Історія Десятинної церкви

«Мати церков руських»

«Десятинную церковь Пресвятия Діви,
находящуюся у ворот київських,
викопать из мрака і
открить днівному світу»
(Святитель Петро Могила)

Напевно вже з самого початку цієї книжечки не хочу злагіднити її тону, говорячи слідом за преподобним Іваном Вишенським: «научился от Христа істини без похлібства лож ложю, вовка вовком, злодія злодієм, розбійника розбійником, диявола дияволом звати» (1). Пробою писати для небагатьох, бо небагатьом дано звершити велике, говорячи за словами Клирика Острозького: «непристойна це річ із розслабленим про силу, із сліпим про світло, із розбійником про мир та згоду, із блудником про чистоту… говорити і радитися» (2). І хоча Клирик Острозький був видатним церковним письменником-полемістом другої половини ХVІ століття, його слова, напевно, вжив би великий князь Володимир до тих своїх нащадків, що сьогодні повстали проти відродження Десятинної церкви Успіня Богородиці - першого храму в охрещеній Київській Русі-Україні. Але ж і відомо бо є, що проти всякого святого діла повстає нечиста сила. Цього разу так і сталося…

«Десятинна церква – початок і вінець священних споруд Старого Києва»

Православний храм – дім Бога живого, місце нашого з Ним спілкування. Коли віра християнська прийшла в Київську Русь-Україну, то відразу стали будуватися храми. Великі київські князі від початку вручили землю руську заступництву Божої Матері. Саме тому по величезних просторах Київської держави будувались собори і церкви на честь Її славного Успіня . Матір’ю ж усім цим соборам і церквам була перша кам’яна церква – Успіня Пресвятої Богородиці (Десятинна), що її був князь благовірний і рівноапостольний Володимир святий спорудив після хрещення Київської Руси-України. Із Києва по всій Русі засвітило Сонце Правди і промінням віри православної всю землю нашу зігріло. Київ називати стали матір’ю городів руських, а церкву Десятинну Святої Богородиці – матір’ю церквам руським. Через множество святих угодників Божих, побудованих соборів, церков та заснованих монастирів землю києво-руську святою назвали, а Київ – Єрусалимом другим, бо обрала собі в уділ Пресвята Богородиця землю нашу. Пророцтво апостола Андрія Первозванного стало збуватися…

Літописні повідомлення про Десятинний храм досить чітко нам подають час його заснування. Так, в редакції «Повісті минулих літ», що вміщена в Іпатіївському списку читаємо під 991 роком: «Потім же, коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці, і, пославши (послів), привів майстрів із греків, (і) почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, - ікони, і начиння церковне, і хрести» (3). Про причини побудови князем Володимиром Десятинного храму читаємо в історика Церкви Є. Голубинського: «Насаджена на Русі Церква Християнська вимагала зовнішнього представництва, йде тут мова про споруду, яка б була церквою всієї Русі і матір’ю всіх церков руських» (4). Далі ж у Літописі вже під 996 роком читаємо: «Коли ж Володимир побачив, що церкву завершено, він увійшовши до неї, помолився Богу,(помолився за Русь, подібно до Соломона(3Цар.8.22), авт.) говорячи: «Господи Боже! Поглянь із небес, і побач, і одвідай сад Свій, і зроби, (щоб те), що насадила десниця Твоя, люди сії новії, серце яких Ти навернув єси до істини, (могли) пізнати Тебе, Істинного Бога. І поглянь Ти на церкву осю, що її спорудив я, недостойний раб Твій, на честь Матері, яка породила Тебе, і Приснодіви Марії Богородиці. І якщо помолиться хто в церкві сій, то почуй Ти молитву його і відпусти всі гріхи його благання ради Пречистої Богородиці». А коли він помолився, то сказав так: «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, (і) сказав: «Якщо се одмінить хто, - хай буде проклят». І дав він десятину Анастасові – корсунянину, і справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям городським, і вбогим роздав багато добра» (5). Після цих двох чималих цитат із Повісті минулих літ хотілося б зупинитися і звернути увагу на виділені нами слова. Перш за все великий князь і просвітитель Руси-України Володимир ствердив призначення новозбудованого храму тільки для молитви і відпущення гріхів тим, хто буде молитися в ньому і друге - хто порушить закон «десятини», суворо заявляє князь – буде проклятий. Чи не здається нам усім, шо вже тільки із цих двох мотивів нам православним киянам ХХІ століття слід відродити храм цей для молитви і для того, щоб зняти накликане прокляття…

Церкву Богородиці Десятинну освячував другий Київський митрополит Леонтій, а настоятелем було поставлено Анастасія Корсунянина, як називає його літописець Нестор. Про те, що князь Володимир винагородив церкву свою великим багатством читаємо ще і в Церковному уставі князя Володимира. В першій його частині зазначено: «…создах Церков Десятинную Святия Богородиці и дах еи десятину по всеи Рускои земли во своїм княжении десятую вікшу, а у торгу десятую неділю, а из домов на всякое літо от всего прибитка и от лова княжа, и от стада, и от мита чюдному Спасу (мова ще йде про церкву Спаса на Берестовім, авт) и Святия Богородици, городи и погости, села и виногради, земли и борти, озера (и) ріки волости и дани с всими прибитки, десятое в всем царстві и княжении» (6). Дата ж самого освячення церкви викликала в істориків чимало інтересу. За одними повідомленнями це було 11 травня, а за другими 12 травня. Вже згадуваний історик Церкви професор Є. Голубинський ймовірнішою датою освячення вважає все таки 11 травня припускаючи, що князь Володимир і митрополит грек Леонтій бажали, щоб щорічне свято її освячення співпадало з великим константинопольським святом заснування міста Царгороду, столиці православної Візантії (7). Про те, що цей день освячення Десятинної церкви 11 травня був встановлений, як перше щорічне церковне свято в Київській Русі-Україні знаходимо в Пролозі і в Київській слідуваній Псалтирі 1756 року (8).

Цей перший у Київській Русі мурований храм не міг не викликати благоговійного подиву серед тодішніх киян та численних відвідувачів матері городів руських. Сучасники порівнювали його з небесами. Захоплювати їх мусіли самі розміри будови 32х42 метри. Десятинна церква в архітектурному плані вигляділа як хрестово-купольна шестистовпна споруда. Зарубіжні дослідники виводять її структуру з провінційного базилікового типу архітектури, відомого в Х століття у Херсонесі та Болгарії. Натомість писемні джерела ХІV століття вказують, що храм був багатокупольним. Так Воскресенський літопис, на який посилається архиєпископ Чернігівський Філарет Гумілевський в своїй «Истории Русской Церкви», стверджує, що Богородична Десятинна церква в Києві була з 13-ма куполами (9). Багатство внутрішніх вишуканих форм, фресок, мозаїк і кам’яних деталей: мармурових колон, шиферних різних плиток, карнизів захоплювало подорожуючих. Ці прикраси мав на увазі блаженний митрополит Іларіон, коли говорив в Похвалі рівноапостольному князю Володимиру: «…і в красу зодягнув святі церкви» (10).

Святині і реліквії Десятинного храму

Десятинна церква була трьохпрестольна: головний престол присвячено Богородиці. Другий боковий престол – святителю Миколаю, тому що в цьому преділі знаходилась чудотворна ікона Святителя Миколая, привезена Володимиром із Корсуня. На спомин про цю ікону в часи митрополитства Петра Могили кияни називали відроджений з руїн храм «Микола Десятинний» (11). На думку дослідника київської старовини К. В. Шероцького є ще друга версія - нібито цей образ був взятий князем Володимиром із Миколаївської церкви на Аскольдовій могилі, при перенесені звідти тіла святої Ольги в Десятинну церкву (12). Що ж до самого Свято-Миколаївського престолу, то є ще думка про те, що сам преділ був влаштований в Десятинній церкві в пам’ять про сам храм на Аскольдовій могилі, який був присвячений також святителю Миколаю і в якому спочивали раніше мощі святої благовірної Ольги (13).

Третій боковий престол - священномученнику Клименту, оскільки в цьому преділі знаходилась глава святого Климента і його учня Фіви та інші мощі святих привезених також із Корсуня (14). Німецький літописець Марзебургзький єпископ Дітмар (+1018), сучасник князя Володимира, бачив в цьому храмі главу святого Климента, папи Римського і помилково із-за цього назвав Десятинну церкву – церквою святого Климента (15). Анонімне «Слово на оновлення Десятинної церкви» прирівнює святого Климента до «церковного солнца», яке «оть Рима убо в Херсон, от Херсона въ нашю Рускую страну створи приити». З пришестям святого Климента до Києва це місто, наповнившись благодаттю, стало на Русі «всех град славне» (16). Вдруге глава як велика київська святиня, що знаходилась в Десятинному храмі згадується в Літописі, де мова йде про поставлення митрополитом Київським Климентія Смолятича без благословення Константинопольського Патріарха. Із-за непорозуміння між єпископами сталось так, що: «Він же, Онофрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова в нас є святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоанна». І тоді, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його, (Клима), митрополитом» (17). Святитель Климентій Смолятич був ще і тезкою священномученика Климента. За переданням глава святого Климента зараз знаходиться серед мироточивих глав у Києво-Печерській Лаврі.

Була і ще одна святиня в цьому храмі - чудотворний образ Богородиці про який згадується в житії святих мучеників Бориса і Гліба. Як і глава священомученника Климента, ця ікона являлась найстародавнішою святинею Києва і привезена була із Корсуня дружиною князя Володимира Анною в якості приданого. Образ був за повелінням грецької царівни поставлений в Десятинному храмі. Згодом ця ікона Богоматері була віддана одним із київських князів в придане за дочкою або сестрою, яка відправлялась до Белзького князівства. Друга версія більш ймовірніша – цю ікону вивіз із Києва в 1270 році князь Лев Данилович і помістив її в церкві міста Белза, а в 1382 святиня потрапила до Ченстохова і стала головної святинею Польщі під назвою чудотворного образу Ченстоховської Божої Матері (18). Вже згадуваний дослідник Києва К. Шероцький вважає, що цей образ в 1500 році був вивезений із Києва в Двінськ (19).

