Перш за все хочеться сказати про те, що мене особисто і, сподіваюсь, вас також атмосфера, в якій відбуваються ці постові читання, надихає до багатьох роздумів.
Я вийшов на доповідь із продуктом втілення новітніх технологій, хоча й тільки вчора читав про те, що одного болгарського священика покарали за те, що він замість требника використовував iPad зі вміщенними у ньому текстами требника. Але, власне, тут у мене занотовано кілька думок, що зародилися під час прослуханих виступів і привітань.
Моя безпосередня доповідь є надрукована у збірнику, з нею всі ви й так зможете ознайомитись. Тематика її була обрана одразу, коли я тільки дізнався про проведення Других постових читань, а приготована вона була всього за кілька днів.
Однак почуті виступи навели мене на кілька цікавих думок. І хотів би поговрити саме про них, відступивши дещо від заявленої доповіді.
Перш за все хочу подякувати архімандриту Віктору, бо саме слова його виступу й наштовхнули мене на певні роздуми, а дещо поглибив їх шановний професор Петрушенко.
Так ось, видається мені, що чим більше ми заглиблюємося у власну історію (я хочу провести таку паралель), тим більше російських військ стоїть під нашими кордонами. Чим більше ми намагаємося порушити такі історичні питання, як заснування Київської митрополії, Руської митрополії, коли починаємо говрити про різні дратливі історичні факти, починаючи від будівництва Софії Київської будувалася не Ярославом Мудрим, а Володимиром Великим, і закінчуючи такими проблеми нашого історичного буття, як голокост, то все більше ми стаємо ненависними для певних зовнішніх центрів.
Українське борокове богомисліє: історична ретроспектива та сучасний стан богословської думки – саме про це я хотів би повести сьогодні мову.
Мені здається, що саме ця тема знову нас повертає до того діалогізму, який сьогодні існує в трикутнику Рим-Київ-Москва.
Розвиток цієї теми, очевидно, слід розпочати з аналізу стану богословської думки в Україні.
Богослів’я в Україні станом на сьогодні є лише фактичними намаганнями його розвивати. Юрій Павлович Чорноморець навіть може мене в цьому питанні доповнити, засвідчити, що схожа ситуація є й в інших конфесіях. Тобто окремі, так би мовити конфесійні, потуги, вони є, але вони не призводять поки що до об’єднання, до консолідації наших зусиль у цій праці. Тому богослів’я як такого, я вам скажу, що його не має. А ті, хто зі мною не згодний, нехай скажуть, що воно є, і нехай спробують обґрунтувати свою думку.
Чому? Тому що ним не цікавиться переважна більшість віруючих! Вірян сьогодні не цікавить богослів’я. Здебільшого можна почути з уст людей, що Бог Єдиний – ось і кінець всякого богослів’я.
Мені навіть інколи здається, що поширення таких тез, вкладання людям до голови таких думок, це просто комусь потрібно для реалізації власних якихось цілей. Це перше.
Друге, нинішня епоха – це марнота, це справжня суєта суєт. Погляньте на панівні настрої: небажання думати, захоплення різними політично-імперськими ідеологіями, водночас віртуалізація всього. Нікому нема діла до богослів’я.
Коли я говорю про ідеології, то до них належать, наприклад, такі, як “Москва – третій Рим”, це було раніше, потім була “Свята Русь”, це було дев’ятнадцяте століття. Як зауважив видатний російський богослов протоієрей Владислав Свечніков в “Очерках христианской етики”, спочатку народ хворіє “святою руссю”, а потім з червоними прапорами, і навіть до сих пір, ходить площами.
Той таки Свечніков каже про те, що була Свята Русь і була також і несвята Русь.
Наступною такою ідеологією став “Русский мир”. І ось на моє переконання саме ці всі ідеології не дають нам можливості розвивати богослів’я як таке, привели до масового зубожіння богословської думки.
Для мене дуже показово і повчально те, що коли збираються наші архієреї разом із Предстоятелем, то все частіше ми починаємо обговорювати теми у більшій мірі політичні, ніж богословські, і коли вже ми самі від цього втомлюємося, тоді Патріарх каже: “Владики, говорім краще про Христа!”
Тому проблему цих автокефальних змагань, і тут я хочу підкреслити, що Православна Церква, яка перебуває сьогодні в єдності з Московським Патріархатом, також є їх учасником, потрібно вбачати у площині кризи богословської думки в Україні.
