Передмова.
Останнім часом можна зустріти багато праць з мазепіани. Доба українського гетьмана Івана Мазепи на сьогодні достатньо вивчена, хоча ретельне дослідження архівних джерел у Швеції може пролити ще багато світла на цю історичну постать.
Правитель України, за якого фактично припинилася багатолітня громадянська війна (період Руїни), ще не одержав належної оцінки співвітчизників. Важливим видається розглянути цю історичну постать саме зараз, коли наближаються чотири пам’ятні дати, обумовлені числом 300 і пов’язані, так чи інакше, з Іваном Мазепою – 300-річчя україно-шведського договору, триста років від часів зруйнування Батурина та 300-річчя Полтавської битви, триста років з дня смерті гетьмана. Сюди також доречно було б віднести і 370-річчя з дня народження Івана Мазепи (1639-2009).
В Україні дотепер немає жодного пам’ятника гетьманові (окрім як на батьківщині І.Мазепи в с. Мазепинці, Білоцерківського р-ну, Київської обл.), який би гідно увічнював труди і подвиги гетьмана України, що поклав життя на вівтар боротьби за самостійність нашої держави. Постать його у всі часи надихала людей до звитяжної боротьби. Тих, хто поділяв його погляди та наслідував дії, називали мазепинцями. А по ньому ці прізвиська: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, нам навішували часто для того, щоб зганьбити добрі імена наших славних борців в очах нащадків, стерти про них правдиву пам’ять
Мазепа завершив справу, яку майже на півстоліття раніше розпочав Хмельницький. Його сокровенним бажанням було перетворити малоросійський козацький край на князівство, а самому посісти місце князя ‑ володаря. Мазепа воістину був носієм шляхетної києво-руської княжої традиції, яка дотепер ще превалює у нашій державницькій політиці та виступає рушійною силою прогресивних державотворчих процесів
Найболючішою для української душі була анафема ‑ прокляття на гетьмана Івана Мазепу (і саме на це розраховували ті, хто її проголошував). Вона вдарила в саме серце української нації. Довго ця анафема не могла існувати з тієї причини, що була несправедливою, богозневажливою, мерзотною, і вона таки припинила своє існування на початку ХХ століття, як щось застаріле і відкинуте на задвірки історії. Але свою справу вона таки зробила. До сих пір ми ставимо питання: чи можливо сьогодні її офіційно скасувати? Чи можна вважати її такою, що вже скасована? Як не існувало у Православній Церкві своєрідного чину анафематствування (відносно Мазепи цей чин був упроваджений самим Петром І), так не існує й відповідної процедури її скасування, бо вже сама молитва за спочилого мусить бути прямим доказом того, що Церква відкидає прокляття і просить полегшити його посмертну долю. Даремно це питання сьогодні повертають з небуття. Так само абсурдно його порушувати і тим, хто ніколи не простить Іванові Мазепі його вчинку щодо Петра й Росії
Прокляття гетьмана було неправочинним і з погляду Божественного вчення та церковних канонів. Це відлучення стало політичною розправою над людьми, які не вгодили інтересам Російській імперії, бо, слід зауважити, Мазепу викляли не одного, а разом з його побратимами та однодумцями. Тому марними видаються потуги запровадження дискусії щодо цього питання, як і даремними постають наміри наших державних достойників добитися скасування анафеми з боку Москви.
У далеких 20-х роках ХХ століття справедливу оцінку цим прокляттям, які не раз сипалися на голову багатостраждального українського народу, дав митрополит Василь Липківський. В одній зі своїх проповідей у неділю Торжества Православ’я він зазначив: «Для чого це? Кому потрібна ця анатема? Тільки для того, щоб застрашити людність, щоб тримати її в свому рабстві, щоб зайвий раз перед усією людністю зухвало брязнути ключами від Царства Небесного: Бережіться, мовляв, ні пари з уст, а то зараз замкнемо… І от під постійною загрозою цієї анатеми виникла в старій слов’янській церкві друга велика біда: безпечність з боку керівників церкви і заляканість, темрява з боку людности».
Тут принагідно було б зазначити, що сама Російська Церква, її богослови, ще мають дати належну оцінку втручанням імперської влади у церковні справи. Йдеться про петровські церковні реформи, які чинили явне насилля над свободою Церкви. Такі оцінки вже окреслені у головному офіційному документі РПЦ, який має назву «Церковь и мир. Основы социальной концепции Русской Православной Церкви», де, між іншим, сказано таке: «Безсумнівне спотворення симфонічної норми протягом двох століть церковної історії пов’язано з тим, що яскраво простежується вплив протестантської доктрини територіалізму і державної церковності на російське церковне і політичне життя». Якщо це так, то чи можна вважати правомірними дії Церкви під тиском Петра І та його наступників ‑ російських царів і цариць? До таких неправочинних дій можна віднести і прокляття гетьмана Івана Мазепи.
Питання неправомірності накладеної на гетьмана анафеми не раз ставили українські історики: професор Олександр Лотоцький «Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи», професор Василь Біднов «Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу», митрополит Іларіон Огієнко «Анатема на Мазепу давно відмінена. Історико-канонічний нарис». Проаналізував цю проблему і сучасний історик Андрій Стародуб у своїй статті «Анафема гетьманові Мазепі: факти відомі й невідомі; Ad fontes або ще раз про анафему гетьманові Мазепі».
У цій розвідці ми намагаємося послідовно викласти перебіг подій, фактів, оцінок, пов’язаних з цим питанням. Автор не вступає у полеміку з політично упередженими, ба й, подеколи, брутальними статтями, які нині з’являються на сторінках навколоцерковних та партійних інтернет-видань, лише повторюючи дешеву пропаганду трьохсотлітньої давності. Ця робота – ще одна спроба незаангажованої оцінки великої людини, патріота, християнина та керманича нашого народу ‑ гетьмана Івана Мазепи.
Постать Івана Мазепи на тлі політичного становища Гетьманської України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століть.
Коли Іван Степанович Мазепа очолив Гетьманську державу, Україна щойно ледь-ледь оговталася від страшної руїни. Правильніше було б сказати, що саме він вивів її з цієї затяжної політичної кризи. До цього часу Україна стала розмінною картою у політичній грі своїх недобрих сусідів. Гетьмани другої половини ХVІІ століття, після Богдана Хмельницького, прагнули до союзу чи то з Польщею, чи з Туреччиною, або ж з Москвою. Україна виступала ареною для військових операцій сусідніх держав. Москва і Польща, ще раз підтвердивши Андрусівський договір 1667 року про поділ України між собою у так званому «Вічному мирі» 1686 року, намагалися використати її, при цьому кожна з них мала свою загарбницьку мету. Москва домагалася вільного доступу до Чорного моря, до Босфору, і тому в боротьбі проти татар використовувала українських козаків. Річ Посполита, втративши частину Правобережжя та Поділля за Бучацьким договором 1672 року, прагнула відібрати ці українські землі в Османської імперії. Через Україну проходили московські війська, які стояли довгими постоями та спричиняли економічні проблеми для господарського життя населення. Російсько-турецька війна руйнувала наші торгівельні зв’язки з Кримом та народами Причорномор’я, що негативно впливало на господарство України вцілому. У цій ситуації чимало втратили козаки-запорожці.
Обидва береги України зазнали у цей період багато лиха. Про таке руйнівне становище згадує літописець Самійло Величко[1] у своєму фундаментальному історичному трактаті: «У ті роки, коли шведські війська перебували у Польщі й Саксонії, я проходив з помічним малоросійським військом, яке було послане за монаршим, його царської пресвітлої величності, указом на допомогу полякам проти шведів, через тогобічну малоросійську Україну, що лежить на захід від Корсуня та Білої Церкви. Перейшов я Волинь і князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. Усі вони правили тоді за пристановище і поселення для диких звірів. Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході (у Чолганському, Константинові, Бердичеві, Збаражі й Сокалі), одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли ‑ поруйновані, позаростали землею, запліснявілі, обсаджені бур’яном і сповнені лише черви й зміїв, та всякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившись, побачив я вкриті мохом, очеретом та зіллям, просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали і проголошували раєм світу – був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?». Надивився я того всього, що кажу, порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею – бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали у незвідь посельці її, славні предки наші!»[2].
Не можна сказати щось втішне і про лівий берег України тих часів. Особливо складним було становище Гетьманської держави під час Північної війни (1700-1721). Події нашої вітчизняної історії розвивалися так, що у змаганнях Швеції і Московії за гегемонію у Північно-Східній Європі, Україна, за Переяславським договором 1654 року та Коломацькою угодою 1687 року, всупереч своєї волі, змушена була брати активну участь у цій війні, що стало для неї надмірним тягарем. Українське населення не тільки надавало московському військові грошове та натуральне забезпечення, але й виконувало тяжкі фортифікаційні роботи, терпіло різні утиски, зневаги, приниження, включно з ґвалтуваннями та побоями. Більше того, існування автономії Української держави на початку ХVІІІ століття не входило до імперських планів Петра І, який не приховував намірів ліквідувати гетьманщину. Якби Петро І виграв війну, то ще раз повторилася б Андрусівська угода. Якби виграв Карл ХІІ, Україна, як вимушений «союзник» Москви, знову потрапила б у немилість до Польщі. Ситуація для України була справді незавидною і нелегким було завдання гетьмана Івана Мазепи[3].
Проте Україна надалі залишалася самостійним політичним гравцем. Її територію завжди позначали як окрему державу на тодішніх європейських мапах. Тут принагідно згадати карту французького інженера Гійома де Боплана, атлас англійського картографа Пітера Гордона, німця Йозефа Гофмана та інших. Тогочасні мандрівники згадували про Україну як про окрему Гетьманську державу. Наприклад, французький посол у Москві Жан де Балюз, відвідуючи нашого гетьмана в Батурині у 1704 році, зазначив у своєму листі: «З Москви я приїхав в Україну ‑ країну козаків, де я був гостем принца Мазепи, котрий обіймає у цій країні найвищу владу»[4]. Видатний англійський журналіст і письменник Даніель Дефо, автор роману про Робінзона Крузо, у своїй праці про царя Петра І писав: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві щодо влади, і у всякому відношенні був рівний, якщо мовити про владу в даних обставинах, або й перевищував владу короля Августа»[5].
Про обрання Івана Мазепи гетьманом 4 серпня 1687 року писала майже вся європейська преса: газети Берліну, Лейпцигу, Нюрнберга, Франкфурта («Нойє Ерефнетер», «Гісторішер Більдер Зааль», «Театрум Єуропеум»), офіційні часописи Франції («Газетт де Франс») та Англії («Лондон Газетт»). Без сумніву Мазепа був відомою постаттю тодішньої Європи, і обрання його гетьманом мало велике політичне значення. Шведський представник у Варшаві Симон Дерфлеєр докладно сповістив свій уряд про обрання Івана Мазепи гетьманом України.
Мазепа володів польською, німецькою, італійською мовами, знав голландську, французьку, татарську. У розмові з Жаном де Балюзом спілкувався польською і латиною, «бо запевняв мене, ‑ згадував дипломат, ‑ що не володіє добре французькою, хоч у молодих літах відвідував Париж та Південну Францію»[6]. Гетьман України був людиною високоосвіченою й культурною. Загальну освіту Мазепа отримав у Києво-Могилянській академії, служив при польському королівському дворі, бував у Франції, Італії, Німеччині й Голландії.
Таким постає перед нами Іван Мазепа і в пізніших історичних західноєвропейських розвідках, хоча їх писали здебільшого на ґрунті російських джерел та оцінок. Український гетьман характеризується як людина інтелігентна та високорозумна. «Іван Мазепа був зі шляхетської родини своєї нації, він був високоосвічений, вирізнявся кращими якостями свого народу, насамперед тонким і ніжним розумом та великою розважливістю»[7]. Французький вчений і літературний критик Віконт Мельхіор де Вогю у своїй праці про Мазепу писав таке: «Згідно з його біографами, Іван Степанович Мазепа був дуже вродливим, з природи надзвичайно інтелігентним, палкого темпераменту, відзначався майстерністю не тільки в їзді верхи, але також і у володінні зброєю та був відомий зі своєї ельоквенції (своєю галантністю. ‑ Авт.)»[8].
Всупереч негативним відгукам про Мазепу російських істориків, які характеризують його як зрадника, честолюбного, підступного й хитрого чоловіка, позитивну оцінку гетьмана подає А. Старчевський у книзі «Справочный энциклопедический словарь». Автор пише, що Мазепа мав високу освіту, «приємний зовнішній вигляд, умів приваблювати до себе польських дам, мав швидкий розум та здібність спостерігати за вчинками людей, розгадувати їхні задуми; найвищою мірою був спритним та обережним»[9]. Коли Мазепа вперше зустрівся з Петром І, то справив на нього таке сильне враження, що, не зважаючи на численні доноси, російський цар до кінця не мав жодних сумнівів у відданості гетьмана і, коли дізнався про перехід Мазепи на бік шведського короля, то впав, як тоді писали, у «великое удивление».
Гетьман Іван Мазепа мав уроджені державницькі здібності, дипломатичний хист. Він знав усі слабкі сторони гетьманської влади, враховував помилки своїх попередників. Він належно оцінив песимістичний світогляд козацької старшини, сповнений зневіри та пригнічений внаслідок Руїни. Мазепа докладав максимум зусиль, щоб втримати доручену йому владу ‑ «як лев, як вовк, як лис» ‑ писав у своїх спогадах Григорій Орлик, а Ілля Борщак додавав: «І він добре захищав свою владу, найчастіше правда, як лис»[10]. Жоден гетьман, окрім Богдана Хмельницького (який передчасно помер), не володів так довго гетьманською булавою, як Мазепа. Тому в Україні говорили: від Богдана до Івана не було гетьмана. Головною заслугою Івана Мазепи було те, що за його гетьманства в Україні припинилася багатолітня руїна ‑ громадянська війна.