До часу освячення церква збагатилася начинням, ризницею та іншими церковними речами, які привіз князь Володимир з Корсуня. Серед святих речей були чесні хрести, які потім називали корсунськими або Володимировими. Один із таких хрестів Х століття грецької роботи був знайдений в братській могилі біля Десятинної церкви під час розкопок. Ймовірно цей хрест був поставлений на березі Дніпра при Хрещенні Руси-України. Хрест був викуваний із заліза і покритий листовим сріблом з обох сторін. По кутах були мощі під склом, одне із них збереглося. По краях видно отвори для дорогоцінного каміння. В центрі зображення святого Федора Тирона.

Можна було собі уявити, як велично звучали в могутніх стінах Володимирового храму церковні піснеспіви, як лунали з вуст віруючих гарячі молитви подяки за великі благодійства Господні до народу і країни.

Якому святу була присвячена Десятинна церква?

Назва церкви Десятинної або ще «соборної мармурової» рівно ж як і ще одна літописна назва «Пресвятої Богородиці», не вказують якому Богородичному святу вона була присвячена. Устав святого Володимира її називає просто соборною, а пізніша київська традиція дає Десятинній церкві ім’я «Богородиці в Дівєх». Єдина вказівка на храмове святкування в Десятинній церкві подає нам літопис з приводу 8-ми денного свята при посвяченні Преображенської церкви у Василеві: «І празникував князь Володимир тут вісім днів, і вертався до Києва на Успіня святої Богородиці. І тут знову він празник світлий справляв, скликаючи незчисленне множество народу. Він бачив же, (що) люди є християнами, (і) радувався душею і тілом. І так в усі літа він чинив» (20). Митрополит Євгеній на цій підставі думав, що Десятинна церква була присвячена Успіню Пресвятої Богородиці (21). Це співпадає з літописними повідомленнями про те, що Володимир в Корсуні хрестився у Влахернському храмі, який мав свою традиційну тяглість до відомого Царгородського Влахернського храму, в якому зберігалися реліквії Успіня – гріб з ризою Богородиці. Шанування Успіня в Київській Русі Україні було досить поширене. Храми на честь Успіня виникають в багатьох містах і стають священним палладіумом, як на півдні так на заході і півночі Київської держави – Велика Печерська церква, храми в Каневі, Переяславі, в Чернігові, Володимирі-Волинському; Суздалі, Володимирі на Клязьмі. Після свого третього оновлення (ХІХ ст.) церква була посвячена в честь Різдва Богородиці. М. Захарченко в своїй книзі «Киев тепер и предже» зазначає, що церква нова ХІХ століття є парафіяльною і храмовим святом її є день 8 вересня Різдва Пресвятої Богородиці (22).

Чесні мощі і поховання в Десятинній церкві

Церква Успіня Пресвятої Богородиці Десятинна стає відразу соборною кафедрою для перших Київських митрополитів. В давнину її ще стали звати грецькою мовою «кафолікані іклісіа», тобто кафедральна церква. Вона стала духовним центром держави князя Володимира Великого і пантеоном для багатьох видатних постатей в історії Київської Руси-України. Новий храм Пресвятої Богородиці став усипальницею великих київських князів. В ньому були, ймовірно, передбачені заздалегідь спеціальні місця для поховань так звані «аркосолії». Князь відразу подбав про те, щоб сюди були перенесені останки рівноапостольної княгині Ольги – першої християнки серед людей знатних, правителів Руси, і не сховав їх під спудом, але відкрито поклав їх ради тих, хто приходить до неї з вірою і отримують зцілення (23). Перенесення мощей приснопам’ятної своєї бабки Ольги князь Володимир вчинив разом із митрополитом Леонтієм. Коли відкрили їх, то знайшли нетлінними, переложивши їх в нову усипальницю і з великим урочистим співом перенесли в церкву святої Богородиці Десятинну. Це сталось 1007 року, як зазначає Степенна книга. В мінейному житії святої зберігся опис її гробу: «гроб камен мал в церкві св.. Богородица… и на верху гроба оконце сотворено и ту видіти тіло блаженної княгині Ольги лежаще ціло». В житії ж святої благовірної Ольги читаємо: «Не слід забувати і замовчувати ще й таке над гробницею блаженної Ольги в церковній стіні було віконце; і якщо хто з твердою вірою приходив до чесних мощей, віконце само собою відкривалось, і той, хто стояв ззовні чітко бачив через віконце чесні чудотворні мощі, причому особливо достойні бачили і чудесне сяяня, що виходило від них; і із тих, хто мав віру, страждав яким небудь недугом, зараз же отримував зцілення. А для тих, хто приходив з маловір’ям, віконце зараз же закривалось, і вони не могли бачити чесних мощей, якщо й знаходився хто в церкві, то бачив тільки гроб і не отримував зцілення…» (24). Повість минулих літ за Іпатським списком під 1007 зазначає: «Принесені ці (князі) у святу Богородицю». Ймовірно, що поряд з мощами святої благовірної Ольги сюди були перенесені останки князів і княгинь померлих у попередні роки (25).

В Десятинну церкву були перенесені і мощі першого Київського митрополита Михаїла. Передання залишило нам відомості про те, що митрополит заснував Михайлівський монастир у Києві на тому місці де стояв язичницький бовван, посадивши ченців на горі (26). Напевно, що митрополит Руси був похований саме в цьому монастирі в першій дерев’яній церкві збудованій ним самим. Проте церковні історики стверджують, на підставі напису над його мощами у Великій Лаврській церкві, що він був похований 992 року в Десятинному храмі (27). Але збудованим цей храм ще тоді не був. Напевно князь Володимир, утвердивши в Десятинній церкві кафедру Київських митрополитів дуже скоро переніс сюди мощі першого митрополита. Подальша доля їх така в 1103 році вони були перенесені до Антонієвої печери, а в 1730 році виставлені відкрито у Великій лаврській церкві Успіня Пресвятої Богородиці.

В Десятинному храмі знайдуть своє останнє місце спочинку і його патрони: року 1011 дружина Володимира грецька царівна Анна, а в 1015 році сам князь Володимир Великий покладений буде тут у мармуровім гробі: «Помер же Володимир, князь великий, на селі Берестовім, і потаїли (смерть) його, бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями поміст (і) в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю. І, поклавши його на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці – в церкві, що її він сам був спорудив. Коли ж довідалися про це люди, то зійшлися без числа. І оплакували його бояри яко заступника землі їхньої, (а) вбогії – яко заступника і кормителя. І положили його в гробі мармуровім, попрятавши тіло його, блаженного князя з плачем великим…Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і (охрестив) люди свої, - і сей так учинив, подібно йому…», - розповідає нам Літопис (28). Князь Володимир залишаючи світ цей молився так, говорячи: «Господи Боже мій, не знав я Тебе, але помилував Ти мене, і через святе хрещення просвітив мене, і пізнав я Тебе, Боже всіх, святий Творець усього створеного, Отче Господа нашого Ісуса Христа! Слава Тобі (з) Сином і Святим Духом! Владико Боже, не пом’яни моєї злоби, не знав я Тебе в язичництві, нині ж знаю Тебе і відаю. Господи Боже мій, помилуй мене. А якщо хочеш карати і мучити мене за гріхи мої, карай мене Сам, Господи, а бісам не віддавай мене… Після святого хрещення пожив князь Володимир 28 років… У дев’яте літо блаженний христолюбивий князь Володимир десятину дав церкві Святої Богородиці від майна свого. Адже про це Сам Господь сказав: «Де скарби ваші, там буде і серце ваше». Блаженний князь Володимир скарб свій на небесах має, схований у милостині і добрих своїх справах – там і серце його, в Царстві Небесному», - зазначає чорноризець Яків» (29). Мощі святого Володимира не були відкриті і прославлені. Вони покоїлись в мармуровому гробу, який під час нашестя татар був схований в землі під розвалинами Десятинної церкви і знайдений в 1635 році. В житії благовірного князя і просвітителя Київської Руси-України чорноризець Яків для заспокоєння сучасників говорить: «Не будемо дивуватись, улюблені, якщо він після смерті не творить чудес: багато хто із праведників не творили чудес, але є святими» і потім цитує слова Золотоустого, який навчав, що святі люди пізнаються не за чудесами, а за ділами (30).
Очевидно, що відразу після упокоєння Володимира Великого постало в нашій Церкві питання про його канонізацію. Літописець подає також натяк, очевидно на те, що Володимира не канонізовано як святого: «А ми, християни будучи, не воздам (йому) почестей за те, що він (нам) дав. Бо коли б він не охрестив нас, то й нині пробували б ми в обмані диявольському, як ото прародителі наші, ми загинули б. А коли б мали й ми старання, і молитви приносили Богові за нього в день смерті його. Нам бо належить Бога молити за нього, бо через нього Бога ми пізнали». А далі літописець твердить, що пам’ять його все таки бережуть «руськії люди» (31). І те, що його шанували, як святого, бачимо вже із «Слова про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, яке, до речі, за давньою традицією читалося в храмах в день пам’яті святого рівноапостольного князя 15 липня (за ст. ст.). Тепер, коли це «Слово» добротно перекладене на українську мову, потрібно було б відновити цей благочестивий звичай в наших церквах. Більше того в домонгольський період була складена святому Володимиру служба. Вона відома за рукописом ХІІІ століття і писалася під час періоду міжусобної князівської боротьби, як видно із слів: «Моли спастися держави твоєя начальником, христолюбивим князєм и множеству владомих». Також і в житії блаженного Володимира вже згадуваного чорноризця Якова читаємо: «О святая царя Константине и Володимире! Помагайте на противныя сродником ваю, и люди збавляйте от всякія беды , греческія и рускія» (32). ( Як бачимо князя Володимира автор житія поставив в один ряд із рівноапостольним Візантійським імператором Костянтином. Вже згадуваний німецький хроніст Дітмар бачив, як у Десятинній церкві стояли гроби Володимира та його дружини Анни (33).