Помісна Церква має свою зовнішню і внутрішню атрибутику, певні символи її незалежного статусу, серед яких, зокрема, і розвинена богословська думка. Тому ми повинні розуміти, що не тільки наміри або й навіть здійснене проголошення автокефалії тієї чи іншої Церкви роблять її визнаною у світі. Автокефальна Церква, Помісна Церква має, звісно, зовнішні ознаки: єпископат, духовенство, вік цієї Церкви, її історичне підґрунтя, але й також вона повинна мати внутрішнє наповнення змісту цієї автокефалії, яким є розвиток богословської і церквоно-історичної думки.
Коли ж говорити про українське барокове богомисліє, то перш за все потрібно для себе визначати чіткі хронологічні рамки. Власне хронологічні рамки такого терміну як “бароко” є дуже цікаві. Присутні науковці, мабуть, погодяться зі мною, що на бароко, як загальноєвропейське явище і українське бороко зокрема, десь приблизно до шістдесятих років минулого століття, у часи радянщини, було накладено табу. І лише після ослаблення тоталітарного режиму науковці почали його осмислювати і вивчати.
Отже сьогодні ми вже можемо говорити про те, що хронологічні рамки цього явища – це кінець шістнадцятого – середина вісімнадцятого століття.
Про бароко до сих пір говорять переважно як про культурно-мистецьке явище. Але потрібно нам говорити про те, що бароко є явищем напрочуд багатогранним за своїм ідейним змістом, воно не вичерпується переважанням тих чи інших мистецьких чи філософських течій. Барокова думка стала синоніном потужності, ніби недокінченості, незавершеності, намагання поєднати протилежності. І в цьому сенсі дуже цікавим є введений нашими вже сучасниками: світле українське бароко.
Здається мені, що в цьому відношенні найбільше попрацював нині вже покійний професор Кримський. Саме він ввів цей термін, який пізніше всі підхопили і почали широко використовувати. Він пов’язував цю світлість із сонцем, але не як ознакою якогось язичництва, а як ознакою Бога, пов’язував із Христом – Сонцем правди.
Якщо говорити саме про бароково богомисліє, то тут ми маємо дві постаті – початкову і кінцеву: Герасима Смотрицького і Григорія Сковороду. Також, звичайно, не слід забувати, що на барокову модель мислення і світогляду вплинули два європейські явища: реформація і контрреформація.
Говорячи про цінності епохи бароко, Тойнбі, дослідник церковної історії, визначав два світи, які йшли назустріч один одному в цю епоху: це латинська і візантійсько-слов’янська Європа. Вони йшли назустріч і мали тут, як не дивно саме на території України, певне зіткнення. І ось до цієї тематики я ще повернуся пізніше, бо дуже чітке і влучне визначення я знайшов у Євгена Маланюка.
Не можна не звернути увагу на такий цікавий процес, який розпочався з розвитком українського барокового богомислія. Процес цей породжений явищами реформації і контрреформації, і полягав у зростанні цікавості до Біблії, до Священого Писання.
По-перше, Біблія в епоху реформації з’явилася на кількох неканонічних мовах, неусталених і незвичних мовах, що водночас зробило Біблію доступною і викликало інтерес до її вивчення. Саме в цей період, у 1581 році, зверніть увагу, з’явилася Острозька.
І ось тут ми можемо провести першу історичну ретроспективу. Згадуючи, з чого почалось утвердження Помісної нашої Церкви в Україні, Київського Патріархату, то побачимо, що очоливши Церкву, Святійший Патріарх Філарет почав перекладати Біблію українською мовою. І саме в цьому вбачається, що ми наче продовжуємо жити в епоху українського борокового богомислія, і звичайно поява Священого Писання дає можливість далі розвивати богослів’я, власне богомислія, тобто далі працювати над текстами Священного Писання, які є основою цього богослів’я.
Отже, як продовження цієї праці Патріарха, йде переклад корпусу свято-отцівського літератури, як отців Західної, так і Східної Церкви, який вже майже завершений. Зокрема Львівська академія працює над перекладом праць святителя Амбросія Медіоланського. Я мав розмову зі Святійшим Патріархом по цьому питанню, перекладу і видавництву творів святих отців, і Предстоятель засвідчив мені, що найближчим часом ми будемо мати повне пятидесятитомне видання творів святих отців.
У свято-отцівських творах зберігається первісна християнська думка, в тому числі і православна. А отже такий переклад, як мені здається, дасть нам додаткову можливість і підґрунтя до розвитку сучасної української богословської думки.
Релігійне протистояння в Речі Посполитій у другій половині шістнадцятого – першій половині сімнадцятого століття між католиками і православними дало поштовх до розвитку українського борокового богомислія; ці протистояння породили так званий діалогізм, про який я вже вам говорив, або ж по-іншому – полеміку.