Мазепа був талановитим політиком. Він володів реальною ситуацією. Старався нейтралізувати вплив Москви, і ці його зусилля російські історики охарактеризували як вислугу й надмірну лояльність. Але коли український гетьман збагнув, що Петро І хоче ліквідувати Гетьманщину, то відразу вирішив об’єднатися з могутньою на той час Швецією, щоб забезпечити краще становище для українського народу. Договір Івана Мазепи з Карлом ХІІ виходив з історичної традиції союзу України і Швеції, яка склалася від часів гетьманування Богдана Хмельницького та Івана Виговського, і ще жила у пам’яті тодішньої козацької старшини. Гетьман шукав повної незалежності для України, повернення давніх козацьких прав і привілеїв. Про це яскраво було засвідчено підписанням другого україно-шведського договору 8 квітня 1709 року у Великих Будищах, коли до Мазепи приєдналися запорожці.
Перехід Івана Мазепи на бік Швеції історики оцінили не як зраду, але як хід великого державного мужа та українського патріота. Навіть царський фаворит князь Олександр Меншиков відразу зрозумів і оцінив політичне значення кроку гетьмана. Він був змушений визнати у своєму листі до Петра І 27 жовтня 1708 року: «Понеже когда он сее учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины»[11]. Тієї ж думки дотримувалися європейські історики, які прихильно ставилися до союзу Мазепи з Карлом ХІІ. Німецький історик Отто Гайнц стверджує: «Було б запереченням самим у собі уважати майже сімдесятилітнього бездітного гетьмана за безхарактерного авантюриста чи зрадника. Коли б йому потрібно було виходити із особистих корисливих цілей, то він не наражав би себе на небезпеку. Переговори, які вів Мазепа з королем польським Станіславом Лещинським, мали на меті за допомогою шведського короля звільнити з під московського ярма та з’єднати всю Україну, що було природним прагненням тодішньої національної української політики»[12].
Гетьман Іван Мазепа – будівничий Української Православної Церкви.
«Єгда припомню много діл єго благих» Святитель Димитрій Туптало,митрополит Ростовський. Гетьман Іван Степанович Мазепа-Калединський походив з давнього українського роду православних шляхтичів, який вирізнявся великою побожністю[13]. Дата його народження досі залишається спірною, однак найбільш правдоподібним видається 20 березня 1639 року – день, коли майбутній гетьман з’явився на світ Божий[14]. Згодом овдовіла мати Мазепи, Марія-Магдалина[15], стала ігуменею православного Свято-Вознесенського жіночого монастиря, а сестра Олександра й тітка Анастасія Бобрикевич ‑ черницями[16]. З роду Мазепиних свояків Горленків вийшов святитель Йоасаф, єпископ Білгородський[17].
Іван Мазепа від самого початку свого гетьманування дбав про добрий стан українського православ’я, витрачав значні кошти ‑ особисті й державні ‑ на будівництво соборів та храмів. У своїх взаєминах з Православною Церквою Мазепа намагався наслідувати традицію княжої доби, коли Держава і Церква перебували у гармонійних відносинах, що їх історики охарактеризували як симфонію. Князі будували храми, засновували патрональні монастирі, щедро обдаровуючи їх землями та селами. Цих принципів дотримувалися православні князівські династії і шляхта в Україні ХIV-XVII століть, хоча багато давніх православних князівських родів уже на початок ХVII століття покатоличилися[18]. Денаціоналізація українського політичного й церковного життя робила своє. Але поступово на захист Церкви стало козацтво на чолі зі своїми гетьманами. Так діяв Петро Конашевич-Сагайдачний, який брав безпосередню участь у відновленні православної ієрархії 1620 року. Так чинив Богдан Хмельницький та деякі його наступники.
В добу гетьманування Івана Мазепи опіка над Православною Церквою настільки закріпилася, що письменник і богослов Феофан Прокопович[19] у своїй драмі «Володимир» 1705 року прямо говорить, що під Володимиром треба розуміти Івана Мазепу: «Це ж бо дім Володимира, це ж бо Володимирові діти, народжені від нього святим хрещенням, що більше за всіх і найкрасніше видно на тобі, ясновельможний пане, ктиторе і добродію наш… Зри себе самого у Володимирі, зри у видовищі цьому, як у дзеркалі, свою хоробрість, свою славу, свій союз любові з монаршим серцем, своє правдиве добролюб’я, свої щирі до православної апостольської, єдиної церкви кафоличної, віри нашої ревність та дбання»[20].
Гетьман Іван Мазепа був ревним захисником Православної Церкви. У своєму універсалі від 22 липня 1690 року він наголошує, що особисто опікується православним Київським митрополитом «по должности нашой реиментарской повиннисмо о належитом пастира своего вихованню усердним промишлъляти старанемъ»[21]. Митрополити Київські Варлаам Ясинський[22] та Йоасаф Кроковський[23] були обрані завдяки його старанням. У всіх своїх заходах вже підстаркуватий Київський митрополит Варлаам Ясинський спирався на підтримку гетьмана Мазепи, який чудово розумів велику роль незалежної та сильної Церкви у реалізації своїх політичних планів[24]. У статті «Гетьман і митрополит. Співпраця Держави та Церкви за часів Варлаама Ясинського» Д. Беркофф згадує про стосунки гетьмана й митрополита у сфері захисту України, в царині дипломатії й у впорядкуванні внутрішнього життя Української Церкви. «При цьому, ‑ зазначає авторка, ‑ і Мазепа і Ясинський обстоювали симфонічні стосунки між Церквою та Державою, тобто були цілком свідомі їхньої окремішності та виступали за гармонійну співпрацю Церкви й Держави, кожної у власній сфері впливу»[25].
Гетьман безпосередньо брав участь у виборах Чернігівського архиєпископа Іоана Максимовича[26]. Про це ми дізнаємося з літопису Самійла Величка, який подає детальний опис виборів нового святителя землі Чернігівської[27]. Така активність ясновельможного пана гетьмана в церковних справах не могла бути розтлумачена як втручання в життя Православної Церкви. Дослідник Валерій Шевчук з цього приводу зазначає: «Звісно, це чинилося не у формі тиранічного наказу, так практикував Петро І, але за вибором світських та духовних, як це й було в українських звичаях: воля ж гетьмана при цьому була не тільки коригуючою, але й схвалюючою»[28].
Іван Мазепа також опікувався і нижчим духовенством, підтримував ігуменів монастирів. Найбільшу увагу гетьман приділяє Києво-Печерській лаврі. На посаду архимандрита він поставляє активного дорошенківця, генерального суддю Михайла Вуяхевича[29], а після нього на цю ж посаду радить обрати Йоасафа Кроковського. За свідченням літописця Самійла Величка, архимандритом Києво-Печерської лаври Мелетій (Михайло Вуяхевич) «був обраний вільною елекцією та голосами всієї братії»[30]. Але це сталося без відома патріарха Московського Адріана[31]. І хоч останній гнівався, але вдіяти нічого не міг. У жовтні 1691 року, внаслідок листування з Мазепою, патріарх дав згоду на цей вибір[32]. Ця картина показова «для розуміння політики гетьмана в церковних справах. Отже митрополит ‑ його прихильник, архимандрит Печерський ‑ його людина, архиєпископ Чернігівський ‑ представник роду, який він узяв під особливу оборону і протекцію»[33].
Серед духовних побратимів гетьмана Івана Мазепи ми бачимо чималу кількість православних ієрархів, настоятелів монастирів та духовенства: митрополита Рязанського Стефана Яворського[34], митрополита Київського Йоасафа Кроковського, митрополита Ростовського Димитрія Туптала[35], архиєпископа Чернігівського Лазаря Барановича[36], архиєпископа Чернігівського Феодосія Углицького[37], архиєпископа Чернігівського, потім митрополита Тобольського, Іоана Максимовича, Переяславcького єпископа Захарія Корниловича[38], ігумена Троїцького Києво-Кирилівського монастиря Інокентія Монастирського[39], настоятеля Крупницького Батуринського монастиря архимандрита Гедеона Одорського[40], настоятеля Єлецького монастиря архимандрита Никона[41], кафедрального казнодія, префекта Чернігівського колегіуму, майбутнього архиєпископа Антонія Стаховського[42], ігумена Домницького монастиря Варлаама Василевича[43], ігумена Густинського монастиря Прокопія Калачинського[44], ієромонаха Леонтій Боболинського[45], відомого гравера, іконописця Інокентія Щирського[46], митців Олександра й Леонтія Тарасевичів[47] і багатьох інших інтелектуалів України того часу.
Всіляко підтримуючи Православну Церкву, гетьман Іван Мазепа піклувався про свободи та вольності православних на правому боці Дніпра, боронив автономію Київської митрополії, прагнув, як стверджує професор, протоієрей Юрій Мицик, повернути її під юрисдикцію Константинопольського патріарха. Адже ця думка потім виринає у преамбулі до Конституції Мазепиного наступника ‑ Пилипа Орлика: «А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського митрополичого престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб’ється по звільненню нашої Вітчизни з-під московського ярма для провінції, що йому наділена, надана і довірена та для довколишніх земель від апостольськогоКонстантинопольського престолу первісної екзаршої влади. Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій вселенській вірі»[48].
Найбільшим досягненням гетьмана Івана Мазепи стала його меценатська діяльність у будівництві та відновленні православних соборів і храмів. Недаремно в історії церковної архітектури є період мазепинського бароко, який припадає на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ століть: «Гетьман витрачав великі кошти на будівництво величних соборів, що пережили віки, але не збудував собі жодного палацу, який був би спроможний змагатись у розкошах з палацами Меншикова й Петра І. Його уявленню про комфорт відповідали звичайні кам’яниці, які за своїм планом мало чим відрізнялися від традиційного народного житла, а простіше кажучи – селянської хати»[49].
В одному документі, що показує Івана Мазепу як щедрого жертводавця і мецената, ми знаходимо чималі суми видатків на будівництво соборів і церков, дзвіниць і монастирських мурів, на придбання книг та церковного начиння. 1709 року, одразу після смерті Івана Мазепи, між його небожем по сестрі Станіславом Войнаровським і козацькою старшиною, виникла суперечка за гетьманський спадок. Для її вирішення шведський король Карл XII створив комісію, яка кілька днів розглядала цю справу. Вивчаючи латинські акти цієї комісії у Львівській частині Бібліотеки Оссолінеуму, професор Михайло Возняк натрапив на документ, цікавий з погляду меценатської діяльності гетьмана Івана Мазепи. У ньому зазначено точні видатки та пожертви на різні благодійні цілі: «Не доказуємо чогось протилежного й не перечимо, що ясновельможний гетьман мав доходи тільки для своєї особи, але знаємо також добре, що він розкинув і видав їх щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині, на позолочення бані Печерської церкви й на відбудову монастиря св. Сави в Палестині. Промовчуємо багато побожних і милостинних учинків згаданого гетьмана, не можемо того одного поминути мовчанкою, що він саме перед теперішнім повстанням ‑ уже другий рік минає ‑ вислав до Гробу Спасителя на гору Синай, на св. гору Афон і до інших святих місць Палестини тридцять тисяч дукатів, поменшуючи». «Після того Войнаровський подав виказ грошей, що були в Будинцях, який не зберігся. Старшина уклала ось такий виказ особистих видатків Мазепи, що зберігся в її пам'яті від дванадцятьох років:
1) позолочення бані Печерської лаври Успенської великої церкви ‑ 20,500 дукатів;
2) мур довкола Печерського монастиря і церков тощо ‑ 1 млн.;
3) великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря ‑ 73,000 золотих;
4) великий срібний свічник для Печерської лаври Успенської великої церкви ‑ 2,000 імперіалів;
5) золота чаша і така ж оправа Євангелія для неї ‑ 2,400 дукатів;
6) золота митра для неї ‑ 3,000 дукатів, поминувши прикраси і пожертви для неї;
7) позолочення бані митрополичого Софійського собору в Києві ‑ 5,000 дукатів;
8) золота чаша для нього ‑ 500 дукатів;
9) віднова його ‑ 50,000 золотих;
10) церква Київської (Могилянської) колегії з гімназіями й ін. ‑ більше ніж 200,000 золотих;
11) соборна церква св. Миколи Київського з монастирем тощо ‑ більше ніж 100,000 золотих;
12) віднова (соборної) церкви монастиря св. Кирила за Києвом ‑ більше ніж 10,000 золотих;
13) вівтар у Межигірському монастирі ‑ 10,000 золотих;
14) фундація новозбудованого єпископського (Вознесенського) собору в Переяславі з монастирем тощо ‑ більше ніж 300,000 золотих;
15) церква в Глухові (мурований Успенський собор Глухівського монастиря) ‑ 20,000 золотих;
16) рефектар (трапезна) Густинського монастиря ‑ 10,000 золотих;
17) рефектар (Лубенського) Мгарського монастиря ‑ понад 8,000 золотих;
18) церква св. Тройці в Батурині ‑ понад 20,000 золотих;
19) незакінчена церква св. Миколи в Батурині ‑ 4,000 золотих;
20) монастирська (Покровська) церква в Дігтярах (Дігтярівці) ‑ 15,000 золотих;
21) монастирі Бахмацький, Каменський (Успенський), Любецький (Антоніїв), Думницький (Різдва Богородиці) з церквами тощо ‑ невідомо скільки;
22) віднова (Борисоглібського) кафедрального монастиря в Чернігові ‑ 10,000 золотих;
23) докінчення будови (монастирської соборної) церкви св. Тройці там само ‑ 10,000 золотих;
24) Макошинський монастир із церквою св. Миколи ‑ понад 20,000 золотих;
25) на відбудову монастиря св. Сави дав у Батурині архимандритові, пізнішому патріархові ‑ 50,000 золотих;
26) на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріархові ‑ 30,000 дукатів;
27) чаша з чистого золота, лампа та срібний вівтар для Божого Гробу ‑ 20,000 золотих;
28) срібна рака з п'ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари ‑ 4,000 імперіалів;
29) вівтар для церкви у Вільні – 10,000 золотих;
30) підмога православію на руки луцького єпископа Жабокрицького ‑ 3,000 золотих;
31) Євангелія в арабській мові на руки александрійського патріарха ‑ 3,000 золотих;
32) Дерев'яні церкви: чернігівська св. Івана Євангеліста з вівтарем ‑ понад 5,000 золотих;
33) дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями ‑ понад 15,000 золотих;
34) в селі Прачі ‑ понад 15,000 золотих;
35) св. Івана Хрестителя в Рильську ‑ 2,000 золотих.