Року 1044 великий князь Ярослав Мудрий перенесе сюди тіла своїх дядьків Ярополка і Олега: «Викопані були (з могил) два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці…» (34). Дивними тут є слова «охрестили кості їх». Правильніше було б думати, що кості мертвих окропили святою водою, а не охрестили, тобто звершили Таїнство Хрещення, яке над мертвими не звершується. Можливо із благого наміру і шани до своїх дядьків князь Ярослав Мудрий переніс їх до Богородиці Десятинної, але оскільки вони померли язичниками, то останки їх не охрестили, а тільки окропили святою водою.

Були в Десятинній церкві ще поховання князів Ізяслава Ярославича (+1078 року) та Ростислава Мстиславича (+1093). Правда деякі історики сумніваються в тому, що останки князя Ізяслава було покладено саме тут. В «Описании Киево-Софийского собора и Киевской иерархии» митрополита Євгенія Болховітінова ім’я князя Ізяслава знаходимо серед похованих князів в святій Софії (35). Літопис же нам повідомляє: «І, принісши, положили тіло його (Ізяслава, авт.) в церкві (Успіня) святої Богородиці, вложили його в раку кам’яну і мармурову». Із-за цього вважають, що в Десятинній. Однак цього уточнення в Літопису немає, хоча воно наявне в 14 випадках із безсумнівних 16. «Відсутність уточнення не випадкова, - зазначає дослідник і перекладач Літопису Леонід Махновець, - бо йдеться про сусідню з Софією церкву Успіня Богородиці, про яку говорилося (в Літопису) під 1039 р і де археологами знайдено сім кам’яних (шиферних) плит гробниці, ясно, що княжої» (36).

Всі державної ваги події добрі і не зовсім приємні, повернення із військових походів подяка і покута – вершили в цьому храмі. Так Літопис залишив нам згадку про те, що коли князі В’ячеслав, Ізяслав і Ростислав, об’єднавшись під час міжусобної боротьби в 1151 році вирушали із Києва то кланялись «святій Богородиці Десятинній і святій Софії», а після перемоги над князем Юрієм і половцями «…воздавши хвалу Богові і його Пречистій Матері, і силі Животворящого хреста, з честю і похвалою великою рушили до Києва. І тоді вийшло назустріч їм духовенство з хрестами: митрополит Клим (Смолятич), і ігумени поважані, і попи, і многе-множество духовенства. І з великою честю в’їхали вони в Київ і, поклонившись тут святій Софії і святій Богородиці Десятинній, пробували у великій веселості і в великій любові. І так стали вони жити» (37). В Літопису під 1172 рік читаємо ще й про таке: «…чудо сотворив Бог і свята Богородиця, церква Десятинна в Києві, що її спорудив був Володимир (Святославич), який охрестив землю (Руськую) і дав був десятину церкві тій по всій Руській землі. Сотворила ж те чудо Мати Божа понад наші сподівання. Коли ото Гліб Юрійович сидів у Києві на столі отчому і дідньому, (то) в перший рік прийшло безліч половців… билися наші з ними кріпко, і, побачивши (це), половці побігли… І була (се) поміч хреста чесного і (церкви) святої Матері Божої, Богородиці Десятинної, бо ж із (її) волості вони були зайняли (людей і добра). Бо якщо Бог не дає в обиду простого чоловіка, коли начнуть його зобиджати, то хіба він (дасть в обиду) своєї матері храм?... І всі інші християни воздали хвалу Богові і святій Богородиці, скорій помічниці роду християнському» (38).

Десятинна церква Успіня Пресвятої Богородиці мала особливу святість. Вона була зведена на крові перших мучеників-християн Федора та Іоана. Їхній двір, на якому вони були замучені язичниками, знаходився саме на тому місці, де потім повстане Володимирова церква (39). Навіть коли князь Ярослав Мудрий збудував у 1037 році Собор святої Софії і переніс туди митрополичий центр – Десятинний храм не втрачав своєї церковно-державної ваги. В цьому ми можемо переконатись із наведених вище літописних повідомлень. Князь Ярослав Мудрий продовжував святу справу свого батька і її примножував. Свідченням цьому став величний собор Святої Софії. Князі батько і син тим самим вручали нас заступництву Божої Матері, до якої вони звертались. Ці два храми йшли пліч-о-пліч в доленосних рішеннях і подіях княжої доби в історії України. Не можемо не приховувати тут і таких обставин, які дивують нас, нащадків Володимирового хрещення, по сьогодні. Коли син Ярослава Мудрого Володимир отримав в уділ Новгород, то також, слідуючи стопами свого батька, збудував тут в 1052 році не менш знаменитий собор Святої Софії. За такі величні діла князь Володимир Ярославич був прославлений в сонмі святих, і рака з його мощами знаходилась в цьому соборі, а ми до сих пір не знаємо і не досить впевнені: чи шанувати Ярослава Мудрого святим, чи ні? Напевно нам слід звернути на це увагу!!! Ми звикли завжди себе почувати меншовартісними, навіть якщо ми і заявляємо про свій високий патріотизм. Хтось заперечить мені і скаже, що спільного між святістю, канонізацією і патріотизмом. Спільне тут все. Якби наша Церква вернулася до святості, яку мала наша православна народна спільнота княжих часів, ми могли багато чого осягнути, а не відправляти панахиди біля саркофагу в святій Софії за того, хто за нас недостойних давно молить Бога перед престолом Владики всіх.

Не так шанували наші предки святих. Справа великого князя київського Володимира Великого високо була поцінована церковними письменниками того часу. Під склепіннями Святої Софії в присутності великого князя Ярослава Мудрого його дружини і княжат велично звучатиме із вуст блаженного митрополита Іларіона: «Хвалить же похвальними голосами Римська земля Петра й Павла, від яких увірували в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія і Ефес і Патм – Івана Богослова; Індія – Фому; Єгипет – Марка. Всі землі, і міста, і люди шанують і прославляють свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, учителя нашого і наставника, що сотворив великі і дивні діла, великого кагана землі нашої – Володимира… Встань же, о чесна голово, із гробу свого, встань струси сон! Ти-бо не вмер, а спиш до загального усіх устання…Піднеси очі і подивись, якої тебе честі сподобив там Господь. І на землі не безпам’ятний залишив синів своїх. Устань і подивись на чадо своє Георгія (князь Ярослав Мудрий у хрещенні звався Георгієм авт.)…» (40). Цей твір першого митрополита-русича назветься «Словом про Закон і Благодать».

Цікавою є ще одна деталь, яка дає нам змогу оцінити величний подвиг просвітителя Руси Київської Володимира. Про неї розповідає нам дослідниця монументального комплексу Софії Київської Надія Никитенко. На Князівському портреті фресці Святої Софії ХІ століття був зображений Володимир, який несе в руці Єрусалим – модель Десятинної церкви. Дослідники відзначають її явну подібність з реконструйованим археологами в ХХ столітті виглядом Десятинної церкви: п’ятибанна, відкриті галереї обабіч бокових фасадів. Єрусалими, спеціальні атрибути святого престолу в храмі символізують собою земну Церкву, тобто християнську громаду, тому модель, яку несе на вівтар Святої Софії Володимир означає охрещену князем Русь. В той час з поняттям «Єрусалим» пов’язувалось уявлення про матір всіх храмів і тому явна паралель: Єрусалим Руси – Десятинна церква, мати всіх руських храмів, а Володимир, що несе на зображенні її модель – Божий обранець, наступник апостолів і рівний до них за своїм подвигом. Ця модель – не просто символічний стінописний образ Десятинної церкви. Вірогідність її реального існування може бути пояснена тим, що на репертуар і вигляд літургічного начиння київського першохраму безумовно вплинула християнізація Русі. На даний процес мав значний вплив і церемоніал візантійського двору і константинопольського мистецтва, оскільки це відповідало політичним вимогам Володимира і прагненням порфиродної принцеси Анни, яка була вихована в дусі трактату «Про церемонії візантійського двору», автором якого був її дід Костянтин VІІ Багрянородний. Церковний устав Володимира зафіксував вклад Анни до ризниці Десятинної церкви різного начиння і літургічних сосудів. Виготовлення такого начиння, як і зведення самих церков, було результатом князівського замовлення, тому в мистецькому вигляді Єрусалиму замовники прагнули підкреслити органічне включення історії Русі в перспективу Священної історії, акцентувати ідею новоствореного руського храму навколо «нового Єрусалима» - Києва. Ймовірно, що першим київським Єрусалимом могла бути модель «матері церков руських» - Богородиці Десятинної (41). Від себе зазначимо, ще й про такий факт – при вході до Софії Константинопольської в південному притворі ми бачимо фреску подібну до зазначеного вище, яка перш за все свідчить про дійсність візантійської традиції в Київській Русі-Україні при будівництві і розписах храмів. Там зображено Пресвяту Богородицю на царственому престолі – покровительку столиці Візантії. Предстоящі імператори: Костянтин і Юстиніан несуть в руках своєрідні макети-сіони: перший - місто Константинополь; другий – храм Святої Софії.

Десятинна церква дійсно стала для багатьох церков матір’ю. З її зовнішнього і внутрішнього вигляду будувались інші храми в Київській Русі-Україні немов копії. Ця церква на цілі століття мала духовний і архітектурно-монументальний вплив на інші храми, які зводились князями по всій руській землі. Справа Володимира не загинула, його заповіти не щезли, а навпаки примножувались. Так коли перший єпископ Новгорода Північного Іоаким в 993 році прибув на свою кафедру, то побудував дерев’яний соборний храм і при ньому заснував монастир, названий також Десятинним.