От тепер хочу повернутися до вже згаданого мислителя і публіциста Євген Маланюк. У екстраполяції до нашого сьогодення влучним є наступне його міркування. Він вбачає коріння цього діалогізму у двох принципах українського мислення: елінсько-скіфському і варязькому.
Період Київської Русі, каже він, позначений конструктивним впливом варязтва, бо не можна собі уявити, щоби київські поляни могли породити державну форму без варязького Кесаревого січення. Згодом, як гадав Маланюк, варязькі конструктивні впливи розчинилися в Руському морі, що породило на тлі хуторянсько-елінського пейзажу України її еліністичну пасивну жіночу замріяну суть і прах, як дослівно читаємо в Маланюка, мужеських державотворчих коренів в її психіці. Тобто все це призвело до того, що Україна не спромоглася на більше, ніж бути лишень плацдармом змагань між Заходом і Сходом.
Зверніть увагу, якою актуальною є ця думка сьогодні за політичної ситуації, в якій ми знаходимося. Михайло Грушевський, професор, казав, що ця полеміка відкрила очі на глибоко сховане коріння ворожнечі між католиками-уніатами та православними, на глибоке провалля, казав Грушевський, яке нарисувалося між тими, що перейшли під зверхність Римської Церкви, і тими, що залишися вірними Церкві Східній.
Ті відмінності, витвір суспільно-культурного і політичного життя, що розвели світ Західний зі світом Східним, Римський із Візантійським, почали проявляти себе і в Україні, відколи, як вважає Грушевський, уніатська частина Української Церкви і суспільства переступила ту велику межу і почала преподоблятися (дуже гарний вжитий ним термін) до наукових поглядів і напрямів латинської Церкви.
Важливим чиником цього поступу, як не дивно, стала церковно-календарна реформа. Вона викликала настільки велику дискусію, що навіть обросла глибокими богословськими думками. При цьому православні богослови отримали несподівану підтримку у відстоюванні і протиставленні ними своєї релігії і віри, як віри старожитньої, західним католицьким і протестанським новаціям. Барокова доба ідеалізації традицій старовини приймає консерватизм обряду, як вищу чесноту, що в даному випадку полягало у закріпленні старого календаря, як чинника віровизнавчої тотожності.
Це, до речі, ми бачимо вже у “Ключі від Царства Небесного” Герасима Смотрицького, який був представником цього раннього українського барокового богомислія, дуже яскравим представником.
Так ось календарна реформа, знову ж таки як не дивно, в екстраполяції на сьогодення носить такий же характер. Адже календарна реформа до сих пір стоїть на важливому місці, часто виринає у сучасних диспутах.
Деякі дослідники виділяють в українському полемічному богослів’ї два періоди: до Берестейський і після Берестейський, тобто до унійний і після унійний.
Виразником і представником цього до унійного полемічного періоду стає Острозька греко-слов’яно-латинська академія, а точніше – її богословський гурток. Пізніше цю працю продовжили Львівська братська школа і Києво-Могилянська академія. Саме ці духовні богословські, за змістом, навчальні заклади створюють своєрідний трикутник нашого національного церковно-культурного відродження наприкінці шістнадцятого – у першій половині сімнадцятого століття: Острог-Львів-Київ.
Ще одна цікава тема, яка розвивалася у полемічній літературі періоду українського барокового богомислія, це диспути про сходження Святого Духа, що найбільш яскраво простежуються в отця Іоаникія Галятовського у трактаті “Старий костьол”, але також їх ми знайдемо і в інших полемічних творах.
Це дуже важлива тема, яка до сьогодні не втрачає своєї актуальності у богословських диспутах.
Цікавою постаттю ранього українського барокового богомислія є архієпископ Мелетій Смотрицький, який у Церкві пройшов шлях від ієромонаха, ігумена, архімандрита і до єпископа. Це був син добре відомого Герасима Смотрицького. Православні твори його, починаючи від “Треносу” 1610 року, були більш цікавими і значущими для нашого богослів’я, як стверджує Михайло Грушевський, аніж його проунійні твори, написані наприкінці його життя.
Також мушу сказати, що на розвиток українського православного барокового богомислія чималий вплив мали архіпастирські візити до України Східних Патріархів, які своїми рішеннями, грамотами і пастирськими листами підносили дух людей грецької віри у Речі Посполитій. Саме це надихало православний люд Речі Посполитої триматися своєї прабатьківської віри.