Старшина не могла підрахувати щедрих Мазепиних пожертв на милостині монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єпископам, архимандритам та іншим духовним особам Греції, Палестини, Молдавії, Волощини, Сербії, Болгарії, Польщі й Литви, а в самій Україні ‑ чужинцям, духовній старшині, різним церквам, українським монастирям, ченцям, студентам і бранцям, але знала, що за 23 роки свого гетьманства давав Мазепа щороку 1,000 золотих на київських бурсаків і 500 золотих Густинському монастиреві. За душу покійної гетьманової роздав монастирям і церквам руками канцеляриста Войцеховича 20,000 золотих, за визволення князя Четвертинського 3,000 золотих, на запис Печерському монастиреві 180,000 імперіалів…»[50].
Один з дослідників доби Івана Мазепи, професор Олександр Оглоблин, продовжуючи аналіз меценатської діяльності гетьмана, зазначає: «Ще важче подати докладний реєстр усього того багатства й великого мистецтва, у вигляді ікон, хрестів, чаш та іншого начиння, митр, риз, дзвонів, богослужбових книг ‑ зроблених, оправлених, оздоблених у золоті, сріблі, дорогоцінному чи коштовному камінні, парчі, оксамиті, брокаті, шовку, що ним гетьман щедро обдаровував православні святині не лише України, але й інших країн Сходу і Заходу… Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа «великий строитель был святым церквам»»[51].
Чимало мистецтвознавців працювало над дослідженням мазепинського барокового стилю побудови соборів та церков. Серед них ‑ дослідник церковної архітектури і старовини Федір Ернст[52]. Він подає наступну характеристику грандіозного мазепинського церковного будівництва: «Передусім визначалися великі соборні та монастирські церкви, в яких дослідник бачить відродження візантійських традицій, власне, практики будування церков у часи Київської держави, що черговий раз свідчить про те, що діячі українського бароко свідомо вважали себе наступниками тієї держави та її традицій у мистецтві»[53].
Знавці мазепинського бароко переконливо доводять, що архітектори під керівництвом Івана Мазепи виявляли неабияку приязнь до типових київських храмів давньої князівської держави. Козацька інтелектуальна еліта усвідомлювала, що саме вона постає безпосереднім і прямим нащадком князів-будівничих Київської Руси-України. «У свідомості не лише українців, але й іноземців, такі храми асоціювалися з часами стародавньої слави. Тут усе нагадувало відвідувачам про те, що вони живуть на землі давніх «монархічних», вірніше, великокнязівських традицій»[54]. Цю ідею можна простежити на прикладі побудови Троїцького собору в Чернігові.
Гетьман Іван Мазепа ніколи не хотів понизити роль самого Києва як другого Єрусалима. Саме тому він не надавав великого значення розбудові гетьманської столиці. Батурин, за всіма ознаками, був для ясновельможного пана гетьмана саме військовою резиденцією, яка мала усе необхідне для виконання гетьманських повноважень. У добу свого гетьманування Іван Мазепа реалізовував зі своїми однодумцями почесну місію перетворення Києва на другий Єрусалим. Місто виблискувало золоченими банями відновлених соборів. «Райськими місцями» називав Київ московський священик Іоан Лук’янов у своїх нотатках 1700 року.
У Києві Мазепою відбудовано такі церкви: свв. мучениць Софії, Віри, Надії й Любові (1689), Петропавлівську (1691), Різдва Іоана Хрестителя з дзвіницею (1691), прп. Варлаама (1691), Борисоглібську (1692), Іллінську (1692), св. Катерини (1690-ті), Петропавлівську трапезну (1694) Трьохсвятительську Василівську з 1695 р., Різдва Богородиці (1696), Троїцьку (бл. 1696), Воскресенську (1698), Феодосіївську з теплим вівтарем на честь вмч. Іоана Воїна (1698), Воскресенську (1698) з вівтарем в ім'я свв. апп. Петра і Павла, Всіх Святих (1696–98), Миколаївську лікарняну (кін. 1690-х), трапезну Покрови Богородиці (кін. 1690-х), Хрестовоздвиженську (1700), Онуфріївську (1698–1701), Іоана Кущника (1698–1701), Спаську трапезну (1696–1701), Вознесенську (1701–05); муровані собори: Троїцький Києво-Кирилівський (1695), Миколаївський (1690–96), Богоявленський (1693), Софійський (1697–1700), Георгіївський (1696–1701), Успенський (1690-ті); триярусну дзвіницю та мури Софійського монастиря (1699–1707), мури Києво-Печерської лаври (1698–1701), триярусну дзвіницю Пустинно-Миколаївського монастиря (друга пол. 1690-х)[55].
Мазепа наполегливо працював над тим, щоб надати Києву вигляд сучасного європейського міста. Він впорядкував київські вулиці, обніс кам’яними мурами Софійський собор та Печерську Лавру, поновив вали на Подолі, реставрував ратушу[56].
Гетьман багато дбав і про українську освіту, зокрема про Києво-Могилянську академію. Свого часу навіть сама академія носила назву Київської Могилянсько-Мазепинської. Мазепа сприяв тому, щоб надати колегії статусу академії. Як зазначав її ректор, майбутній митрополит Київський, Йоасаф Кроковський: «Це було урядження та утвердження колишніх шкіл». Ясновельможний пан гетьман своїми універсалами не раз відстоював права Братського Богоявленського монастиря з академією на землі й маєтки[57].
Подбав гетьман і про Чернігівський колегіум, відкривши його разом з архиєпископом Іоаном Максимовичем. Про це докладно розповідає праця Антонія Стаховського «Зерцало від писання Божественного». Майбутній церковний ієрарх сподівався, що «ранкова зоря волі гетьмана» покерує навчальний заклад «в сонце», що означало: з допомогою гетьмана «вищої мудрості день його ласку вчує», отже школа стане носієм вищих наук[58].
Дбав Мазепа і про збереження національних пам’яток, які знаходилися в загрозливому стані. 1701 року до Вознесенського кафедрального собору Переяслава ним було передано рукописне Пересопницьке Євангеліє (1556–61), привезене з Волині. На нижньому полі 2-7 аркушів є такий напис: «Сіє Євангеліє прислано и дано єсть от ясновельможного єго милости пана Іоана Мазепи, войск его царського Пресветлого Величества Запорозких обоих сторон Днепра гетмана и славного чина святого апостола Андрея кавалера, от престола Переяславского єпископського, котрий от его ж ктиторской милости создан, отновлен и драгоценними утвари церковними украшен, при преосвященном єпископе Захаріи Корниловиче, року 1701, 17 апреля»[59]. Саме на цій давній українській рукописній реліквії присягає сьогодні Президент України, коли вступає на посаду глави держави.
Іван Мазепа, будучи високоосвіченою людиною, подбав про розвиток вищої освіти в Україні та назавжди закарбував своє ім’я в історії нашої держави, як дійсно просвічений володар і меценат.
Трагедія гетьманської столиці Батурина.
За більш як століття свого існування (1648–1764) українська Гетьманщина мала чотири офіційні столиці: Чигирин, Гадяч, Батурин і Глухів. З них Батурин був столицею Гетьманщини найдовше – понад півстоліття. Вперше це місто згадується наприкінці ХІ століття ‑ після Любецького з’їзду князів. Тоді на місці майбутньої столиці з’явилося городище. Восени 1239 року воно було зруйноване монголо-татарами і на цьому місці надовго запанувала пустка. Місто відродили у 20-х роках ХVІІ століття. 1648 року Батурин стає сотенним містом Чернігівського, а з 1649 – Ніжинського полку. 1669 року гетьман Дем’ян Многогрішний переносить до Батурина столицю Гетьманської України. Найбільшого розквіту Батурин здобув за часів гетьманування Івана Мазепи. На зламі ХVІІ–ХVІІІ століть місто мало територію близько 100 гектарів, а його населення становило біля 20 тисяч (цікаво зазначити, що у Києві проживало тоді 15 тисяч мешканців). За Івана Мазепи Батурин швидко перетворюється не тільки на столицю, але й на центр духовної культури. В ньому було збудовано п’ять кам’яних та дерев’яних храмів, серед яких головний ‑ Троїцький собор. За пропозицією Київського митрополита Варлаама Ясинського 1692 року в гетьманську столицю до церкви Святої Тройці був поставлений його намісник, з особливим статусом: протоієрей «первый по киевской протопоп, чести ради гетманской, яко же и киевский первый, чести ради столицы первобытной самодержавцев российских»[60].
Батурин було зруйновано і спалено московськими військами під командуванням Олександра Меншикова 2 листопада 1708 року. Як тільки російська сторона дізналася про «зраду» гетьмана Івана Мазепи, відразу вирушила на гетьманську столицю. Петро І, посилаючи листа до Меншикова, намагався його перестерегти від шведської армії, яка стала також рухатися у напрямку Батурина: «Сей день и будущая ночь вам еще возможно трудитца там, а далее завтрашняго утра, ежели чего не делано, бавитца вам там опасно».
Як же «трудився» і «бавився» Меншиков у Батурині?
«За дві години, ‑ пише історик Сергій Павленко, ‑ переважаючі удвічі, утричі війська Меншикова завершили навальний наступ. Руїни та згарища п’яти батуринських церков виразно свідчать, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями – розбивали двері, закидали у вікна факели»[61]. Про це ж саме ще більш докладно свідчить «Лизогубівський літопис»: «Військо заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившееся (понеже везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочие скрытых містах сідели, а когда огонь обойшел весь город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стіною вала от запада стоячая уцілела не якогось старушка; церков же в замку деревяная сгоріла, в городі Тройцы Святой каменная верхами и работою внутрь огоріла».
Ця зловтішна оргія супроводжувалася небаченими звірствами. Князь Олександр Меншиков прив’язав до дощок трупи козацької старшини і пустив по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина.
Батуринська різня яскраво викарбувалась у народній пам'яті. В одній старовинній думі читаємо:
А в городі у Батурині
Мужиків да жінок
У пень сікли да рубали,
Церкви палили, святості да
Ікони під ноги топтали.
Наситившись людською кров’ю, Меншиков до того ж віддав місто на грабунок. П’яні солдати кинулись насамперед оббирати собори, у яких було без ліку золотого начиння. Добрались навіть до золочених бань. Тут таки дійсно для «православних царських воїнів» було що обчищати. Адже в самій гетьманській столиці та у її передмісті височіли прекрасні храми: Троїцький, Миколаївський, Покровський, Воскресенський та Введенський. «Православний князь» Меншиков усе це пограбував дощенту, а «зрадник» гетьман Мазепа, свого часу, на все це жертвував величезні кошти й робив чималі видатки. «Тіла побитих християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і не бі погребаяй їх!» Меншиков, будучи чуждим людяності й поспішаючи з відступом, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю». Так пише автор «Історії Русів»[62].
Французький посол у Росії з жахом доповідав до Парижу: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і являє скрізь страшну картину варварства переможців»[63].
Влучно охарактеризував князя Меншикова Костянтин Валишевський: «Адміністративні здібності Меншикова служили йому, головним чином, для того, щоб розбагатіти. Він майже увесь час нахабно безкарно крав»[64].
А ось як на це злодіяння зреагував цар Петро І. У своєму листі до Меншикова з Воронежа 2 листопада 1708 року він написав: «Сего маменту получил я ваше зело радостное писание, за которое вам зело благодарни, паче же Бог мздовоздаятель будет вам».
7 листопада 1708 року гетьман на власні очі побачив наслідки московського погрому своєї столиці. Картина кривавого попелища вразила його. Як пише «Чернігівський літопис», «ревно плакал по Батурину Мазепа», спостерігаючи, скільки «крови людской в місті і на перемістью било полно калюжами»[65].
За оцінками археологів та істориків у Батурині російські війська вирізали від 8 до 10 тисяч населення. Гетьманська столиця лежала в руїнах і попелищі.
Правда про так звану «анафему» на українського гетьмана Івана Мазепу.
