У 1303 р., завдяки дипломатичним заходам галицько-волинського князя Юрія І Львовича (1301-1308), святійший патріарх Афанасій “підвищив до митрополії” давню Галицьку кафедру, благословляючи створення 81-ї, згідно з поліптихом, митрополії в юрисдикції Константинопольського престолу. До складу нової церковно-адміністративної одиниці входили Галицька, Володимирська, Перемишльська, Луцька, Турівська і Холмська єпархії. Першим галицьким митрополитом був владика Нифонт.
Після його смерті в 1305 р. кандидатом на Галицький престол став ігумен Ратненського монастиря іконописець Петро. Протистояння між галицько-волинськими та північно-руськими князями спричинили посилені спроби впливу на церковну політику. Адже цього ж року помер митрополит Київський Максим (який переніс резиденцію з Києва до Володимира-на-Клязьмі) й до Константинополя приїхав ігумен Геронтій, кандидат тверського князя Михаїла Ярославича на Київську кафедру.
Намагаючись вирішити конфліктну ситуацію, не загостривши відносин з руськими князями, патріархат шукав певного компромісу – було хіротонізовано кандидата від Галицько-Волинської держави спочатку на Галицьку, а згодом на Київську кафедру. Брак джерел не дає змоги з’ясувати, чи то патріарх намагався використати нагоду ліквідувати поділ Руської митрополії, чи сам владика Петро вирішив розширити власну юрисдикцію. За житійним переданням, до переїзду на землі Північно-Східної Русі владика Петро певний час здійснював душпастирську опіку в митрополії, зберігаючи резиденцію в Галичі .
Відомі також імена двох наступних галицьких митрополитів. Бл. 1331 р. згадується у джерелах “наречений митрополит Галицький Гавриїл”. У 40-х рр. XIV ст. митрополичий престол займав владика Феодор. 1347 р. Галицька митрополія була ліквідована, а терени єпархій підпорядковані духовній владі титулярного Київського митрополита .
Питання відновлення православної митрополії з центром у Галичі знову підняв польський король Казимир ІІІ (1333-1370) після включення українських земель до складу Королівства Польського. Намагаючись запобігти політичним та духовним впливам з боку сусіднього Великого князівства Литовського, до складу якого входила значна частина Київської митрополії, король прагнув забезпечити церковно-адміністративне відокремлення православного населення галицьких та подільських земель. У 1370 р. він звернувся до Константинопольського патріарха Філофея з проханням відновити митрополію та висвятити українського єпископа Антонія. “А якщо не буде ласки Божої і Вашого благословення для цього чоловіка, тоді не нарікайте на нас, коли настане потреба хрестити русинів у латинську віру, як нема митрополита на Русі, бо не може край залишатися без закону”, – попереджав монарх, а вже у травні 1371 р. з патріаршої канцелярії було надіслано відповідь із згодою та визначенням прав і повноважень нового митрополита .
Після владики Антонія (помер близько 1391 р.), єпархією певний час керував луцький єпископ Іоанн. Не отримавши затвердження патріарха, він, опершись на підтримку короля Владислава II Ягайла, залишався на митрополичій кафедрі до 1404 р. У 90-х рр. XIV ст. для вирішення певних питань у Галицькій єпархії константинопольський патріарх делегував вифлеємського єпископа Михаїла. У другій половині XIV – на початку XV ст. канонічну юрисдикцію галицького митрополита визнавала молдавська церква. У 1371 та 1376 рр. митрополит Антоній здійснив рукопокладення молдавських єпископів Йосифа та Мелетія .