Десятинна церква – центр києво-руського літописання

Деякі історики вважають, що Десятинна церква стала першим центром києво-руського літописання. Якщо ретельно прослідкувати опис подій в нашому літописі, то дійсно можна переконатись в тому, що літописець перші події нашої історії відслідковував в тодішньому духовному серці і центрі Київської Руси-України – Десятинній церкві. Записи за 980-996 роки достатньо насичені та інформовані. Вони складаються із хронікальних відомостей про походи Володимира на поляків, в’ятичів, ятв’ягів, болгар, на Корсунь, на хорватів, печенігів, а також із різноманітних розповідей: про перших київських християн Федора та Іоана, про вибір віри, про захоплення Корсуня, про побудову Десятинної церкви. Розпочинаючи з 986 року і до 996 року включно головною темою літопису є християнізація Руси, яка закінчується повідомленням про зведення величного християнського храму –Десятинної церкви. Все виглядить так, що це єдина велика розповідь про приєднання Руси до християнської цивілізації, яка написана одним автором, безсумніву, сучасником цих кардинальних перетворень, а можливо і їх безпосереднім учасником. Можна з точністю говорити про те, що літописний звід складався під наглядом великого князя Володимира. Більше того, літописцю був наданий в користування князівський архів.

В Києві після прийняття Християнства поселилася значна грецька громада, яка складалася із свити, що супроводжувала візантійську царівну Анну, митрополита і його кліру, корсунського духовенства, серед яких Анастасій Корсунянин, майбутній настоятель Десятинної церкви та майстрів, які будували Десятинний храм, а потім незабаром і святу Софію. Прихід в Русь-Україну грецьких інтелектуалів відобразився на формуванні літописної історичної праці, в якій тема русько-візантійських відносин була висвітлена якнайкраще.

Намагаючись визначити ім’я автора Київського літописного зводу кінця Х століття Б. Рибаков висловив цікаве припущення, що в його створенні могли приймати участь дві, наближених до митрополита, постаті – настоятель столичної Десятинної церкви (кафедрального собору) і білгородський єпископ Микита, який був вікарієм митрополита (42). Дослідники києво-руського літописання Л. Черепнін, Б. Рибаков вважають, що Київський літописний звід був складений не 1039 року, а значно раніше в 996 році при Десятинній церкві. Згодом центр нашого літописання перемістився до митрополичої Києво-Софійської кафедри (43). Однак не треба думати, що в Десятинній церкві потухла лампада, яка освітлювала працю попередніх літописців. І ми маємо досить вагомі аргументи.

У Києві в другій половині ХІ століття, окрім літописання Печерського монастиря, мала місце ще одна літописна традиція. Її сліди історики вбачають в розповідях про князів Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка. Дослідник А. Кузьмін вважає, що комплекс відомостей про цих двох князів потрібно шукати не в печерському літописанні, а в історичній писемності Десятинної церкви, яка на той час ще не втратила своєї монополії на центр літописання (44).

Підтвердженням цьому є літописне повідомлення 1078 року, де мова йде про вбивство князя Ізяслава Ярославича і про його погребіння в церкві Богородиці Десятинній. Правда, деякі дослідники заперечували факт поховання князя Ізяслава в Десятинній церкві. Думку про центр літописання в Десятинній церкві висловив також А. Насонов. Її підтвердження дослідник знайшов в літописній розповіді 1086 року, в якій мова йде про вбивство і погребіння Ярополка Ізяславича. Мало хто із князів був нагороджений такою честю. Князя Ярополка погребали в Києві, у церкві святого Петра Дмитрівського (Михайлівського Золотоверхого) монастиря в присутності великого князя Всеволода, його синів, а також митрополита Іоана з ченцями і духовенством та киянами. Тіло Ярополка поклали в мармуровій раці.

Це була своєрідна дань, каяття перед князем Ярополком князя Всеволода та його синів, які були винуватцями його трагічної загибелі. Якщо це так, то зовсім не обов’язково шукати літописця, який склав такий урочистий панегірик Ярополку серед тих, хто симпатизував його батькові князю Ізяславу. Ним міг бути і літописець князя Всеволода, який був пов’язаний із Десятинною церквою (45). Головним доказом на користь такого аргументу стало повідомлення літописця про особливу любов Ярополка до Десятинної церкви, яка полягала в передачі їй десятини від свого імені. Правда, у Літопису за Іпатським списком, який переклав українською Л. Махновець, цей текст читається так: «Такий бо був блаженний князь Ярополк: кроткий смиренний, братолюбивий і нищелюбець, він десятину давав щорічно од усіх дібр своїх і од хлібів святій Богородиці (печерській)…» (46). Наявність слова «(печерській)» ясно засвідчує, що мова тут йде не про храм Богородиці (Десятинний), а про храм Богородиці (Печерський). Однак, так вважає дослідник Л. Махновець, який це слово додає від себе в дужках, щоб було точніше вказано: до якого храму надходила заповідана десятина, не роблячи жодного коментаря з цього приводу.

Попри всі неоднозначні докази щодо центру літописання в Десятинній церкві в нас немає підстав думати, що «розвиток літописання в Печерському монастирі зовсім припинив літописну працю в старих церковно-просвітницьких центрах – Десятинній церкві і Софії Київській», - вважає історик П. Толочко (47).

Загибель Десятинної

Подальша історія Десятинної церкви великої і пребагато оздобленої дуже сумна. Ще року 1017, під час великої пожежі в Києві Десятинний храм горів. Але після цього князь Ярослав Мудрий його відбудував і ще більш прикрасив та оточив із трьох боків галереями. Нещадною для церкви стала друга половина ХІІ століття, коли року 1169 військо суздальського князя Андрія Боголюбського плюндрувало Київ: «Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий (день), у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город – Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю… І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі (ці) смольняни, і суздальці, і чернігівці…»(48). Деякі дослідники вважають, що церква постраждала ще раз під час міжкнязівських міжусобиць і боротьбу за київський князівський престол. Так в 1203 році Десятинний храм пограбував князь Рюрик Ростиславич, який позабирав з київських храмів «кресты честные, и сосуды священные, и книги, и порты (одяг) блаженныхъ первыхъ князей еже бяху повешали въ церквахъ святыхъ на память о себе» і митрополію та Десятинний храм розорив. Данних про таку подію в нашому Київському Літопису не знаходимо, натомість читаємо про це в Суздальському Літописі (49).

Величний Володимирів храм став останнім бастіоном опору киян навалі орд хана Батия. Воєвода Дмитро мужньо обороняв церкву, де замкнулись, шукаючи захисту, сотні киян: «А назавтра прийшли (татари) на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, (і) од тягара повалилися з ними стіни церковні і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж вивели (до Батия), пораненого, але вони не вбили його через мужність його» (50). Так загинули останні герої-захисники Києва: «Єдину чашу смертну пиша вси вкупе мертви лежаща».

Дослідники зазначають, що подібного рівня руйнувань Київ не знав за свою багатовікову історію, хоч під час внутрішніх війн 1169 і 1203 рр. за свідченням літописців також горіли храми, і боярські хороми, і кліті простолюдинів, грабувалося церковне майно, захоплювалися у полон його мешканці. Але наслідки татарського погрому 1240 року стали катастрофічними для Києва. Звичайно, ординці не ставили собі за мету марнувати час та сили на знищення кам’яних споруд, яких в Києві могло бути півсотні, а керувалися більш практичними мотивами – пограбуванням міста, поневоленням його мешканців. Але в пожежах, що охопили Київ під час штурму, поряд із дерев’яними будівлями горіли і кам’яні храми – від нестерпного жару їх стіни, склепіння, бані тріскалися, розколювалися. Для ремонту більшості пошкоджених церков вціліле населення не мало ні коштів, ні можливостей. Перепади температур, опади, сонце та вітер довершували розпочату татаро-монголами справу (51).

Минали цілі століття…

Відродження храму святителем Петром Могилою

Страшна монголо-татарська навала хоча і зупинила функціонування Десятинної церкви, але пам’ять про неї серед побожних киян зберігалася. Це місце, хоч і було перетворене в руїни, але вважалось святим. В умовах чужої влади Православна Церква далі залишалась моральною силою і джерелом національної самобутності для українського народу, але не було вже ані князів, ані багатих бояр чи інших меценатів, які піднялись би на велике діло реставрації великої святині княжої Київської Держави.

Деякі дослідники вважають, що була спроба відродження храму під час князювання в Києві Олелька Володимировича та Симеона Олельковича , які щойно після нападу в ХV столітті татар не раз відбудовували Київ. Це були останні із тих князів, які прагнули відродити велич і славу Києва та відокремитись від Литви (52). Напевно пам’ять про велику православну святиню Київської Руси-України не згасала в серцях киян і як тільки траплялась нагода вони знову і знову її відновлювали. Жодне писемне джерело підтверджень наших думок не залишило.

Відродження ж Десятинної церкви відбулося тоді, коли явив Господь великого світильника для Української Церкви святителя Петра Могилу, який святим обов’язком вважав відновити славу і велич Києва – другого Єрусалима. Шлях до такого оновлення, як проголошував свого часу Захарія Копистенський, бачився через піднесення Києва – «трону митрополії». В яких категоріях це розуміли сучасники, бачимо з панегірика типографів Лаврської друкарні 1633 року новопоставленому митрополитові Петру Могилі: на нього чекають у Києві «руїни Софії» і київські «мури», що височать «от Ярослава» (53). Київський митрополит Петро Могила перш за все взявся за відродження поруйнованих храмів. Серед них була і Десятинна церква Успіня Богородиці.

В першій половині ХVІІ століття французький інженер Боплян описує руїни Десятинної церкви, зазначаючи, що стіни її були вкриті грецькими написами і досягали височини вже тільки 5-6 футів. Інший сучасник і сподвижник митрополита Петра Могили Сильвестр Косів зазначає, що за часів Могили від Десятинної церкви залишились властиво тільки руїни, і стоїть лише частина однієї стіни, що ледве виступає на поверхню. Передання залишило нам розповідь проте, що Київський митрополит Петро Могила мав звичку відвідувати київські храми щосуботи, одного разу вирушив до місця Десятинної церкви, де на той час була невеличка каплиця, прибудована до вцілілої частини храму. Виходячи звідти, він побачив яму від землі, що запала; йому спало на думку зайнятися розкопкою цих місць (54). Як бачимо в цьому переданні згадується про існування невеликої каплиці ще до відродження храму митрополитом Петром Могилою. І це дійсно так. На початку ХVІІ століття в Києві поступово стала стверджуватись унія і на руїнах Десятинної церкви існувала уніатська церковця під назвою «Миколи Десятинного» (55). Дослідник житія святителя Петра Могили Микола Костомаров зазначає, що антиуніатський бунт у Києві після прибуття Петра Могили на кафедру в 1632 році поряд із собором святої Софії повернув до Православної Церкви і дерев’яну церкву святого Миколая, яка була збудована на місці Десятинної (56). Отже, все таки, невеличкий, хай убогий, храм на місці розореної Десятинної церкви до приходу в Київ святителя Петра Могили існував.