Так звана «церемонія» позбавлення Івана Мазепи гетьманства, а, відтак, проголошення йому анафеми, відбулася через декілька днів після кривавої розправи над Батурином у листопаді 1708 року. Меншиковсько-петровський акт про позбавлення гетьманства Івана Мазепи історики назвали театральною виставою. На майдан у Глухові скликали місцевий люд, старшину. Перед усіма поставили ляльку, яка нагадувала гетьмана Мазепу, та вчинили над нею глум. Українського гетьмана було позбавлено жалуваних грамот та найвищої нагороди – ордена святого апостола Андрія Первозваного. Потім ляльку повісили на шибениці. Герб ясновельможного пана гетьмана було розірвано і потоптано, а шаблю переломив кат. Після цього у церкві Святої Тройці відбулася Літургія. Потім усі, що стояли на площі, приступили до виборів нового гетьмана. Натовп став вигукувати ім’я Івана Скоропадського[66]. Але новий кандидат на гетьмана почав відмовлятися від булави на користь Павла Полуботка[67]. Напевне причини такої відмови крилися в тому, що Скоропадський не хотів ставати гетьманом у обставинах, коли існував діючий гетьман ‑ Іван Мазепа. Але козацька старшина наполягала на своєму, і новообраний гетьман Іван Скоропадський прийняв усі регалії та символи української влади та виголосив у храмі клятву: «К измене не склонятся, но во всем его царскому величеству… доносить и весь малороссийский народ от того и от всяких шалостей удерживать»[68]. Скоропадський був обраний на догоду цареві Петру І, який, за словом Рігельмана, відгукнувся про альтернативного кандидата в гетьмани ‑ Павла Полуботка, так: «Він занадто хитрий і може зрівнятися з Мазепою»[69].
Визвольний виступ гетьмана Івана Мазепи налякав Петра І. Хоча дух Мазепи намагалися придушити всілякими розправами й катуваннями, цього було недостатньо. Потрібно було щось вчинити таке, що б надовго запам’яталося і найболючіше зранило серця прихильників Мазепи. І таку мерзоту було придумано – акт відлучення Мазепи і його однодумців від Церкви. Як тут не згадати слова святителя Іоана Золотоустого[70], який також свого часу, будучи не просто ієрархом Церкви, а патріархом Константинопольським і великим подвижником, сам терпів ганьбу з боку побратимів через подібне відлучення: «Тепер же, пропонуючи вам цю бесіду про прокляття і показуючи важливість цього зла, яке вважають незначним, я через це закрию неприборкані уста і відкрию вам хворобу тих, які застосовують прокляття, коли заманеться… Але хто ти, що присвоюєш собі таку владу і велику силу?... Ті, що зловживають повеліннями Господніми і піддають людину церковній анафемі, привласнюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель»[71].
Підступність акту накладання анафеми на гетьмана Івана Мазепу полягала в тому, що Петро І робив це руками українців, і не просто українців, а найближчих духовних сподвижників, ба й навіть побратимів, ясновельможного гетьмана. Це було зроблено руками українських ієрархів. У своїй праці «Анатема на Мазепу давно відмінена. Історико-канонічний нарис» митрополит Іларіон Огієнко[72] звертає увагу на один свій життєвий спомин, який яскраво підтверджує всю підступність таких Петрових дій: «У Києві під час української влади (1917–19) часто говорилося на тему колишньої анатеми на гетьмана Мазепу. Мені в очі сказав один професор Київської духовної академії, росіянин: «Ми, росіяни, своїх рук не докладали на сумну Мазепину справу – усе зробили ви самі, українці»[73].
Ще 27-29 жовтня 1708 року цар Петро послав укази митрополитові Київському і церковним ієрархам, в яких велів прибути їм до Глухова. Київський митрополит Йоасаф Кроковський був силоміць доставлений туди у супроводі царських опричників. Крім нього до Глухова 10-11 листопада, теж силоміць, привезли Чернігівського архиєпископа Іоана Максимовича, Переяславського єпископа Захарія Корниловича та інше сановите духовенство. Їхнє прибуття до нової гетьманської столиці припадало на час страти української старшини, яка потрапила до полону в Батурині. Серед страчених були й церковні люди, клірики, яких правдиво можна зарахувати до мучеників. Про це повідомляє «Лизогубівський літопис»: «Також Филипу, реенту певчих, в Батурине взятому, утято голову в Глухове и на спицах железных на глаголях на площади в самом городи заткнено»[74]. Так чинили хіба що язичники в часи жорстоких гонінь на християн перших віків.
31 жовтня 1708 року Петро І надіслав листа до патріаршого місцеблюстителя, митрополита Рязанського Стефана Яворського, з наказом: «Того ради позвольте онаго за такое его дело публично в соборной церкви проклятию предать». Усі сподівання Петро І покладав і на Київського митрополита Йоасафа Кроковського, але останній не підписав акту вибору нового гетьмана і не очолив чин анафематствування. Митрополитові це згадають у 1718 році й будуть звинувачувати його у підтримці антипетровської змови, яку очолив царевич Олексій. При загадкових обставинах митрополит раптово помре у в’язниці Архангельського монастиря.
Саме анафемування гетьмана Івана Мазепи відбувалося 12 листопада 1708 року в Троїцькій соборній церкві Глухова[75]. Історик Микола Костомаров у своїй розвідці про гетьмана Мазепу стверджує, що це був «Обряд проклятия Мазепы, сочиненный вероятно, самим Петром»[76]. «Царі, приймаючи участь у виданні законоположень про відлучення, ‑ писав протоієрей Костянтин Нікольський, ‑ мали інколи вплив і на самий зміст чину Православ’я, в якому виголошувалось відлучення»[77].
У таких справах, як відомо, цар Петро був майстром. Він любив поглузувати не тільки з нижчого духовенства, але й з високих церковних ієрархів. Так розповідає про це російський історик Церкви Антон Карташов у своїй капітальній праці «История Русской Церкви»: «Выраставший Петр, как подобает русскому богатырю-дикарю, развертывал свои забавы до злой безмерности. Грубое издевательство над старорусским бытом не щадило включенной в него церкви. Отменены были парады, шествия на осляти и держания царя за повод, церемония входа в церковь с принятием благословения у патриарха. Начались шумные поездки с попойками в Немецкую слободу. Начались тогда же, но потом в течении десятилетий, повторялись и развивались кощунственные игры во «всеплутейший, сумасброднейший и всепьянейший собор князя Иоанникиты, патриарха Пресбургскаго, Яузского и всего Кукуя». Тут был и конклав их 12 кардиналов, епископов, архимандритов, попов, дьяконов и т. д. Числом до 200 человек. Сам Петр играл роль дьякона. «Их прозвища, ‑ писал Ключевский, ‑ никогда не появятся в печати при каком бы то ни было цензурном уставе». Вся эта «орава» демонстративно, поездом на 80 санях, катилась по Москве в гости к еретикам-немцам. Секретарь австрийского посольства И. Корб, описывая одну из таких комедий якобы посвящения новопостроенного Лефортова дворца богу Вакху, как тут жрец благословлял народ двумя табачными чубуками, связанными крестом, от себя добавляет: «Кто бы мог подумать, что изображение креста, драгоценнейшего символа нашего спасения, могло служить игрушкой»[78]. Ось таким «православним» був Петро І.
Але повернемося до чину анафемування. Головну проповідь на прокляття Івана Мазепи виголосив протопоп Новгород-Сіверський Афанасій Заруцький, вихованець Києво-Могилянської академії, давній панегірист ясновельможного пана Гетьмана: «…сказывал казаньє о прежде бивших изменниках пространно…». Протопоп не даремно вислужувався перед Петром І. Того ж таки місяця листопада він просить у російського царя надати йому маєтності мазепинця Івана Бистрицького у своє володіння: «Пресветлейшему Непобедимейшему Августейшему Великому Государю Царю и Великому Князю Петру Алексеевичу… недостойный богомолец Афанасий Заруцкий, протопоп новгородский, бьет чолом… Во еже убо бы удобие возмогл маестат Вашего Царского Пресветлого Величества возпрославити на позосталые добра зменика Вашего Царского Пресветлаго Владичества Ивана Бистрицкого бю чолом…»[79]. Так почали ділити маєтки тих, хто підтримував Мазепу в його щиросердих намірах визволити Україну з-під московського ярма. Історик Дмитро Дорошенко[80] з цього приводу зазначає таке: «Усі маєтності мазепинців були оповіщені сконфіскованими й роздавалися тим, хто своєю появою в ставці царя заявив свою вірність. Нагороджувалися і такі, хто зробив донос на когось, що він є таємний або явний прихильник Мазепи. Це довело до справжньої оргії доносів: усе, що було найгіршого в українському суспільстві, виплило тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитись або зробити службову кар’єру. Серед українського громадянства були посіяні зерна страшної деморалізації, яка довгі десятки років потім давала себе відчувати. Не тільки самі українці, які в слушний момент зуміли засвідчити свою «вірність», діставали царські подарунки з запасу сконфіскованих маєтків; московські генерали й міністри: Мєньшіков, Головкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметєв, усі ці відомі співробітники царя Петра поробились українськими поміщиками, діставши великі земельні лятифундії»[81].
Того ж таки 12 листопада 1708 року царський маніфест оголосив Мазепу «богоотступным изменником», з посланням до віруючих звернулися три українські ієрархи. Немає жодного сумніву, що навіть ці окружні листи українського єпископату були звичайнісіньким диктатом царської канцелярії. За правилом ІІІ-ім святого Кирила, архиєпископа Олександрійського (412-444)[82], вважається недійсним той чин архиєрея, який він робить через насилля або через страх: «І те, що таке насилля над ієрархами Церкви, колишніми сподвижниками гетьмана Івана Мазепи, чинилося Петром І, є фактом незаперечним».
«Анафема на Мазепу була цілком антиканонічним і антиєвангельським актом. Гетьман Іван Мазепа не мав з Церквою жодного конфлікту», ‑ таку лаконічну і чітку оцінку цьому ганебному актові дав у своєму виступі на Всеукраїнському Православному Соборі УАПЦ 1990 року майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир Романюк[83].
Після Полтавської битви, розбиті війська Карла ХІІ разом з козаками відступили до ріки Південний Буг, і, переправившись через неї, зупинилися у прикордонній фортеці Очаків, а згодом переїхали до міста Бендер (сучасна Республіка Молдова). Саме у передмісті Бендер, у Варниці, став табором Карл ХІІ. Важке моральне й матеріальне становище емігрантів, чвари між генеральною старшиною непокоїли гетьмана. Він доживав останні дні. Наприкінці вересня 1709 року стан його здоров’я погіршився. Гетьман сповідався у православного священика з Ясс. Почав ладнати деякі справи. Був хоч і хворий, але при пам’яті, навіть намагався жартувати. 21 вересня близько четвертої години дня до кімнати хворого, де були Орлик, Войнаровський, шведський комісар Густав Солдан і священик, зайшов король Карл ХІІ, але Мазепа його не впізнав. Смерть уже чатувала біля гетьмана, його стан погіршувався щохвилини. Іван Мазепа упокоївся близько десятої години вечора 3 жовтня (21 вересня за ст. ст.) 1709 року.
Наступного дня гетьмана проводжали в останню путь. Шведські джерела свідчать, що тіло спочилого Мазепи везло шість білих коней. За гробом гетьмана несли клейноди. Останню данину пам’яті віддавав спочилому і король Швеції Карл ХІІ. Тіло Івана Мазепи поклали в парафіяльній церкві містечка Варниці, а згодом його перепоховали у місті Галац на Дунаї, де в центральному соборі монастиря святого Юрія місцевий митрополит відслужив заупокійну службу за спочилим гетьманом України. Тіло Івана Мазепи поклали до цегляного склепу посеред церкви.
Але спокою гетьманові не дали і після його відходу у вічність. Кістки його кілька разів викидали з могили, чинячи над ними наругу. Спочатку це зробили російські солдати під час Прутського походу 1711 року. Потім турецькі вояки 1821 року, коли шукали в цьому склепі коштовності. Згодом з тлінних останків Мазепи знову познущалися російські солдати під час війни з Туреччиною 1829 року. Ченці монастиря щоразу ховали прах гетьмана. Через певний час з пам’яті було стерто, хто саме похований під склепінням монастиря. 1835 року в цьому ж склепі було покладено тіло румунського господаря Дерекчі, а кістки гетьмана відсунуто. Коли на території Румунії було видано наказ про заборону ховати спочилих у храмах, то родичі румунського господаря перепоховали його тіло разом з «невідомими кістками», тобто прахом Івана Мазепи, на подвір’ї біля церкви.
Але над могилою гетьмана не лише чинили наругу. Її з пошаною відвідували побратими гетьмана та справжні християни. У 1722 році там побував Пилип Орлик. Могилу гетьмана відвідав офіцер російської армії Олексій Мартос ‑ український патріот, шанувальник Мазепи, який, між іншим, залишив такий спогад: «В греческом монастыре в городе похоронен Малороссийский Гетман Мазепа, после Полтавской баталии принятый в покровительство турецкого двора. Мазепа умер в удалении от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободе и за то стоит уважения потомков. После его удаления из Малоросии жители её потеряли свои права, столь священные, которые Мазепа долго защищал с свойственной всякому патриоту любовью и горячностью. Его не стало, и имя Малороссии, и её храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве Академию в Братском монастыре, который им возобновлён и украшен, снабдил её библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно проклинается в воскресенье первой недели великого поста вместе со Стенькой Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разница! Последний был разбойник-святотатец. Мазепа - просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искуссный полководец и повелитель вольного народа. Я слушал эту гнусную церемонию в Киеве, которую совершал митрополит с архиереями и всем духовенством совершенно с пренебрежением имени нашей Церкви»[84].