На закінчення, підводячи підсумок свого, у певній мірі, тезисного виступу, хочу сказати про те, що дуже важливо нам сьогодні відродити українське православне богослів’я, об’єднавши всі наші зусилля. Це можна зробити, створивши потужні духовні навчальні заклади, не обійтися нам і без матеріальної підтримки, її просто треба шукати. Праця богослова-теолога повинна бути жертовною, повинна звершуватися на славу Божу, але ж і не даремною і небезоплатною.
Якщо говорити вже про сучасний діалог, розпочатий між Українською Православною Церквою Московського Патріархату й Українською Православною Церквою Київського Патріархату, то мені здається, що навіть сьогоднішні наші постові читання, дають більше результату і внеску у нього, аніж, можливо, навіть підсумки спільного засідання двох комісій.
Зі мною, гадаю, Юрій Павлович погодиться. І, звертаючись до Вас, Юріє Павловичу, я ще додам, що за підсумками свого спостереження протягом кількох останніх днів за тим певним диспутом, який ви розвинули у Києві, я вважаю, що будь-яка персоналізація цих переговорних об’єднавчих процесів призведе до нульового результату. Якщо ми будемо персоналізувати цей процес і бачити цей процес лише у площині “хто буде Патріархом, хто не буде Патріархом, хто вже не має права бути Патріархом”, так ось, як тільки ми заведемо цей процес у такі рамки, все закінчиться на віки віків. І це я Вам не дорікаю, це я стверджую з повним розумінням і відповідальністю.
Нехай ці слова мої будуть почутими. Той же, хто обізнаний у питаннях, які я порушив, добре розуміє, про що я говорю.
І останнє, ви можете мене запитати: а що в такому випадку дасть нам цей рух відродження українського православного богослів’я? Тобто міркуватимемо так: ми зберемося, відродимо, титули отримаємо, докторами будемо, праці напишемо, які мало хто з віруючих розумітиме, але що конкретно нам це дасть?
Пам’ятаєте слова Священного Писання: “І пізнаєте істину, і істина визволить вас” (Ін. 8, 31)?
Тут я ще скажу, що у нас існує п’ять перекладів Священного Писання українською мовою. Це свідчить не про те, що ми всі такі якісь неоднакові, а свідчить про багатсво духовності і культури церковності нашого українського народу. Починаючи від Пантелеймона Куліша і до Патріарха Філарета і архімандрита Рафаїла Торконяка ми маємо п’ять повноцінних перекладів Священного Писання українською мовою.
Я придбав до своєї бібліотеки всі ці переклади, маю на меті порівняти їхні тексти. Цей пошук, ця праця приносить мені, якщо можна так сказати, насолоду.
Так ось, про істину, яку ми маємо пізнати, і свободу, яку це нам дарує. Власне саме богослів’я робить людину вільною, вільною, тому що, коли людина дійсно із Богом, вона займається богомисліям, вона пізнає правду й Істину, Якою є Бог, і стає вільною. Така людина пізнає Бога і Бог робить цю людину вільною.
Я скажу навіть, що пізнання правди робить людину вільною і від межигірського золотого батона, від безумства, від відверто сатанинських діл.
Учора я слухав виступ одного діяча, журналіста, який аналізував (на закінчення виступу трохи політики), чергове об’явлення нашого екс-президента і заяви про те, що саме він запросив Путіна з військами до України, закликав загарбати, відкусити шмат території. Ця психологія, те, що Янукович сидить там, у Ростові-на-Дону, як барон, це психологія васала.
Це психологія феодала. Знаєте, як у феодальну добу, народ не витримував гніту, проганяв свого феодала, а той звертався до князя чи короля з проханням допомогти повернути маєтки, землі, казну, приборкати бунт народу. Так ось, саме така психологія феодала, вочевидь, сидить і панує в тих людях, які чомусь вирішили, що український народ може бути невільним, може бути їхньою власністю.
І ось на противагу цьому ми можемо розвивати богослів’я, богомисліє і тоді ми будемо вільними. Чому ж іще є такі терміни, як козацьке бароко, мазепинське бароко? Тому що козацтво, наприклад, це був вільний люд. Барокове богомисліє продукувало вільнодумну українську козацьку еліту, що здатна була творити вільний світ довкола себе.
На зміну, як тільки справжнє козацтво було знищено імператрицею Катериною II, прийшли казачки-раби.
Так ось, щоби всього цього не було, не повторилося з нами, щоби провести правдиву історичну ретроспективу і ектраполяцію, щоби згадати українське барокове богомисліє, богомисліє вільних людей, щоби відродити його, як і загалом відродити активну богословську, єднаймося! Амінь!