Святитель Петро Могила, як колись Володимир Великий витративши чималі кошти, близько 1636 року Десятинну церкву Пресвятої Богородиці викопав і відкрив, як сказано, «денному світлу». Підкреслити саме таку паралель святителя Петра Могили з князем Володимиром Великим, де титул митрополита недвозначно ототожнений із титулом фундатора Просвітителя Русі, може епіграфічний напис про реставрацію Могилою у 1643-1644 рр. церкви Спаса на Берестовім: «Сию црков созда великий и всея России княз и самодержець Стый Владимир… обнови ся смиреннымъ Петром Могилою архіепископом Митрополитом Киевски(м) галицьким и всея России…» (57). Подібне знаходимо і у «Тріоді», виданій у Львові 1642 року. В присвячені Петру Могилі говориться про відновлення св.. Софії в такому вигляді: «церковь св. Софии в богоспасаемом граде Киеве негдысь от святыя памяти княжати и самодержця всея России Ярослава сбудованою и на приклад всему свету выставленною, преосвященство ваше в руинах уже будучою знову реставровал и до першей оздобы коштом своим, старанием своим привел, а до того и внутрь розмаитыми иконами святых божиих и аппаратами церковными дивно приоздобил» (58).
При цьому в стародавній усипальниці Десятинної церкви митрополит Петро Могила відкрив дві стародавні гробниці. Кістки, які лежали в одній із них він визнав за останки святого князя Володимира Великого, а в другій за останки його дружини Анни. Про обставини цієї події у Лаврі існувало дві версії. Одна з цих версій була опублікована в «Кратком описании» Києво-Печерської Лаври Київського митрополита Самуїла Мисливського. Поширений колоритніший опис знайдення мощей святого Володимира міститься в лаврському рукописі ХVІІІ століття, який зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. Вернадського (59).

Істинність цінної знахідки підтверджували древні герби та надписи на кам’яних плитах (60). Главу рівноапостольного Володимира митрополит відділив від частини мощей і передав в Печерську Лавру на спомин майбутнім поколінням. Згодом він також узяв частину правого передпліччя святого Володимира разом з щелепою. Інші ж рештки закопав, залишивши їх у спокої (61). У 1639 році Могила передає щелепу, як подарунок, московському цареві Михайлу Федоровичу. У листі, що супроводжував реліквію, він просить царя пожертвувати на усипальницю, в якій зберігатиметься решта останків святого Володимира і яка перебуватиме в Софійському соборі (62). Планувалося, що перенесення мощей святого Володимира з Десятинної церкви до Софійського собору матиме місце у великодній тиждень наступного року, коли посланець Могили до царя повернеться в Київ й привезе з собою гробницю. Судячи з усього цар не вчинив жодної дії… В 1640 році святитель Петро Могила знову повторив прохання на яке відгукнувся цар і дав вказівку виготовити гробницю. Однак не має жодної інформації про закінчення цієї історії. Навряд чи церковні кола в Москві були в захваті від знайдення мощей і встановлення гробниці святого Володимира у «польському» місті Києві, адже це суперечило ідеології Московського царства (63).

Главу ж святого благовірного князя Володимира православні кияни благочестиво шанували. Як писав генерал Патрик Гордон в щоденнику 1685 року: «У день пам’яті великого князя Володимира, першого християнського князя в Росії, богослужіння було проведено в Нижньому місті, у Братському монастирі. Главу його (тобто в. кн.. Володимира) раніше, поки треба було боятися турків з процесією обносили біля Верхнього міста і замку, але за мирного часу цього не робили» (64). Звідси можна думати, що існувало особливе шанування глави святого рівноапостольного князя Володимира, як захисниці Києва від набігів нечестивих поган. Святитель Димитрій Туптало, митрополит Ростовський в своїй праці «Летопись. Синопсис» кінця ХVІІ- поч. ХVІІІ століть зазначає, що: «Глава его покоится ныне в Киевской Печерской великой чудотворной лавре, в великой церкви Успения Пресвятой Богородицы, и предлагается к лобызанию ея в день памяти его всем и в прочие дни, когда кто пожелает» (65). В «Кратком историческом описании Киево-Печерской Лавры и других святинь и достопримечательностей города Києва» професора протоієрея Федора Титова, яке було видане в 1911 році, згадується про те, що глава святого рівноапостольного князя Володимира спочиває в південній стіні головного приділу Великої церкви біля іконостасу в срібній раці (66).

Через деякий час святитель на залишках Десятинного храму збудував невелику церкву, яка вже була освячена в 1654 році його сподвижником і наступником Київським митрополитом Сильвестром Косівим. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому у своєму заповіті він зазначив: «На закінчення церкви, названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчено було, з моєї шкатули готових тисячу золотих призначую і записую» (67). Московська військова залога, що прийшла до Києва 1654 року прибудувала до церковці трапезну і надбудувала другий дерев’яний поверх з церквою святих первоверховних апостолів Петра і Павла
«Аннєнковська церква» за проектом архітектора Стасова

Історія Десятинної церкви стрімко розвивалась у ХVІІІ-ХІХ ст. ст. Так черниця Флорівського монастиря Нектарія (в миру княгиня Наталія Долгорука) відновила її у 1758 році. Правда, під час цього «ремонту» позбивано було із стародавніх стін церкви багато грецьких літер. У 1804 році до Києва приїздив митрополит Московський Платон, який цікавився старожитностями матері городів руських. Не дивлячись на те, що гідом у нього був дослідник старожитностей міста М. Ф. Берлінський, митрополит так і не зміг розпізнати «… она ли есть Десятинная оная славная, и на сем ли месте была», настільки був жалюгідним стан Могилянської церкви і місця на якому вона стояла. У 1810 і 1817 роках Київ відвідав М. М. Долгорукий онук вже згадуваної знаменитої стариці Києво-Флорівського монастиря Нектарії Долгорукої. В записках він скаржився на брак людей, які могли б ознайомити його з київськими пам’ятками, а про Десятинну церкву князь зуважив: «Никогда бы я не подумал, что она так брошена и призрена, как я ее нашел» (68). Але вже на початку ХІХ століття з ініціативи Київського митрополита Євгенія Болховітінова, вченого історика-дослідника старожитностей, проводяться широкі археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви. Слід відзначити, що Київський митрополит не хотів бачити церкви в руїнах. Як людина вчена, святитель і далекоглядний просвітитель, митрополит Євгеній Болховітінов хотів відродити перший кам’яний храм Руси-України у своїй величі і красі. Тим більше до цього подвигнула його одна історична дискусія, що точилася між ним та графом М. П. Румянцевим, щодо розмірів першого кам’яного храму.

Офіційною ж датою початку археологічних досліджень Десятинної церкви вважається 17 жовтня 1824 року. Початок розкопок пов’язували з клопотанням київського мешканця «великодушного чтителя священной древности» заштатного гвардії поручика і багатого поміщика О. С. Аннєнкова про дозвіл на власні кошти відбудувати храм. Цю ж саму дату назвав митрополит Євгеній в листі до графа М. П. Румянцева від 10 грудня 1824 року. Але, як вияснилось, перші розкопки були проведені у присутності митрополита за рік до офіційно зафіксованої дати. Ця перша археологічна розвідка, як свідчить митрополит Євгеній Болховітінов не дала повної картини, проте вирішила принципове питання: давня церква була більшою, ніж побудована на її місці святителем Петром Могилою. Київський митрополит Євгеній Болховітінов доручає розкопки священику Десятинної церкви Михайлу Кочеровському та чиновнику 5-го класу археологу-аматору Кіндрату Лохвицькому. Археологічні дані досліджень Десятинного храму довели правоту митрополита – домонгольська Володимирова церква дійсно була більшою ніж Могилянська (69). Розкопки були багатими і на різні знахідки. Так, було знайдено залишки колон, фресок, мозаїк, багато срібних та золотих старовинних грецьких та інших монет. Під час цих розкопок також було знайдено два найдавніші, особливої продовгуватої форми, дзвони. Знайдено було і дві кам’яних гробниці. Під кришкою однієї із них виявлено жіночий скелет з хрестиком на шиї та ланцюжком з червленого золота, інші золоті прикраси (70). Припускають, що ці останки належали грецькій царівні Анні. В іншій кам’яній гробниці було знайдено мощі які ще виявив митрополит Петро Могила, і визнав за Володимирові. В ній збереглися кістки, окрім глави і правої руки, також залишки зотлілої парчової одежі, золотий ґудзик і чоловіче взуття. І насамкінець на північ від Могильної церкви біля самої стіни була знайдена ще одна третя гробниця. Цей саркофаг представляв собою деяку цінність. На ньому зображались плетіння з розетками і ряд візантійських чотириконечних хрестів. Орнаментацією саркофаг дуже був подібний до саркофагу Ярослава Мудрого у святій Софії. В гробниці були знайдено також останки з не зотлілою одежею і парчовим покривалом. В першу хвилину, поки ще не доторкнулося повітря, можна було чітко бачити весь збережений зовнішній вигляд. Без сумніву це була гробниця святої Ольги. Крім дружини великого князя Володимира в Десятинній церкві ніхто із представників князівського жіночого роду не був похований. З часів Ярослава Мудрого всіх жінок, благочестивих княгинь погребали в церкві святої Ірини. Відомий біограф житія княгині Ольги В. Ричка вважає, що Ольга була похована у різьбленому шиферному саркофазі, який експонується нині у Трапезній церкві Національного заповідника «Софія Київська». В «Галереи Киевских достопримечательных видов и древностей» 1857 року, цей відкритий у 1826 році саркофаг, уже беззастережно приписувався княгині Ользі. Далі автор житійного дослідження зазначає, що науковець Є. Архипова датує його ХІІ століттям і сумнівається в його приналежності (71).