Навесні 1877 року місце спочинку українського гетьмана відвідав ще один офіцер царської армії ‑ Микола Тобілевич, згодом відомий, як видатний український актор і драматург Микола Садовський. Така зустріч з Мазепою його вразила, і він у своїх спогадах записав: «Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадку колишньої вільної, багатої, свободолюбної України! Ти, поборнику святий, що не хотів себе лічити рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі й рабів! Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце довічного покою! А нас, дурнів, учать історії грецької, римської, середньовічної і таке інше, а своєї ‑ дасть Біг! Через те й не знаємо про твою вічну оселю! Аж вона ось де! І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя, і волю, і честь своїй рідній, знедоленій країні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг в далекій чужині, анафемою затаврований. На тім світі праведний Суддя розсудить Петра та Івана. Безталанна ти, моя рідна Вкраїно! Але думи й пісні твої, що зосталися нам на спомин, свідчать про твою славу колишню, моя нене! Вони кажуть нам правду святу, що ми є й були нація! Вони кричать, вони квилять, вони клекочуть клекотом орлиним до щирих синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а, обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!»[85].
Мазепа як панегіричний образ. Гетьман у хвалебних, а потім і в осудних віршах.
Ті, хто проклинав українського гетьмана Івана Мазепу, раніше оспівували його у своїх віршах та панегіриках, і цей факт ще раз засвідчує те, що прокляття виглядало вкрай заполітизованим під тиском Петрового свавілля. Гетьман дійсно мав численних панегіристів. Хто тільки Мазепу не звеличував за 22 роки його гетьманування! Наприклад, митрополит Стефан Яворський раніше ставився з повагою до роду Мазеп і у 1689 році видав панегірика під назвою «Луна голосу, що волає у пущі».
Тут поет оспівує герб гетьмана та його боротьбу з турками і татарами:
Сам Іван бо під сонцем правічним панує,
Що його зоря славна, вождя, знаменує,
Додає до звитяжства великої сили,
І турецькій насипле він гідрі могили.
Панегірик «Луна голосу…» був прикрашений гербом гетьмана на звороті титулу, в тексті є ще шість таких гербів з емблематичними зображеннями. Усі герби майстерно виконав гравер Іван Щирський. Автор тоді ще не був митрополитом, звався до прийняття чернецтва Симеоном і викладав вільні науки та філософію як магістр Києво-Могилянської академії[86].
Майже через десять років (1698 р.), вже митрополит Стефан Яворський присвятив українському гетьманові «Весільне казання при благословенному вінчанні Івана з Обідова Обідовського, стольника і полковника Ніжинського в церкві Свято-Троїцькій Батуринській». Сама ж книжечка була названа «Виноград Христовий». У ній було зображено герб Мазепи і додано до нього геральдичного вірша з такими величаннями:
Глянь, як в Русії міцно святу віру знають,
Що й пекельні ворота її не здолають.
Хрест на кітві ствердився при обох світилах –
Виявляється віри пресвятої сила.
Марно тож витікають злочестивих ріки,
Хрест нерушний на кітві буде навік-віки,
Сама тьма князя ночі нічого не вдіє –
При хресті світил Зірка небесна ясніє.
Хвалебного вірша гербові Мазепи присвятив і майбутній митрополит Ростовський Димитрій Туптало. Будучи духовним сподвижником гетьмана, він додав до «Руна орошеного» ці поетичні рядки, які увійшли до виданої у Чернігові 1697 року книжки:
Про гербовий місяць, зорю та про руно орошене
Гедеону іноді образ цей наслідний –
Місяць, Зоря і Руно – він був подібний
Це орошене Руно напророкувало,
Що Зоря і Місяць тут його орошало.
Що ж бо Місяць і Руно значать і Денниця?
Перемоги образ це – Марія-Дівиця.
А як Місяць і Зоря тут Руно оросять,
То Мазепі на врага знак побід приносять.
Найцікавішим панегіриком на честь гетьмана Івана Мазепи стала похвальна частина книги Антонія Стаховського «Дзеркало від писання Божественного». Її надрукувано 1705 року в друкарні Іллінсько-Троїцького монастиря як піднесення гетьманові з приводу нещодавно заснованого Чернігівського колегіуму. На першому аркуші ‑ вірш на герб Івана Мазепи, тобто геральдичний, із зображенням самого герба. Курч, якого підтримують святі страстотерпці Борис і Гліб; перший тримає списа, другий – меча. Вгорі – зірка на місяці з плетеним ім’ям «Марія», внизу – бойові регалії: шолом, знамена, списи, гармати. Над усім стрічка з написом: «Гетьман Іван Мазепа». Внизу – латинські та слов’янські вірші:
Герб гетьмана Мазепи в руках оті мають,
Гербом тим його ймення у Небі відбивають.
Передмова Антонія Стаховського до цієї книжечки прославляє Мазепу як мецената. Вихваляються й «героїчні діла вождівства гетьмана», при цьому Мазепа зветься «хоробрим новим Геркулесом», який нові гори за Київськими горами будує і «хресні колони ставить – їх супостати не пройдуть». Після того вміщено вірші польською мовою на пошану Мазепі під заголовком: «Хрест – початок мудрості в гербовім клейноді ясновельможного його милості пана, пана Івана Мазепи, обох боків Дніпра гетьмана і преповажного кавалера, який світить оздобно». Цікавими є два вірші: «Молитва за гетьмана Мазепу» та «До зображення Богородиці»:
Нам пророче, предтечо, святий Іоане,
Що з неплідних родився, ти Бога посланець,
Тобі благодать нам молитися дана,
При славі гетьмана покрий Іоане!
Немає понад тебе з рожденних жінками,
Почуй отож моління, принесене нами:
Даруй йому на світі честь велику, славу,
Вінцем крий довголіттям голову по праву.
* * *
Дім Мазепів іздавна Діва полюбила,
В небеснії знамення вельми оздобила,
Від голови своєї Зорею прикрашає,
А місяцем до добрих вона справ надихає.
Івана при хрестові приймає за сина,
Тож любить і розлюбить, як свого, щоднини.
Підносить Діва-мати ускрізь твою славу,
Вінцем нетлінним в небі звінчає по праву.
Про зміст цих віршів дослідник і перекладач Валерій Шевчук пише таке: «…гетьманська влада сприймається як Богом дана й підтримувана небесними силами, а отже, рівна з царською: в суспільно-політичній думці другої половини ХVII століття це була одна з позицій дискусій, коли йшлося про природу цієї влади: первинна вона чи вторинна»[87].
Безпідставно кинута царем Петром анафема на гетьмана Івана Мазепу звела нанівець усю попередню хвалу і славу. Зворотним боком панегіричного образу Мазепи став «образ Мазепи – змія, нового Юди», що склався в літературі після Полтавської битви. Ті ж самі духовні побратими ясновельможного пана гетьмана, які прославляли його в панегіриках і віршах, возносили до небес його труди й заслуги, отримували від нього щедрі дари, тепер, позичивши очі в сірка, почали писати пасквілі та проклинати Івана Мазепу на догоду царю Петрові. Митрополит Стефан Яворський 12 листопада 1708 року виголосив у московському Успенському соборі «Слово перед прокляттям Мазепи», в якому, зокрема, казав: «Кращого імені тобі не знайду більшого за те, коли тебе, змінника прелукавого, назву Юдою». У цій промові очільник Церкви, митрополит Рязанський, ще не відкидає добрих трудів гетьмана, які покладено «на будівництво домів Божих, на збагачення монастирів, церков, на будівництво богоділень, на жертволюбство, страннолюбство та інші добродійності». Митрополит написав вірша проти Мазепи, хоча колись вихваляв гетьмана. Вірш, що має назву «Ізми мя Боже», Михайло Драгоманов назвав «школярсько-попівською лайкою від імені Росії на «біса», «вовка», «Каїна», «Юду-Мазепу». Саме з цих лайливих «творів» митрополита Стефана Яворського ми дізнаємося, в чому була «провина» українського гетьмана Івана Мазепи. Його звинувачували у нарузі над церквами ‑ але ж гетьман був найвидатнішим меценатом і будівничим храмів!!! Говорили, що Іван Мазепа пролив невинну кров ‑ але ж він не карав своїх ворогів, відмовлявся страчувати навіть таких, як Кочубей та Іскра. Кожен правитель має право на вияв своєї влади. Але карні дії гетьмана Мазепи не йдуть у порівняння з тисячами жертв Петра І. Звинувачувли Мазепу і в бажанні віддати Україну Польщі. І це також була неправда. Митрополит Стефан Яворський порівнють Мазепу з Іродом, Авесаломом, облудним та невдячним, називає його злобним, звабним,як лис і біс, зве «вовком ядовитом», який лесно укрився овечою шкірою, лицемірним, єхидним. «Тобто маємо не образ людини, а набір брехливих лайок, що виходили з колаборантських позицій С. Яворського», ‑ каже Валерій Шевчук[88].
До огидних віршів і пасквілів митрополита Стефана Яворського долучився інший колишній оспівувач трудів і слави Івана Мазепи, архиєпископ Феофан Прокопович. У своєму описі Полтавської битви «Епиніконі» він вживає різні брутальні епітети, хоча виступає дещо поміркованіше. Ще один ієрарх, Іоан Максимович, у 1709 році видає з приводу Полтавської битви книжечку «Вісім блаженств євангельських», із присвятою царевичу Олексію Петровичу, де також ганить Мазепу. Так само і в «Синаксарі на преславну перемогу під Полтавою» (оповідання для читання в церкві під час утрені) описана втеча Мазепи до турків. У всіх пасквілях на гетьмана спостерігається якась дивна патологічна атрофація національного чуття. Вірші переважно кон’юктурні, а через це поетична їх цінність дуже низька[89].
Згодом десь приблизно у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ століть у місячній мінеї за червень з’явилася «Служба благодарственная Богу, в Тройці Святій славимому, о великий Богом дарованій побіді над Свєйським королем Карлом Вторим на десять і воїнством єго, содіянной под Полтавою в літо от Воплощенія Господня 1709, місяця іунія в 27 день». В цьому чині молебню Іван Мазепа також називається «вторым иудою, рабом и льстецом, дияволом нравом, а не человик, треклятим отступником»[90].
Вже на початку ХІХ століття було складено прозовий твір «Вопль Мазепи» – благання гетьмана до Олександра І зняти з нього прокльон, бо тільки Бог має право його судити[91].
Доля анафеми після її проголошення.
«Цей великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй Батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожчим на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма... Нехай ні військо, ні народ не гублять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завжди остаточно запанувати. Ніхто не буде в нашім краю ніколи величнішим за Мазепу».(З промови Пилипа Орлика над домовиною гетьмана). Анафема на гетьмана Івана Мазепу зробила своє чорне діло й помітно розділила тогочасне українське суспільство. Населення було залякане терором, який розпочався в Україні одразу після 1708 року. Його розмах, приниження українського люду, набули такої сили, що стали поширюватися чутки про Петра І, як антихриста. Меншиков свідчив кабінет-секретареві Макарову, що «в Малороссии зело розмножилось у всякого чина людей» крамольних малюнків, які зображали видіння монаха Порфира зі Спаського Новгород-Сіверського монастиря. Дуже скоро вчинили розправу над цим простим монахом. Розстрижений чернець був доставлений у таємну канцелярію. Його стали називати світським ім’ям ‑ Потапом Матвієм. Але він «навіть після жорстоких катувань, – писав історик Сергій Павленко, – стояв на своєму… Порфир розказував своїм монастирським братам, що „виделась мне именно голова: по одну сторону той головы сабля и два палача крыжом, а третий стоймя, по другую сторону головы было две ноги и две руки, а под руками два месяца; под месяцами виделись мне две звезды: против же головы, пониже ся немного литера покой (П); подле литеры, с обеих сторон по месяцу; дале крест особо, без месяцев. А было то видение на синем небе желтыми колерами; а настоящего месяца в то время не видал” »[92].
У досить незручному становищі опинився митрополит Рязанський і Муромський Стефан Яворський, місцеблюститель патріаршого престолу, який проголошував анафему на гетьмана Мазепу. Цікаво було б знати, які насправді почуття охоплювали церковного ієрарха-українця. І тут ми знаходимо такі моменти: наступного дня, після проголошення так званої анафеми, митрополит Стефан Яворський написав проповідь, в якій засуджував царя, «пьющего из церковних сосудов» і пророкував навіть Божий гнів, який неминуче повинен впасти на Росію за гріхи її керманича. Проповідь цю митрополит не проголосив, але душа його протестувала[93]. Красномовно свідчить про його таємну ненависть до Петра І такий факт. Свого часу митрополит Стефан Яворський благословив на монашество Василя Левіна, якого в монастирі постригли з ім’ям Варлаам. Митрополит опікувався ним, як своєю духовною дитиною. Одного разу на базарній площі 19 березня 1722 року монах Варлаам, залізши на дах однієї з крамниць, почав викрикувати: «Он не цар Петр, а антихрист, антихрист!» Далі на допитах цей монах заявляв, що він мав зустрічі з митрополитом Стефаном Яворським, показав листа і додав, ніби святитель скаржився, що Петро І є іконоборцем, що він скасував патріаршество і запровадив синод. На очній ставці він ще раз підтвердив сказане. Митрополит Стефан Яворський змушений був заприсягатися перед Богом, що подібного не говорив. Йому нібито повірили. Але невдовзі після очної ставки митрополит Стефан Яворський спочив у Бозі 22 листопада 1722 року. Такою була доля тих, що проклинали Мазепу. Анафема стала падати на голови тих, хто мав до неї відношення. Імператора Петра І стали називати антихристом, а першій особі Православної Церкви Російської імперії митрополитові Стефану Яворському довелося перед смертю чимало перетерпіти від таємних органів.
