїнів, які загинули під Золочевим у боях за місто Львів — наше
місто, центр нашої області, центр Західної України, яке ми усі так любимо.
Щороку я приїжджаю сюди
до славного міста Золочева, щоби вклонитись праху цих воїнів, серед яких
покоїться і мій рідний дід, батько мого батька, Рудюк Семен Михайлович. Дуже
довго наша родина шукала, де спочивають останки мого діда. Лише у 90-их роках
минулого століття ми довідались, що він загинув у боях за Львів, хоча всі були
переконані, що він загинув у боях за Тернопіль. Це така участь і така доля всіх
воїнів, які поклали своє життя на полі бою. Знати їх поіменно, але також і не
знати їх поіменно. Пам’ять людська дуже обмежена і дуже зрадлива. Повірте, що в
часи війни важко було все контролювати. Тому з розумінням всі ставляться до подібних
речей. Ще до нині до родин приходять «похоронки», вісті про те, де спочивають
їхні рідні-воїни.
Ми, дорогі брати і
сестри, повинні пам’ятати завжди слова Христа Спасителя, нашого Бога, Який
сказав, що не має більше тієї любові, ніж, коли хто душу покладе за друзів
своїх. Розумійте ці слова так, що не просто поклали душі вони свої за друзів,
близьких, побратимів по зброї, але й так ці слова треба розуміти, що і за нас з
вами вже майже сімдесят років тому на полі бою вони поклали свої душі. Тому що
вони мали велику любов до кожного із нас, до прийдешніх поколінь, саме тому і
поклали свої душі за те, щоби було над нами мирне небо.
Перемога дана нам
великою ціною; мільйони життів покладені на вівтар цієї перемоги. І я думаю, що
українська сучасна історія повинна схилити голову перед воїнами, які загинули у
боях в роки Другої світової війни. Так само українська історія сучасна повинна
схиляти голову перед тими сивочолими ветеранами, учасниками війни, які дожили
до цих днів і розділяють радість перемоги із усіма нами. Вічна пам’ять і слава
тим, хто загинув на фронтах Другої Світової війни, тим, хто поклав свої голови
за українську державність і незалежність, хто мордувався в комуно-більшовицьких
та нацистських таборах — усім тим, хто, як міг, прискорював цей день, у якому
ми живемо сьогодні.
Ми повинні нині
пам’ятати, що на якихось конфліктах і протиріччях, які все більше нас долають,
не можна будувати нашу Українську державу. Думаю, що із часом це примирення
неодмінно настане. Це примирення сьогодні подає перш за все Церква. Подивіться,
ми сьогодні разом з усіма конфесіями, представленими у місті Золочеві, звершили
цю молитву. Повірте, Церква уміє подати приклад цієї єдності, за яку ми так
багато молимось і про яку так наполегливо просимо у своїх молитвах. Я думаю, що
нас повинна об’єднати любов до пам’яті цих солдатів, які положили своє життя за
віру й Україну. Христос Воскрес!