Такі щедрі знахідки і дослідження викликали велике зацікавлення в місцевих київських і петербурзьких урядових колах, щодо відбудови Десятинної церкви. Підтримав їх і митрополит Євгеній. Коли він від’їздив до Петербурга на Синод, парафіяни звернулися до нього за дозволом спорудити на місці стародавньої церкви новий храм. І хоча митрополиту Євгенію Болховітінову не зовсім подобався запропонований проект, який на його думку не відповідав стародавньому зразку, все рівно саму ідею відродження храму він всіляко пропагував (72). Ясно одне – митрополит хотів відродити церкву такою про яку ми мріємо сьогодні – в архітектурному стилі княжої доби. І це дійсно так, що логічно було б відтворити первісну будову, як дорогоцінну пам’ятку славної Київської держави, або продовжуючи традицію архітектури козацької доби, створити ще один храм у стилі козацького бароко. Але одну і другу ідею перекреслив чинний указ російського імператора Павла І 1800 року, який дозволяв будувати на Україні лише церкви в московсько-петербурзько-синодальному стилі. Десятинну церкву відродили за проектом петербурзького архітектора В. Стасова, хоча митрополит Євгеній свого часу возив до Петербурга проект нової церкви, який був розроблений київським міським архітектором Андрієм Меленським на замовлення О. С. Аннєнкова, але його відхилили. Відкинуто було і проект архітектора Єфімова, який був близький до плану первісної будови.

Більша частина знайдених під час розкопок речей (золоті та інші дорогоцінні речі та оздоби стародавньої церкви) зникла. Їх привласнив «великодушний чтитель священной древності» - Аннєнков. Пізніше цей «аннєнковський» скарб перекупив інший «чтитель» - російський поміщик Кір’яков і він опинився поза межами України. Це був один із найбільших і найцінніших скарбів серед відомих знахідок (73). Правда деякі монети з розкопок «археолог» пожертвував Київській Духовній Академії (74).

Поміщик Аннєнков був людиною непростою і знаходився в постійному конфлікті із митрополитом Євгенієм Болховітіновим. Взагалі доля розкопок початку ХІХ століття сповнена не тільки науковими інтересами, але й перипетіями складних особистих стосунків, характерів і амбіцій. Часто такий інтерес співпадав із бажанням привласнити собі цінні знахідки і стверджується, що саме це подвигало поміщика Аннєнкова до відновлення храму. Спочатку цей багатий поміщик скупив всю територію дитинця, а потім зазіхав і на всі інші історичні, пов’язані з князівською добою, місця в Києві. Постійний конфлікт між Київським митрополитом Євгенієм Болховітіновим, Олександром Аннєнковим і Кіндратом Лохвицьким не дав змоги встановити віднайдення святинь – залишків поховань князя Володимира. Митрополит Євгеній сумнівався в цих знахідках. Молодий академіст петербуржець Микола Єфімов в своєму щоденнику зазначить, що 7 червня 1826 року відбулося відкриття гробів святого Володимира і Ізяслава. Це підтвердить в своїй праці про Київ і Берлінський, але вже в 1930 в «Московському телеграфе» з’явиться розгромна стаття критики «Опровержение ложных слухов о Десятинной церкви». Є всі підстави стверджувати, що автором анонімної статті в газеті був саме митрополит Євгеній Болховітінов. На це вказував свого часу протоієрей Києво-Софійського собору Микола Оглоблін, який вивчав рукописи митрополита Євгенія у Софійській бібліотеці. Сердита критика Київського митрополита тим більше дивує, що вона була ніби звернена і на власну адресу, - зазначає дослідниця Т. Ананьєва (75). Перекази про знайдення митрополитом Петром Могилою гробниці князя-хрестителя і про перенесення його глави до Великої лаврської церкви святитель Євгеній неодноразово наводив у своїх історичних працях (76). Блискучий знавець літератури, митрополит Євгеній Болховітінов розумів якого розповсюдження набула думка про віднайдення саркофага рівноапостольного князя Володимира. Але пояснення його такої поведінки – в почутті глибокої антипатії до недобросовісного, нечистого на руку «шукача» Аннєнкова. З другої сторони конфлікт між Кіндратом Лохвицьким і архітектором Миколою Єфімовим певною мірою зумовив будівництво, як вже було зазначено, нової Десятинної церкви за проектом Стасова.

За повелінням імператора Миколи І було створено комітет з спорудження храму і 2 серпня 1828 року нова Десятинна церква була закладена митрополитом Євгенієм Болховітіновим після літургії в Трьохсвятительському храмі. Після богослужіння урочистий хресний хід рушив до місця закладки нового Десятинного храму. В основі престолу було покладено камінь із червоного граніту з написом про день закладин нової церкви на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Храм будували протягом 13-ти років. Вартість його становила 100 тисяч рублів (77). В архітектурному плані церква вигляділа помпезною з присадистими московськими банями та цибулястими, як на Московщині, главами. Те що побудували у 1828-1842 рр. було образою пам’яті величного Володимирового храму. Це була споруда, в якій архітектор Стасов безладно поєднав російський, візантійський і готичний стилі. Дослідники-любителі старовини Києва називали її ступою (78). На долю цієї церкви випала сумнівна відзнака бути першим храмом, збудованим на Україні в так званому квазівізантійсько-російському стилі.
Урочисте освячення відродженого храму відбулося вже після упокоєння митрополита Київського Євгенія Болховітінова (+1837). Звершував чин освячення 19 липня 1842 року його наступник по Київській кафедрі митрополит Філарет Амфітеатров у співслужінні волинського архієпископа Никанора, єпископа Йосифа та численного київського духовенства в присутності фундатора Аннєнкова та Київського генерал-губернатора Бібікова. Очевидці такої славної події справедливо вбачали в ній єднання поколінь. Цього радісного дня імператор Микола І прислав до церкви багатий дар: повне священне вбрання для соборного служіння, а також вбрання на престол, жертовник та аналой. Всі ці священні одежі було оздоблено стрічками Володимирського ордену.

Нова Десятинна церква не простояла довго. За бідністю парафіян вона стала занепадати і так, що своєю убогістю звернула на себе увагу російського імператора Олександа ІІ, який відвідував в жовтні 1857 року Київ. Він наказав храм реставрувати і відпускати на його утримання 600 рублів. Присутнім при цих відвідинах був тодішній настоятель Десятинної церкви протоієрей Петро Гороновський, який і скористався цим випадком, щоб звернути увагу на запустіння храму (79).

Аннєнковська церква була значно менша своєю площею за старовинну Володимирову і займала тільки південно-західну частину старих фундаментів вівтарних апсид, а частини прилеглих до них фундаментів галерей залишились незабудованими. Зовні в південну стіну нової церкви без певного порядку були вмуровані рештки давніх рельєфних літер колишнього грецького напису з первісної будови Десятинної церкви. В новому храмі зберігалися останки Володимирової церкви: стародавня мозаїчна підлога з різних ґатунків мармуру та малинового кольору волинського шиферу, а також дорогоцінні рештки мозаїк, керамічних плиток, фрагменти фрескового малювання, давній дзвін, цеглини з родовим знаменом київських князів тризубом та інші деталі старовинної будови. Для того, щоб підкреслити зв’язок храму із стародавнім Володимировим підлогу прикрасили подібними колами або омфаліями, які були відомі у константинопольських палацах і в храмах Херсонеса. В нас же омфалій, крім Десятинної церкви був знайдений в Михайлівському соборі Переяслава і в церкві святих Апостолів в Білогородці, що на Київщині. Диякону під час служби слід було виголошувати на цьому колі деякі виголоси. Полоси і ріки, які відходили від омфалій слугували межами для зупинок священиків під час входів і своєрідними зупинками для тих, хто ніс якусь покуту. В стародавніх єпископських кафедрах центральні омфалії слугували також місцем для стояння єпископів. Потім це замінили архієрейські орлеці. Підлога в деяких частинах нової Десятинної церкви була викладена поливаними глиняними плитками, велику кількість із яких знаходили під час розкопок. Цікавими в цьому відношенні були, як казали тодішні дослідники загадкові знаки, відомі ще на монетах святого Володимира. Одні це пояснювали зображенням родового герба у вигляді тризуба а інші називали це монограмою імені або грецького титулу князя (80).