Відтоді ієрархи у своїх кафедральних соборах наказово змушені були в першу неділю Великого посту – неділю Торжества Православ’я, проголошувати анафему на гетьмана Мазепу. За іронією долі, відбувалося це в соборах та храмах, які були збудовані коштом гетьмана. Однак не всюди було так. Добра слава про гетьмана Мазепу ще жила серед простого народу. Приміром 1752 року, через 43 роки після Полтавської баталії, мешканці села Пересічного під Харковом, затіяли бійку зі священиком, який проклинав Мазепу, та казали таке: «Добре було життя за Мазепи – нехай кісточки його святяться»[94].
Доктор церковної історії, протоієрей Костянтин Нікольський у своїй праці «Анафематствование (отлучение от церкви), совершаемое в первую неделю Великого поста» стверджує, що Духовний Регламент, який було написано за наказом царя Петра І архиєпископом Феофаном Прокоповичем, містить кілька розпоряджень стосовно відлучень од Церкви. Він наказує єпископу, щоб той не був сміливим та швидким до покарання, але довготерпеливим і розсудливим у використанні влади своєї розрішальної, тобто при відлученнях та анафемах. «Господь дав нам владу цю для збирання, а не для розладу», – каже апостол (2 Кор. 10, 8)[95]. Але в ситуації, яка склалася навколо українського гетьмана, вже не діяв ніякий Духовний Регламент і приписи. Коли треба було проклинати Мазепу, не знайшлося місця для умилостивлення і компромісу. Політика у Росії часів Петра І брала гору навіть над церковно-державними актами.
Оскільки в багатьох рукописних Тріодях ХIV–XVI століть не було чину Православ’я (послідування в неділю Святого Православ’я), то згодом, коли чин Православ’я став друкуватися в Постових Тріодях, були у використанні окремі рукописні чини. Отже, аж до 60-х років ХVІІІ століття чин Православ’я звершували в одних єпархіях за Постовою (друкованою) Тріоддю, а в інших – за рукописними чинами, у яких навряд чи проклинали Мазепу. Особливо це могло бути в українських єпархіях. Доказом цього слугувало те, що коли Святійший Урядуючий Синод запросив такі чини з 31-ї єпархії, виявилося, що в Чернігівській єпархії в неділю Торжества Православ’я відправлявся лише молебень за здоров’я імператорської родини, а чин анафемування не відправлявся. В окремих єпархіях чин Православ’я взагалі не звершувався. До таких належала Переяславська єпископія, хоча в архиєрейському домі цієї української єпархії був текст чину Православ’я. Саме Переяславський Вознесенський кафедральний собор був збудований Іваном Мазепою, і з огляду на це, духовенство не хотіло проклинати свого жертводавця і мецената.
Проте в Іркутському, Московському Соборному, Вологодському, Псковському і Архангельському списках чинів знаходилося анафемування українському гетьманові Івану Мазепі поряд із Григорієм Отреп’євим, Тимофієм Акундіновим, Степаном Разіним. В Архангельському списку знаходимо детально викладений чин анафемування українського гетьмана Івана Мазепи: «Новый изменник нарицаемый Ивашка Мазепа, бывый Гетман Украинский, или паче антихристов предтеча, лютый волк овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змиин, вне златом блестящийся, честию и благолепием красящийся, внутрь же всякия нечистоты, коварства, злобы диавольския, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, иже аки змий вселукавый, яд свой злаго умышления на православное государство чрез долгое время начальства своего потаенный, изблева прошлаго 1708 года в месяце декемврии, презрев толикая благодеяния Божия, и крайнюю неизреченную к себе Государеву милость и любовь, ковалерством превысоким от него почтенный. Сломал веру и верность на крестном целовании обещанную и утвержденную. И аки вторый Иуда предатель, отвержеся Христа Господня и благочестивыя державы Благочестивейшаго Государя царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малыя и белыя России самодержца. И привержеся (врагу Божию и святых Его, проклятому еретику) королю шведцкому Карлу второму надесять, впровадил его в малороссийскую землю иже Церкви Божия и места святая осквернил и разорил. И бысть ему шведцкому королю помощник и поборник в брани, и на благодетеля своего и Государя, разбойническую воздвиже руку, хотя малороссийскую землю аки прегордый люцыфер хоботом своим изменническим, и разбойническим, от благочестивой и великороссийской державы отторгнути. Но не поможе ему Господь сил тое свое диавольское умышление и злобу совершити; ибо силою Божиею, мужеством же и храбростию, непреодоленнаго монарха нашего: Благочестивейшаго Государя нашего царя и великаго князя Петра Алексиевича, всея великия и малыя и белыя России самодержца; и Его победоноснаго воинства побеждены суть вся полки неприятельския, под городом Полтавою, в прошлом в 1709 году, месяца Иуния в 27 день, тако преславно, яко едва сам король свейския и оный изменник Мазепа убеже к Турскому порту под защищение. И тамо окаянный по немногих днех злобу свою, и житие сконча, и хотя взыйти на небо, и бытии подобен вышнему, до ада низведеся. Тем же яко сын погибели за таковую свою измену отступничество от благочестивой державы, предательство же и поднесение рук разбойнических и брани на Христа Господня, своего благодетеля и Государя, со всеми своим единомысленники, скопники и изменники, да будет проклят»[96].
У своїй фундаментальній розвідці «До питання про церковні анафеми» Святійший Патріарх Філарет звернув увагу на сам текст чину прокляття Івана Мазепи та його однодумців, зокрема відзначивши: «Для того, щоб відчути різницю між анафемуваннями єретиків отцями Вселенських Соборів і анафемуванням гетьмана Івана Мазепи Російською Церквою, слід навести витяг з тексту цієї анафеми... (далі йде щойно наведений уривок). Ця анафема, ‑ продовжує Патріарх, ‑ дихає гнівом, а не скорботою; ненавистю, а не любов’ю. З тексту анафеми видно, що провина Івана Мазепи в тому, що він відмовився від Російської держави заради любові до свого народу, а не тому, що впав у єресь. А різниця тут істотна... Древня Церква анафемувала єретиків, однак після тривалого умовляння, і робила це зі скорботою. Арій був засуджений єпископом Олександрійським Олександром після багатьох умовлянь залишити єретичне вчення про Сина Божого. Єпископ Олександр був засмучений загибеллю цього єретика і його послідовників. Отці Ефеського Собору казали, що вони зі сльозами вимовили скорботну ухвалу проти Несторія. Отці Халкидонського Собору також висловлювали сум з приводу того, що вони повинні були виголошувати суд над Діоскором»[97]. Навряд чи таке співчуття і співстраждання містили анафемування, які проголошувала Російська Церква. В них скоріше можна побачити пихатість влади і бажання догодити світським властям.
Анафема на гетьмана Івана Мазепу не мала успіху. Прокляття на Мазепу припинило існування тоді, коли російська великодержавна імперська влада досягла свого – автономістичні прагнення козацької української старшини було придушено, Запорізьку Січ розгромлено і Україну остаточно зроблено колоніальним придатком Російської імперії. 1801 року чин Православ’я був суттєво скорочений. У ньому перераховувалися самі тільки єресі, без нагадування імен єретиків. Проте, з імен «державних злочинців» залишалися тільки два: «Григория Отрепьева» та «Ивана Мазепы». У пізніших редакціях чинів Православ’я ‑ Московському 1850 року і Санкт-Петербурзькому 1869 року ‑ за рішенням Синоду ці імена також були опущені. Українського гетьмана Івана Мазепу перестали проклинати. Замість імен в чині з’явилася загальна фраза «о дерзающих на бунт» проти «православных государей». Згодом Російська Церква стала уникати конкретизації, узагальнюючи все до догматичної й дисциплінарної омани, а також до державного злочину[98].
Цікаво, що в тодішньому українському суспільстві, особливо серед інтелігенції, в міру того, як виникав інтерес до історичного минулого нашого народу, не згасало бажання виразно й офіційно скасувати анафему на Івана Мазепу. Про це ми дізнаємося з листа професора, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича[99] від 10 липня 1865 року до протоієрея Петра Лебединцева[100], редактора «Київських єпархіальних відомостей»: «Хотелось сказать, что можно бы, кажется, уже снять анафемское поминовение в Киеве с того, чьих памятников столько в Киеве – и Лаврская каменная ограда, и Никольский собор, и Братская Богоявленская церковь; кто золотил своим коштом и верхи прежней лаврской великой церкви, от громового удара сгоревшие; чьим старанием возобновлена древняя епархия переясловская и поставлен там Вознесенский собор и проч. и проч. 157 лет уже проклинали его ежегодно: и если проклятие наложено было на него и его единомышленников, и снималось с последних по велению царскому, то и с него могло бы, наконец быть снятым, по милостивой воли царской, церковным ходатайством Киева…»[101].
У Києві з часом з’явився цікавий переказ, який яскраво засвідчував, що українська православна спільнота усвідомлює несправедливість відлучення гетьмана Мазепи. Розповідали, ніби одного разу під час відвідин імператором Миколою І Миколаївського військового собору, цар звернув увагу на абсурдність ситуації, при якій у храмі щодня молиляться за спокій душі гетьмана, а в неділю Православ’я його проклинають. Правда, дехто переказував цей епізод з відвідинами інакше – це був не імператор Микола І, а імператор Олександр ІІ, і подія відбувалась у Михайлівському Золотоверхому соборі. Про це пише гетьман Павло Скоропадський, який у своїх спогадах подає ще й такі особисті цікаві спостереження та думки періоду свого дитинства у Тростянці щодо постаті Івана Мазепи: «В доме всюду висели старые портреты гетманов и различных политических и культурных деятелей на Украине, было несколько изображений старинных «Мамая». Украинские песни постоянно пелись в доме. Очень уважались бандуристы, певшие свои думы, причем дед их всегда щедро награждал. В доме получалась «Киевская Старина», читались и обсуждались книги Костомарова и других украинских писателей. Висел между гетманами портрет Мазепы, столь ненавистный всякому русскому, в доме ему не приклонялись, как это делают теперь украинцы, видя в нем символ украинской самостийности, а молчаливо относились с симпатиями, причем только возмущались, что до сих пор в соборах Великим постом Мазепу предавали анафеме, и смеялись над нелогичностью, что в Киеве одновременно в Софийском соборе Мазепу предают анафеме, а в Михайловской монастыре за него, как создателя храма, возносят молитвы об упокоении души»[102].
Докази щодо скасування анафеми на гетьмана Івана Мазепу.
Падіння царської самодержавної влади, жовтневий комуно-більшовицький переворот, внесли свої зміни до церковного життя. «Царя-помазаника», імператора, навколо якого акумулювалася вся діяльність російського Святійшого Урядуючого Синоду, не стало. В Росії було відновлено патріарший устрій Православної Церкви. Розпочалися засідання «Священного собора православной Российской Церкви», на яких розглядали різні питання подальшого церковного життя. На одному з цих засідань Собору було поставлене питання про внесення змін до чину Православ’я. Так, в «Деянии 94. Москва, вторник, 27 февраля/12 марта 1918 г. 10.00–14.00» ми знаходимо свідчення про скасування анафемувань, які були введені царем Петром І: «Секретарь зачитавает постановление Совещания епископов об изменении порядка службы Торжества Православия в первую неделю Великого Поста: „В чине последования в неделю Православия первые десять анафемований оставить без изменения, одинадцатое (помышляющим яко православные государи) выпустить… (Тобто викреслюється будь яка згадка про тих, хто повставав проти православних російських царів, не говорячи вже про те, що імена цих «бунтарів» виключені ще 1869 року. – Авт.). При возглашении вечной памяти выпустить поименное перечисление государей, начиная с Петра І, так как в предшествующем стихе вечная память возглашается всем от рода царем…представльшимся…”» (В цьому чині вже не було «доброго імені царя Петра І», бо його і всього імператорського роду «романових» вже ніхто не боявся. – Авт.). Митрополит Антоній Храповицький[103] на цьому засіданні Собору говорив, що «если кто-нибудь в душе своей смущается тем, что теперь выпущены те анафемования, в которых анафеме предавались революционеры (тут йдеться про так званих «бунтарів Гришку Отрєп’єва, Сєньку Разіна, Івашку Мазепу». – Авт.) то нужно помнить, что эти анафематствования были введены Петром І, их нет в древних чинопоследованиях на неделю Православия, таким образом, опущением этих анафем нечего смущаться»[104]. Таким чином великий церковний авторитет, митрополит Київський і Галицький, заперечив так звані прокляття з боку царя Петра І на гетьмана Івана Мазепу.
З огляду на цей протокол Собору можна зробити висновок, що 27 лютого (12 березня за ст. ст.) 1918 року усі раніше проголошені російськими царями анафеми були скасовані. З чину Торжества Православ’я їх давно було вилучено, як непотрібні, а разом з ними пішли у небуття імена так званих благочестивих царів російських, з волі яких свого часу накладалися ці анафеми.
Питання про скасування анафеми на гетьмана Івана Мазепу найгостріше постало на початку національно-визвольних змагань 1917–21 років в Україні. Поряд з політичними подіями, зміною влади в Києві, тоді жваво обговорювалося питання зняття анафеми з Івана Мазепи. У січні 1918 року, після проголошення незалежності УНР, Симон Петлюра запросив до себе в кабінет кількох київських священиків, зокрема майбутнього митрополита УАПЦ Василя Липківського[105], і попросив їх влаштувати у соборі Святої Софії панахиду за упокоєння душі Івана Мазепи. Але прихід більшовиків до Києва не дав можливості звершити таку поминальну молитву[106].
Незабаром, за часів Гетьманату Павла Скоропадського[107] (квітень-листопад 1918 року) сталася дуже важлива, знакова подія. Вперше за 210 років з дня прокляття Івана Мазепи, на прохання гетьмана Павла Скоропадського, по ньому було відправлено панахиду Назарієм, єпископом Черкаським, представником Тихонівської церкви. Дуже цікаву розповідь про обставини цієї відправи містять особисті спогади митрополита Антонія Храповицького. Як виявилось, сам митрополит шанував Мазепу за його церковно-православну діяльність і не співчував Петру І за антиканонічні та антицерковні реформи в Росії. На ХІІ пленарному засіданні ІІ сесії Всеукраїнського собору 9 липня 1918 року він заявив: «Перехожу к частному, но наиболее горячо всех нас волнующему вопросу. 27-го идут подготовки к служению панихиды по гетману И. Мазепе. Он отлучён от Церкви, но это, откровенно говоря, беспричинно и несправедливо. Когда в своё время праздновали юбилей Полтавской победы и я получил от Полтавского Преосвященного приглашение принять участие в торжествах, я прямо ему ответил, что скорее соглашусь почтить память Мазепы, чем Петра, коего считал и считаю главным врагом православия. Гетман Мазепа – политический деятель. Он находил, что для блага страны нужно отделение Украины, почему и поднял восстание. За это он, как и Гришка Отрепьев, предан анафеме. Но, не говоря о том, что в древних чиновниках вообще нет чина анафематствования, самое отлучение гетмана Мазепы предположено снять, уже возбуждено соответствующее ходатайство перед Собором и Патриархом, и я сам нахожусь в числе подписавших это ходатайство. Снимет Патриарх отлучение, и я сам отслужу панихиду по гетману Мазепе, даже речь скажу о заслугах его для Украины. И до того времени, понятно, ни один добрый христианин не должен принимать участия в панихиде по гетмане Мазепе, так как подобная панихида – всецело революционного характера»[108].
На звернення гетьмана Павла Скоропадського митрополит Антоній відповів, що спершу відправить телеграму патріархові Тихону з проханням зняти з Мазепи анафему як незаконно накладену не за єресь, а за політику. «Телеграма була відправлена, і патріарх зняв заборону. За день до панахиди було зібрання єпископів, які були незадоволені згодою владики відслужити панахиду, і саме в день Полтавської битви, що панахида ‑ свого роду демонстрація проти старої Росії і що після цього самостійники будуть вимагати зняти пам’ятник Богданові Хмельницькому. Владика тоді сказав, що він і не збирався особисто служити панахиду вже тільки через те, що українці його не люблять і можуть подумати, ніби він хоче до них пристосуватися, що він доручає відслужити панахиду одному з вікаріїв. На цю пропозицію три київських вікарії – Василій[109], Димитрій[110], Никодим[111], просили їх звільнити, а четвертий – єпископ Черкаський Назарій[112], похилого віку, дворянин, з монахів Києво-Печерської лаври, людина смиренна і лагідна, погодився «за послушання». Преосвященний Назарій, який прибув після панахиди на засідання єпископів безпосередньо з Софійського майдану, заявив, що нічого особливого не було», – такі свідчення ми знаходимо в особистих спогадах митрополита Антонія Храповицького[113].
Як це відбувалося насправді, розповідає «Вістник політики, літератури й життя»: «10 липня [1918 року] відбулася на цвинтарі собору св. Софії урочиста панахида по рабу Божому гетьманові Іванові в перший може – принаймні прилюдно – раз після великої трагедії українського народу під Полтавою та трагічної смерти її головного діяча на чужині, в Бендерах. Більш двохсот років на Україні примусом відправлялися урочисті молебні з подякою за те, що разом з козацькими трупами засипано в могилі під Полтавою волю України, що силою хитрощів, лукавства та підкупу, а на полях Полтави й збройною силою, ідея московського централізму на довгий час перемогла ідею державно-політичного, а разом з тим і культурного саморозвитку українського народу. Замість плачу – сміх, замість суму – злі радощі переможця, замість «вічної пам'яти» рабу Божому гетьманові Іванові та воїнам, які положили своє життя під Полтавою за Україну, та сумного панахидного трезвону – многа літа «благочестивійшому, самодержавнійшому» і радісний великодній трезвін, замість благословення та вдячности нащадків тому, хто будував і обдарував храми Божі й монастирі на Україні, – анатема йому в самім серці України, в київській св. Софії!
...О 12 год. 10 хвилин, з собору вийшли панотці на чолі з владикою Назарієм, єпископом Черкаським. Перед початком панахиди о. Крамаренко бере слово для короткого з'ясування трагічного в житті українського народу дня – 27 червня 1709 року.
«Боголюбиві брати і сестри! Сьогоднішній день – трагічний день українського народу! В сьогоднішній день, більш як 200 років тому, була перемога під Полтавою – перемога Петра над Іваном. Великий гетьман Іван Мазепа в церквах, які він сам будував на Україні, – в цих церквах його москалі проклинали на протязі більш як 200 років як зрадника! Гетьмана Івана Мазепу, як зрадника, віддала Москва до анатеми. Хто ж з них був зрадником? Чи той, хто захищав свій народ від ворога, чи той, хто йшов нищити цей народ? Ні, брати, Іван Мазепа не був зрадником українського народу, а зрадником був той, хто поневолив наш народ! Петра не віддавали до анатеми, бо сила була на його боці, як переможця! Щастя України і її незалежність ще не збудовані і багато ще прийдеться нам, брати, боротись за це! Будьмо ж вірними синами своєї матері України! Даваймо боротись доти, аж поки не будуть осягнені мрії нашого великого Івана! Знаючи скільки наших полягло під Полтавою, знаючи про те, як тяжко було Іванові Мазепі бачити руйнування свого рідного народу, ми не можемо не сказати: ”Со святими упокой!”
Після промови о. Крамаренка владика Назарій, єпископ Черкаський почав панахиду. На панахиді співав 1-й Український національний хор під орудою композитора Стеценка[114]. Перед хором дві панночки в українськім убранні тримали портрет Івана Мазепи, обвитий рушником із червоними квітками. Дворище собору св. Софії не могло вмістити усіх бажаючих, тому що на панахиді було до 10000 людей. Хто не міг вже просунутись до дворища, той сидів на парканах і деревах; сила була громадян і навколо соборських стін. Перед співанням «Вічна пам'ять» військовий священик о. Матюк сказав промову:
«Рідні сини! Ми зібрались сюди не тільки помолитись, а й згадати свого Батька! Досить того, що ми були в занепаді! Згадаймо ті хвилини, коли нашому Батькові було заборонено жити на своїй землі! Вже багато років пройшло з того часу, коли ми були поневолені. Боротьба йшла, йде й буде йти! Не так давно в цьому самому храмі змагалися: „Ще не вмерла Україна" і „Боже царя храні"... Проспіваймо ж Іванові Мазепі „Вічну пам'ять!" Помолімся Господу Богові, аби Він допоміг нам любити свою Неньку-Україну! Любити своє рідне, не значить ненавидіти чуже», – закінчив о. Матюк.
Після промови о. Матюка проспівано ще раз «Вічна пам'ять». Усі присутні стали навколішки.
По панахиді зібралося всенародне українське віче біля катедри св. Софії в жалобні 209 роковини і ухвалило:
1. Перенести з чужини до своєї столиці останки Петра Дорошенка й Івана Мазепи та Пилипа Орлика, і поховати Івана Мазепу в катедрі св. Софії поруч з домовиною Ярослава Мудрого.
2. Зорганізувати для негайного переведення цього в життя Комітет ліґи національної гідности»[115].
Тут слід зазначити, що самого гетьмана Павла Скоропадського на панахиді не було. Про це свідчить Дмитро Донцов[116] у своїх спогадах: «9 липня кликав мене телефонічно знову гетьман з приводу планованого мазепинського обходу. Численні кола українські в Києві планували урочисто відсвяткувати пам'ять гетьмана Мазепи з нагоди роковин великого протиросійського зриву, що привів до нещасливої битви під Полтавою; з нагоди того року, коли Мазепа підняв ‑ як писав Пушкін, «знамя вольности на Петра».
Отже, гетьман, казав мені, готовий був зробити все, щоб спричинитися до цього обходу. Навіть митр. Антонія змусив послати телеграму до московського митр. Тихона, щоб той зняв прокляття з Мазепи.
‑ Я сказав йому просто, ‑ говорив гетьман. ‑ Владико! Ви робите все, щоб стати найбільш зненавидженою особою в українськім народі!
Але з приводу панахиди у св. Софії, яку ми хотіли зробити урочистим і офіційним святом, заявив гетьман, що він особисто міг би брати участь у такій панахиді тільки, коли б на ній було присутнє все вище духовенство.
Маю враження, що українські кола трохи запізно надумалися робити це свято. Під час розмови показував мені гетьман книжку, яка розгорнута лежала в нього на столі. Була це «Історія України» М. Грушевського, яку вже хтось встиг підсунути йому, і в якій ‑ як відомо ‑ знаходимо неґативне ставлення до Мазепи...
Що я міг відповісти на такий аргумент?! Сказав лише, що, за моїм найглибшим переконанням, Грушевський є політичним москвофілом. Гетьман лише розсміявся на це:
‑ Ну, коли у Вас Грушевський москвофіл...І як могло б бути інакше, коли «батько Грушевський», з усіма його поглядами і з його захопленням Росією, був божищем і прапором усього демократичного українського табору?
З цього приводу пригадався мені другий мазепинський інцидент, здається, 9 літ тому, на студентськім з'їзді у Львові. Тоді були якраз двохсотлітні роковини Полтави, отже, Юліан Бачинський (автор книги «Україна ірредента») і я хотіли запропонувати прийняти на з'їзді ухвалу протиросійського, самостійницького характеру. Та з того нічого не вийшло, бо соціалісти не могли допустити до подібного «шовіністичного виступу», який скомпрометував би їх соціалістичну правовірність в очах російських «дорогих товаришів» у Марксі. «Не так тії вороги»... ‑ Ну, де є ті українці? Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!
Наша мазепинська маніфестація вдалася добре. В соборі і на майдані Софійськім була маса народу. Панахиду ‑ першу, і мабуть, по проголошенні анатеми ‑ служили кілька священиків з єпископом Назаром. Потім був похід. Кабінет скомпрометувався, як і вище духовенство, своєю відсутністю і забороною міністрам брати участь у панахиді. Був я в той день у Дорошенка. Він оповідав, як він боронив справу панахиди на Раді Міністрів. Але до св. Софії на панахиду не пішов, зв'язаний ‑ як каже ‑ ухвалою Ради. Пригадалися мені слова гетьмана про свого нового міністра закордонних справ.[...]
Мій виступ про Мазепу і мазепинство в Клубі вдався»[117].
Досить дратівливою була справа з анафемою на Івана Мазепу у Православній Церкві в Польщі, великий відсоток якої складали православні українці. Синод цієї Церкви 17 лютого 1933 року постановив, що він «дозволяє і благословляє молитися по церквах за спокій душі бл. п. гетьмана Івана Мазепи». Цю постанову підписав митрополит Діонисій Валединський[118] і весь єпископат цієї Церкви[119].
Очільники Української Православної Церкви в діаспорі завжди молилися за гетьмана Івана Мазепу. Особисту думку висловлював найбільший співець трудів і подвигів українського гетьмана Івана Мазепи митрополит Іларіон Огієнко: «Я завжди публічно молюся за душу гетьмана Мазепи». У посланні собору єпископів святої Української Греко-Православної Церкви в Канаді від 6 липня 1959 року сказано: «анатему, кинуту року 1708-го на гетьмана Івана Мазепу, вважаємо недійсною та неіснуючою, а самого гетьмана Івана Мазепу визнаємо за одного з найбільших церковно-державних мужів. І тому благословляємо всьому нашому духовенству та всім нашим вірним молитися за блаженної пам’яті гетьмана Івана Мазепу, як вірного й благочестивого сина Української Православної Церкви». Це послання підписав «смиренний Іларіон, митрополит Вінніпегу і всієї Канади»[120].
Після поразки Української Революції колесо історії знову повернуло назад. Назад повернулися й петровські оцінки гетьмана Івана Мазепи. Комуно-більшовицька влада не могла терпіти того свобідного духу, заряду енергії, який несла через більш як дві сотні літ постать Івана Мазепи. Зашморг, накинутий на вільне українське селянство колективізацією і голодом 1932-33 років, не придушив пам’ять про Івана Мазепу в душі народу. Виявом національної ідентичності українського селянства в роки колективізації стали листівки, які час від часу змушено було вилучати ГПУ. «Мазепа славний був гетьман, з царем він не мирився і під Полтавою бився за вільну Україну. Хотів він бачити її вільною. І тепер ми йдемо в блоці з ним...» – наголошувалося в листівці, яку вилучило ГПУ 19 березня 1930 року у с. Шуляки, Жашківського району на Уманщині[121]. Але в радянській літературі можна було зустріти такі категоричні вислови представників соцреалізму: фашистська трилогія Богдана Лепкого «Мазепа», «Богдан Лепкий – виразник фашистської ідеології» і т.ін.[122]
Неодноразово Українська Православна Церква Київського Патріархату заявляла про скасування анафеми на гетьмана Івана Мазепу[123].