Окрім головного вівтарного престолу цей храм ще мав два: на честь рівноапостольного князя Володимира Великого і святителя Миколая. В лівій стороні іконостасу зберігалась ікона святителя Миколая за ім’ям якого Десятинна церква відома в ХVІІ столітті. В церкві був влаштований символічний надгробок святого благовірного і рівноапостольного князя Володимира із темно-сірого мармуру і бронзових позолочених прикрас. На ньому князь Володимир був зображеним у весь зріст (лежачим у гробу). Вверху надгробку було зображене у сяйві всевидюче око, а під ним 988 рік, трішки нижче рік хрещення і кончини князя; під великокнязівською шапкою був зображений вензель - тризуб великого князя. На другому боці паралельно було влаштовано такий самий символічний надгробок святій рівноапостольній княгині Ользі з дещо відмінними деталями. В храмі знаходилась в лівій стіні поблизу іконостасу, на тому місці де стояв первісний саркофаг з мощами рівноапостольної Ольги, ікона святої із грецьким написом, що перекладався як «Архонтиса (Володарка, авт.) племені Росів, писав Григорій живописець Костянтина Багрянородного». Як зазначав у своїх спогадах професор Київської Духовної Академії Микола Петров цю ікону передав Десятинній церкві із своєї скарбниці А. М. Муравйов, відомий державний діяч, церковний письменник та історик (81). З мистецької сторони гарно виконаний, він мав досить цікаві деталі: свята Ольга зображалась як і жінки-мироносиці із посудиною єлею в ознаменування того, що вона належала дійсно, як просвітителька і мироносиця Русі до сонму святих жінок-мироносиць. Але пізніше дослідник Я. І Смирнов виявив, що це є копія зображення святої Марії Магдалини голландського художника Квентіна Метиса (1466-1530), і від свого оригіналу, який знаходиться в Луці, образ Десятинної церкви відрізняється тільки відсутністю пейзажу і орнаментацією посудини в руках святої. Однак таке саме зображення ХVІІІ століття ми зустрічаємо і в соборі святої Софії (капела Івана Мазепи), де свята рівноапостольна Ольга зображена із посудиною мира. Дане питання залишаємо відкритим, оскільки це піднімає дискусію про іконографію святої рівноапостольної Ольги. Крім цих реліквій в храмі звертали на себе увагу зображення в іконостасі вправно виконані на зразок розписів в Санкт-Петербурзькому Казанському соборі. В новій церкві ще знаходились дві ікони грецького письма: священномученика Климента, папи Римського в преділі святого Володимира та святих мучеників Федора та Іоана, на місці вбивства яких, як вже згадувалось вище, був збудований Десятинний храм. Що ж стосується останніх святих, то в новій Десятинній церкві існував звичай після відпусту літургії кожного дня співати їм особливий тропар: «Кров ваша, як Авелева, волає до Бога, преподобнії, бо ви першими явилися мучениками в землі Руській; тим то і ця жертва ваша, від нечистих жертв до єдиної чистої, князя навернула, на місці дому вашого храм Божий збудувався; моліться ж до Господа, блаженні страстотерпці варязькі, Федоре з сином своїм Іоаном, щоб спастися душам нашим».
При виході із Десятинної церкви з півночі був пристроєний преділ святих первоверховних апостолів Петра і Павла, стараннями вже згадуваного настоятеля протоієрея Петра Гороновського і старости купця Мащенка, в який перенесений був іконостас старої Могилянської церкви. Тут зберігалося чимало знахідок від старої Володимирової церкви в спеціальному шкафчику.

Десятинна церква – свідок святкування 900-ліття Хрещення Руси у 1888 році

17 лютого 1888 року в Санкт-Петербурзі відбулося чергове засідання Святійшого Синоду на якому було прийнято постанову про святкування 900-ліття Хрещення Руси. Центральним місцем для цих святкувань без сумніву став Київ. Було затверджено також емблему та лозунг святкувань, який звучав так «Из Києва по всей России» із зображенням Чесного Хреста із промінням, яке відходило від нього. Ювілейні урочистості продовжувались в Києві цілий тиждень з 11 по 18 липня. Згідно складеного церемоніалу святкування розпочинались в день пам’яті святої рівноапостольної Ольги 11 липня. На цей день призначене було святкове богослужіння в Десятинній церкві, біля гробниці святої Ольги. Після Божественної літургії було звершено панахиду за всіма київськими князями і княгинями періоду Києво-руської державності, які сприяли поширенню і утвердженню Християнства і поховані були в Києві. З цими урочистостями співпала і друга не менш знаменита подія – відкриття і освячення пам’ятника гетьману Богдану Хмельницькому. З цього приводу святкування було розділене на дві половини. Божественні літургії були призначені на 8 годин ранку в соборі святої Софії, а в Десятинній церкві на 10 ранку. Відповідно до цього літургію в Софійському соборі відправляв преосвященний Ієронім і коли близько 10 години ранку вона скінчилась, то до собору прибув Київський митрополит Платон (Городецький) і звершив панахиду за гетьманом Богданом Хмельницьким. Після цього хресною ходою із Софійського собору всі вийшли на площу для освячення новозбудованого пам’ятника. Потім хресний хід після відкриття пам’ятника Богдану Хмельницькому рушив до Десятинної церкви, в якій на той час Божественну літургію звершував сербський митрополит Михаїл, який прибув на святкування разом із причтом Сербської Православної Церкви. Після літургії у звершені вже згадуваної панахиду, окрім митрополита Сербського Михаїла прийняли участь київські вікарії Сильвестр, єпископ Канівський, ректор Київської Духовної Академії та Іриней, єпископ Уманський. Молитовно і зворушливо звучала «Вічна пам’ять» у виконанні хору братії Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Урочистості цього дня були завершені хресною ходою до ще однієї церкви, збудованої великим князем Володимиром Свято-Василівської (Трьохсвятительської). Протягом останніх днів святкувань 900-ліття Хрещення Руси Київ був переповнений паломниками, що з’їхались з усіх куточків тодішньої імперії на урочистості. Кожного дня звершувались богослужіння, народні читання, прийняття на честь славного ювілею. День пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого був особливо урочистим. Хресна хода з усіх церков міста Києва до пам’ятника святому Володимиру, а потім на Дніпро, завершилась великим освяченням води в каплиці-купілі над самими дніпровськими водами. Без сумніві, що Десятинний храм, як перший на Русі став одним із центральних місць урочистих святкувань, оскільки клір цього храму вважався найстарішим і найпочеснішим (82).

Храмове свято Різдва Богородиці не звершувалося урочисто в Десятинній церкві тому, що одночасно престол святкувався і Софійського собору, відволікаючи до себе священнослужителів і богомольців. Але по особливому відзначався день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира 15 липня (за ст. ст., тепер за новим 28). Тут в цей день звершував Божественну літургію завжди митрополит, а потім урочисто освячувалась вода.

В 1908-1911 рр. за постановою Петербурзької археологічної комісії навколо Десятинної церкви провадились археологічні розкопки під керівництвом археолога Д. Міляєва. Він перший на підставі своїх обмірів склав близький до дійсного план первісної будови церкви. Під час цих розкопок знайдено новий скарб золотих і срібних окрас, найцінніші речі з якого (сережки, ковти, браслети, перстні, срібні монети, гривні тощо) опинилися в Петербурзі і знаходяться там у місцевих музеях і донині (83).

Руйнація церкви безбожниками

Символічним і дещо навіть поспішним стало твердження знаменитого історика Києва М. В. Закревського, який вважав, що доля Десятинної церкви складеться щасливіше, ніж її знаменитої попередниці: «Тепер мы не опасаемся уже услышать в Киеве клик воинов и ржание вражеских коней… Древний Киев, как почтённый и святой старец, спокойно отдыхает в семье могучих сынов своих, городов русских» (84).
Пророчими і заспокійливими ці слова не стали для відродженого Десятинного храму. Нова орда, тепер уже більшовиків-безбожників, увірвалась до Києва і поступово крок за кроком довго підбиралась до всіх святинь православного Києва, в тому числі і до Десятинного храму. Марно сподівались дослідники, любитилі київських старожитностей, чинити опір новоявленим «радєтєлям народа». Спочатку храм планували включити до визначних пам’яток і оголосити в числі об’єктів державного історико-культурного заповідника під назвою «Київський Акрополь». В Десятинній церкві планувалось розмістити експозицію музею. Проте вже в 1929 році з’явилися і інші плани використання пам’ятки – Київський окрвиконком пропонував перебудувати її під клуб войовничих безвірників. Пам’яткоохоронці опротестували подібні плани використання Десятинної церкви. Їх позицію взяв до уваги секретаріат ВУЦВК, який 19 вересня 1929 року ухвалив передати церкву у відання Київської крайової інспектури. Але на охорону церкви та її музеєфікацію не знайшли коштів. Тоді відомий дослідник і пам’яткознавець Федір Ернст 25 вересня 1929 року звернувся до Укрнауки з листом про недоцільність термінового вилучення Десятинної церкви з користування релігійної громади. Однак 2 жовтня 1929 року церкву все ж таки закрили і в ній, через відсутність коштів, музею так і не створили. Занепокоєні пошуком цегли для будівництва шкіл, промислових і житлових об’єктів, секретар Київського міському партії Салов та голова міськради Петрушанський 14 березня 1936 року звернулися до Політбюро ЦК КП(б)У з проханням санкціонувати знесення Володимирського собору та Десятинної церкви. «За генеральним планом реконструкції міста Києва, затвердженим ЦК КП(б)У, - писали вони, - Володимирський собор і Десятинна церква намічені до знесення, як об’єкти які не мають великої історичної цінності, - тому міськом КП(б)У і міськрада прохають дозволити приступити до розібрання зазначених церковних будівель». Вже в березні 1936 року президія міськради винесла рішення про знесення Десятинної, а заодно і Покровської церков. Єдине, що вдалося добитися пам’ятко-охоронцям – рішення політбюро ЦК КП(б)У від 4 травня 1936 року про порятунок архівних матеріалів, які знаходилися в приміщенні Десятинної церкви. Їх передали до Софійського архітектурно-історичного музею. Володимирський собор вцілів. Просто до нього не дійшла черга, яку ініціювали Салов та Петрушанський. Десятинної церкви того зловісного 1936 року, як і більшості київських храмів і святинь, не стало (85).

Після того як Десятинний храм знищили, прийшла знову археологічна експедиція під керівництвом М. К. Каргера в 1938-1939 рр. Ці дослідження дали для археологів вичерпно повну картину про фундаменти старої Володимирової церкви. Дослідники взялися за реконструкцію зовнішнього вигляду старого храму, але тепер вже тільки на папері. Так спроби реконструкції були у М. В. Холостенка, американського дослідника К. Конанта, А, Реутова, Ю. С. Асєєва. Їхніми працями, щодо зовнішнього вигляду Десятинної церкви не слід нехтувати. Після повоєнних археологічних експедицій фундаменти церкви законсервували, відродивши їх контури і влаштувавши деталі стародавнього фундаменту під склом. Людські кістяки, яких чимало віднайшли археологи, було складено у братську могилу і зроблено в радянські часи хоч одну добру справу - над їх останками поставлено пам’ятний хрест з написом: «Єдину чашу смертну пиша вси вкупе мертви лежаща» і «Братська могила захисників Києва, які загинули у 1240 році під час навали Батия».

Полеміка: «Відродження церкви – час настав»

Настав час відродження Десятинного храму – першого кафедрального собору Київських митрополитів Руси-України… Ініціатором цього виступила і Київська Патріархія. Минулого 2004 року 15 липня в день проведення Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату було встановлено хрест на фундаментах Десятинної церкви в ознаменування початку відновлювальних робіт. Разом з тим було заявлено Київською Патріархією про створення відповідного фонду відбудови Десятинної церкви. Вперше була проведена фінансовим управлінням УПЦ Київського Патріархату в різдвяні дні 2004 року рекламна акція із закликом «Кияни – відродимо Десятинний храм». Все це робилося з метою привернення уваги всіх до великої і святої справи. Ініціювалась ця ідея і в колах реставраторів.
Після померанчевої революції в засобах масової інформації стали з’являтися повідомлення про те, що київський градоначальник Олександр Омельченко, за спиною якого величезний досвід відродження сплюндрованих святинь – Михайлівського і Успенського соборів, церков Успіня Богородиці (Пирогощої), Різдва Христового на Подолі, Володимирського храму в Херсонесі, вирішив відбудувати храм. Можливо б і цього доброго наміру не було б, якби не підтримка з боку Президента України Віктора Ющенка. Побачивши, що справа набрала вже серйозного розмаху, проти відродження храму повстало всі ті, хто вважає себе беззаперечними. Радіостанції FM діапазону стали запрошувати в свої студії вчених і розгортати прямий ефір з цієї проблеми. Їхні аргументи ми знали заздалегідь: «немає чого відроджувати; нехай залишаться фундаменти». Більш «мислячі» стали придумувати певний муляж у вигляді контурів Десятинної церкви. Словом можна все, що заманеться тільки не храм.

Слід зазначити, що протести наукової спільноти, звучали і тоді, коли відроджували Свято-Михайлівський і Свято-Успенський собори. Всі вони зводились до того, що нехай будуть руїни і фундаменти цих соборів, мов це історична цінність і спадок для нащадків. Погодьтеся, що на фоні боротьби за духовне відродження українського суспільства, яке включало в себе і культуру історію це вигляділо вкрай дивно. Можна було б собі уявити чим би ми мали пишатися перед іноземними туристами показуючи свою славну історію тисячолітнього народу в фундаментах і руїнах, говорячи: «Ось подивіться панове німці, австрійці, поляки, англійці – тут був храм Святого Архангела Михаїла, а тут ось Успенський собор Печерської Лаври, а ось тут Десятинна церква – перший кам’яний храм Русі, нашої могутньої держави, від якої в архітектурному плані нічого не залишилося». Як ви думаєте, яке враження залишив би після цього іноземець, що історії нашої країни не знає, а на карті її побачив лише тоді, як виїхав подивитись на дивакуватий край, який жив майже протягом всього ХХ століття ідеєю комуністичного чуда.

Слушно зауважує з цього приводу Богдан Сушинський в замітці «Возведемо храм відродження»: «І що вдієш було й було… Напали, зруйнували. Бог тепер суддя і хану Батию, і захисникам Києва. Нам би взяти й хутенько відбудувати церковку. Чи збудувати на її місці щось інше – й забути. Хто тепер хвалиться татаро-монгольськими руїнами в центрі європейської столиці? Ми ж, поріддя раба й батога, восьме століття водимо туристів до центру столиці, колись могутньої держави, зародка всього слов’янського світу, і плачемося: оце бачте, церковка в нас тут була…». І дійсно - руїни і фундаменти на фоні пишних європейських костелів і соборів, палаців і замків - ось, що пропонують показати і розказати про Україну і славний Київ, ті хто виступає проти відродження соборів і церков.

Візантійська будівельна техніка й вироблені віковими архітектурними традиціями типи візантійських храмів залишили належний відбиток у творах київських майстрів, однак висока культура України-Руси з її своєрідним і самобутнім мистецтвом сприяла створенню нового візантійсько-українського архітектурного стилю. Як ви думаєте, чому так запопадливо протестують проти відновлення церков саме в такому архітектурному стилі, як Богородиця Пирогоща на Подолі в Києві, Спаський і Борисо-Глібський собори та П’ятницькка церква в Чернігові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква святого Василія в Овручі? (Саме такою мусить стати і Десятинна церква – в стилі візантійської архітектури). Тому що не хочуть бачити такого княжого архітектурного стилю і нам сьогодні говорять: «нічого спільного Київська Русь з Україною козацьких часів і тим більше нашим сьогоденням не має». Є лише фундаменти старих домонгольських церков в Києві, Переяславі та Білогородці на Київщині і то засипані. Про стародавній Київ можна розказувати по діорамах, археологічних знахідках і досить. Вся культура Київської Руси збереглася в пам’ятках але не тут, де було її ядро і джерело. Ми, другосортні, все зруйнували і віддали на поталу ворогам, яких нам ніколи не бракувало. Ми повинні не сумніватися в тому, що все це робиться свідомо тими, хто заперечує будь-яку історичну тяглість, спадковість і неперервність української історії; хто Україну любить не духовно, а лише з корисливої цілі; хто заявляє, що він на все дивиться прагматично, з точки зору сучасних глобалізаційних процесів; хто говорить, що ненавидить попів, як це було заявлено в останній із радіопередач. Це ж напевно до них слова Григорія Сковороди: «Були вони з породи нетопирів, що хилились між десним і шуїм, що були ні мужеського, ні женського роду, хромі на обидві ноги, ні теплі, ні студені, ні гарячі. Були це ті літеплі, - яких каже писаніє, - виригне Господь із вуст своїх» (86). Але Господь раду і думки нечестивих знищить.

Академік, історик і археолог Петро Толочко, що сьогодні долучився до тих, хто проти відродження Десятинної церкви, у своїй книзі «Древний Киев» зазначає «… можливо й сьогодні величні споруди старокиївський будівничих захоплювали б нас завершеністю архітектурних форм, красою фресок і мозаїк, якби в 1240 році вони не були стерті з лиця землі ордами Батия». Так, це правда. Але вони могли б захоплювати і сьогодні, якби царська влада відтворила у 1842 році храм у його первісному вигляді і якби ще такий храм пережив злочинність богоборчих сталінських опричників-руйнівників 30-х років минулого століття. Ті, хто жив цією думкою давно, далеко на чужині такі питання ставили у тисячолітній ювілей церкви. Історик О. Воронин (США) у 1990 р. запитував: «Чи не варто було б, коли настане час відбудови знищених історичних українських храмів, поставити на одне з чільних місць в будівельних плянах величний Володимировий храм?» (87). Дослідник не помилився, такий час вже настав

Дарма на сторінках газет в недалекому минулому кепкували під заголовками «Тормознули Десятинную», де мова йшла про неможливість відтворення пам’яток, якщо не існує так званої фіксаційної документації і фотофіксації. Такі методи, щодо відтворення вкрай потрібні. Але в даному випадку все звучить злорадно: ось немає і не будемо. Причому значення, в даному випадку, Десятинної церкви розглядається лише в археологічному вимірі – це пам’ятка і вона мусить залишитись в фундаментах. Святитель Петро Могила не мав документації, але відроджував, тому що хотів лишити для нащадків пам’ять і не тільки. Був зацікавлений у відродженні церкви як ми бачили вище і митрополит Євгеній (Болховітінов). Чому ж зараз ми стали такі розумні? Для того, щоб нічого не відроджувати понавидумували хартій, постанов, законів, які до речі самі ж і не дотримуємося. У вік техногенних глобалізаційних процесів все те, що живе і духовне витісняється. Місце йому в музеях і годі. Хочуть загнати ось такими методами сюди і Церкву, душу народу але це не вдасться. Сказав Господь, що всіляку юродиву мудрість віку цього він посоромить і це дійсно так станеться.

Якщо ми говоримо, що Десятинна церква є «мати церков руських» і знаємо, що церкви «дочки» будувались за таким архітектурним типом, то про яку документацію ми говоримо, хіба дочка не схожа на матір?

Храм Десятинний мусить бути відновлений на основі тих реконструкцій зовнішнього вигляду, які ми маємо, на яких науковці робили собі ім’я, захищали свої роботи і отримували вчені ступені і звання. Необхідно також використати і попередній вже досвід, щодо цілісної концепції храму. Насамперед мова йде про збереження залишків первісних фундаментів. Їх можна законсервувати, відповідно підняти храм і відкрити для огляду, як це вдало зробили в Михайлівському соборі. Обов’язково відроджений храм повинен бути наповнений духом старого Володимирового храму. В ньому може бути відтворена експозиція археологічних знахідок поряд із проведенням богослужіння може існувати і музей Десятинної церкви, як це частково було в «Аннєнковському храмі». Також неодмінно слід відродити символічні гроби усіх поховань, відомості про які для нас залишив Літопис. Можна обмежитись відтворенням символічних гробів святих рівноапостольних Володимира і Ольги з елементами старовинних саркофагів. Адже ми маємо щось подібне в церкві Спаса на Берестовім, де відтворена символічна могила князя Юрія Долгорукого, засновника Москви. Безперечно проблема відродження церкви існує, тому що є ще міжнародне право, яке стверджує автентичність даної пам’ятки. Але якщо ми маємо величезний досвід, багаторічні напрацювання, про які згадувалось вище, то чи можемо ми дивитись на фундаменти Десятинного храму, в якому щиро молилися наші великі князі за державу. Яку ж державу ми будуємо, коли заперечуємо власну гідність і історію? Про яке духовне відродження говоримо, коли продукуємо все псевдо-духовне і ненависне. Той, хто відродить цей храм воістину уподібниться до просвітителя Київської Руси-України Володимира, який світлом віри православної просвітив всю землю руську, утвердивши державу велику. Цей храм з’єднає сьогодення з часом Володимирового великого княжіння і стане символом відродження України. Цей храм стане пам’ятником утвердження Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

Любов до праотцівських гробів і до рідних попелищ не повинна згасати в наших серцях. Горе народу, що не шанує своїх старожитностей і не відроджує своїх згарищ. Даруйте, бо стверджую свої думки зараз не як ієрарх, а як історик. Але як, ієрарх – думаю простіше: якщо в цьому відродженому рукотворному храмі спасеться хоч одна душа, його варто було б відтворити і нехай нам в цьому допоможе Бог.