До сьогодні в Україні звучать петровсько-анафемні оцінки життя і діяльності Івана Мазепи. Вони не перестають «вопіть во всеуслишаніє» про анафему на гетьмана Івана Мазепу, забуваючи про те, що той, хто проклинає і не має любові, не може називатися християнином. Що ж до оцінок з боку сьогоднішньої Росії, то вони також є неоднозначними. Так 2007 року у відомій московській серії ЖЗЛ вийшла книга Тетяни Таїрової-Яковлевої[124] «Мазепа». Цікавим є погляд сучасної російської дослідниці на анафему Іванові Мазепі: «Церковная анафема – явление невиданное в истории Украины – была на самом деле совершена вразрез с канонами православия. Никакого преступления против церкви или религии Мазепа, разумеется, не совершал. Тем не менее традиция этой анафемы свято соблюдалась Православной церковью в Российской империи вплоть до 1917 года. Помните, как у Пушкина: «Раз в год анафемой доныне, грозя, гремит о нем собор». И хотя теперь уже в соборах ничего не провозглашают, московский патриархат до сих пор не решил вопрос со снятием анафемы или признанием ее неправомочной»[125].
Дуже цікавою вивидається оцінка всіх тих подій, що вирували навколо постаті Мазепи, яка належить Миколі Костомарову[126]. Відомо, що у своїй праці він не дуже позитивно характеризував гетьмана, але зробив і такий висновок: «Наступна історія показала, що російська влада ще менше, ніж російські історики, оцінила в цій справі здоровий глузд малоросійського народу та послугу, що її він надав Російській державі... Зрада Мазепи залишила надовго, якщо не назавжди, підозру російської влади на малоросійську народність. В усе майбутнє царювання Петра щодо Малоросії спостерігалась обережність, яка переходила неодноразово у насильство. Наступник Мазепи, Скоропадський, був до того обмежений недовірою верховної влади, що мусів терпіти порушення своїх прав, наданих йому законом»[127].
Сьогодні все частіше лунають «застереження» до нас, українців, з боку владного російського олімпу, про якесь «новое на украинский манер» переосмислення та інтерпретацію історії. Вони мають на увазі, і це – беззаперечний факт, сучасну оцінку українськими істориками гетьмана Івана Мазепи. Тут ми мусимо сказати: «Москві й досі не вдалося – байдуже, білій чи червоній – подолати Мазепу як ідейного речника українства? Ні, не вдалося. Не знищити, не здолати! Перефразовуючи слова Михайла Грушевського, смерть перелетіла над українською нацією – і вона не тільки пережила 250 літ Полтавської московської перемоги, але навіть відродилась і стоїть далеко сильнішою ідейно супроти свого московського противника, ніж за часів Петра І. І саме тому Москва й досі, з непослабним завзяттям і невгамовною ненавистю, веде боротьбу проти ймення і символу Мазепи – боротьбу, якої вона ніколи виграти не може»[128]. Ці слова сказав історик, професор Олександр Оглоблин[129] з приводу 250 річниці Полтавської катастрофи. Ці слова актуальні й дотепер. Саме тому так шалено й завзято в Україні ненависницькі сили ведуть боротьбу проти гетьмана Івана Мазепи. Проти його імені, проти встановлення пам’ятника, проти назви вулиці. Але цієї боротьби їм ніколи вже не виграти. Бо ми не тільки стаємо ідейно сильнішими, ми маємо свою незалежну державу. Таку, якою її хотів бачити нескорений Мазепа та його прихильники.
Промова гетьмана Івана Мазепи, яку він виголосив до найближчої, втаємниченої старшини перед укладанням шведсько-українського союзу проти Москвовії, дає правдивий ключ до належного розуміння цієї невгасаючої ненависті з боку Москви до великого гетьмана. У цій промові на той час фізично ослаблений гетьман говорив так: «Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей наших, для добра матері нашої, бідної України, для користи всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і Отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами».
Значення постаті гетьмана Івана Мазепи для сучасного державного будівництва в Україні є надзвичайно великим. Передусім Мазепа був державником і дуже добре розумів проблему єдності українського народу. Чи не є лейтмотивом для сьогодення його слова:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж (всі) тягнуть,
Той направо, той наліво,
А все браття тото диво?...
Скорочення слів, абревіатури
архиєп. – архиєпископ
архим. – архимандрит
д. с. – духовна семінарія
єп. – єпископ
кафедр. – кафедральний
митр. – митрополит
м-р – монастир
КДА – Київська духовна академія
КДС – Київська духовна семінарія
КМА – Києво-Могилянська академія
КПЛ – Києво-Печерська лавра
РПЦ – Російська Православна Церква
СпбДА – Санкт-Петербурзька духовна академія
УАПЦ – Українська Автокефальна Православна Церква
УНР – Українська Народна Республіка
УПЦ – Українська Православна Церква
Примітки та довідково-бібліографічний коментар
[1] Самійло (Самоїл) Величко (бл. 1670–після 1728). Народився на Полтавщині. Освіту здобув, очевидно, у КМА. Від 1690 р. служив у канцелярії генерального писаря Василя Кочубея. Впродовж 1705–08 рр. був військовим канцеляристом Генеральної військової канцелярії. Наприкінці 1708 р. під час політичних репресій Петра І в Україні, викликаних визвольним виступом Івана Мазепи, був ув’язнений. Після звільнення 1715 р. оселився в с. Жуки під Полтавою. Автор фундаментального історичного трактату (написаного між 1715 та поч. 1720-х рр.), присвяченого подіям української історії з сер. ХVІІ до поч. ХVІІІ ст. – Енциклопедія історії України. Т. 1. – К.: Наук. думка, 2003. – с. 472-473.
[2] Літопис Самійла Величка. Т. 1. Пер. В. Шевчука. – К.: Дніпро, 1991. – с. 26-27.
[3] Мацьків Т. Князь Іван Мазепа – гетьман України (1639–1709) // Український історик. № 1-4 (61-64) рік ХVІ-й. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1979. – с. 56.
[4] Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західньоєвропейських джерелах 1687–1709. Передм. Л. Винара. – Мюнхен, 1988. – с. 104.
[5] Мацьків Т. Князь Іван Мазепа... – с. 57.
[6] Там само. – с. 60.
[7] Там само. – с. 56.
[8] Там само. – с. 61.
[9] Старчевский А. Справочный Энциклопедический Словарь. – Т. 7. – СПб, 1853. – с. 387, 390.
[10] Мацьків Т. Князь Іван Мазепа... – с. 63.
[11] Письма и бумаги императора Петра Великого. – Т. VІІІ. Ч. 2. – с. 864-865.
[12] Мацьків Т. Князь Іван Мазепа... – с. 68
[13] Юрій Мицик, протоієрей. Гетьман Іван Мазепа як покровитель Православної Церкви // Mazepa e il suo tempo. Storia, сultura, societa. Mazepa and his time. History, сulture, society / A cura di (edited by) Giovanna Siedina. – Alessandria Edizioni dell Orso, 2004. – с. 401-416.
[14] Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк – Париж – Торонто, 1960. – с. 21.
[15] Мати гетьмана Івана Мазепи Марія походила зі шляхетського роду Мокієвських на Білоцерківщині. Мала добру освіту. По смерті свого чоловіка Степана 1665 р. присвятила себе чернечому служінню. Прийняла постриг під ім’ям Марія ( у схимі Магдалина). Була ігуменею Київського Вознесенського Печерського жіночого монастиря (1686-1707) і Глухівського Успенського (з 1688 р.). Брала активну участь у церковно-політичних справах. Була вірною порадницею свого сина. Не раз у церковних справах їздила до Москви, де царі її приймали з великою пошаною. Померла у Києві 1707 р.
[16] Біднов В. Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи // Мазепа. Збірник. Т. 1. – Варшава, 1938. – с. 35-51; Хижняк З. Мати гетьмана Марія Магдалена Мазепина // Українки в історії. – К., 2006. – с. 52-58.
[17] Йоасаф (Йоаким Горленко) (08.09.1705–10.12.1754) – святитель, єпископ Білгородський. Закінчив КМА. 1731 року рукоположений у диякони в Києво-Братському Богоявленському м-рі, потім в ієромонахи. З 1735 р. екзаменатор Київської архиєпископії. 1737 р. призначений настоятелем Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського м-ря, а з 1745 – намісником Троїце-Сергієвої лаври. 1748 р. хіротонізований у єп. Білгородського і Обоянського. Канонізований 1911 р. Дні пам’яті свт. 17 (4) вересня і 23 (10) грудня // Енциклопедія історії України. Т. 2. – К.: Наук. думка, 2003. – с. 165; – Києво-Могилянська Академія в іменах ХVІІ-ХVІІІ ст.: Енциклопедичне видання. – К.: Видавн. дім “КМ Академія”, 2001. – с. 149-150.
[18] Про окатоличення князівських православних родів говорить з плачем від імені Церкви Мелетій Смотрицький у своєму полемічному творі «Тренос»: «Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її через недбальство ваше я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила - дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці – значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти – князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку; що їх поодинці вичисляти було б справою довгою? Де при тих і інші неоціненні мої клейноти? Родовиті, – мовлю, – славні, відважні, дужі й давні, по всім світі в добрій славі, потужності і мужності знаного народу руського доми – Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зіновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші? Не згадую тут широкої в границях Руської землі, князівств і повітів коштовної тієї шати моєї, незліченними перлами і різних барв камінцями рясно усипаної, котрою я постійно прикрашалась. Чи ж не ви, злочинці, з мене сю оздобну шату злупили і над бідним тілом моїм, з котрого всі ви вийшли, з насміхом і глумом знущаєтесь? Але ж проклятий всяк, хто на наругу голизну матері своєї одкриває. Прокляті і ви, котрі з голизни моєї насміхаєтесь і тішитесь. Прийде той час, коли ви усього того соромитись будете. Ліпше було б вам воістину не пізнавати світлості правди, аніж, пізнану, одкинути, згасити і заглушити. Бо ж хіба ти пастир, якщо пастирством хизуєшся, а згубою овечаток ганьбиш Бога? Хіба ж ти ієрей, якщо висвяченням величаєшся, а заплямування світлості Бога зрікаєшся. Ані життя, ані звичаї, ані ходіння, ані одіння вас учителями не роблять. Ні мудрість, ні освіта, ані здатність красномовства про посвячення і пастирство ваше не свідчать. Усі ви єсте корчмарі й купці, в звичаях – домосиди, в розмовах – неуки, в ходінні – лиси облудні, а в одінні – вовки драпіжні».
[19] Феофан (Єлизар Прокопович) (7.06.1677–8.09.1736) – спочатку єпископ Псковський, а потім архиєпископ Новгородський та віце-президент Петербурзького Синоду. Народився у Києві. Освіту здобув у КМА. Навчався у Польщі й у колегії св. Афанасія в Римі. 1705 р. став ректором КМА. Тоді ж себе зарекомендував як письменник і палкий прихильник гетьмана Івана Мазепи. Його найвідоміший твір «Владимир», в якому в образі князя Володимира він вивів гетьмана Івана Мазепу, якому й присвятив свій твір. Також у тогочасних проповідях Феофан Прокопович вихваляв задуми Мазепи і звеличував Київ як другий Єрусалим. Однак після поразки гетьмана перекинувся на служіння Петрові І, виголошував і йому похвальні слова та ганьбив Мазепу. Російський цар оцінив таку «вислугу» Феофана і 1716 р. запросив його до Росії. Прокопович був ідеологом російського самодержавства і написав «Духовний регламент», яким фактично скасовував патріарший устрій у Російській Церкві і запроваджував так званий «Святійший Урядуючий Синод», за яким довгий час жила РПЦ. Архиєп. Феофан був талановитим богословом. Поступово втрачав інтерес до України і свого походження. Повністю перетворився у глашатая російського самодержавного режиму, був інтриганом у церковних справах, що творилися при імператорському дворі // Енциклопедія Українознавства. Т. 6. – Париж – Нью-Йорк, 1970. – с. 2353-2355; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 444-446.
[20] Шевчук В. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. – К., 2006. – с. 125-126.
[21] Універсали Івана Мазепи (1687–1709). – Київ – Львів: Вид. НТШ, 2002. – с. 202.
[22] Варлаам Ясинський (1627–22.08.1707) – митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Руси. Навчався у КМА. Потім викладав піїтику, риторику, філософію і богослов’я. У 1667–73 рр. був ректором академії, архим. КПЛ. Відстоював залежність Київської митрополії від Константинопольського патріархату. Став митрополитом після упокоєння митр. Київського Гедеона Святополка-Четвертинського, коли Київська митрополія, всупереч святих канонів була вже підпорядкована Московському патріархатові (1686). Приятелював з гетьманом Іваном Мазепою, користувався його покровительством. Був палким прихильником усього українського. Підтримував майбутнього свт. Димитрія Туптала в написанні ним «Житій Святих». Разом з гетьманом Іваном Мазепою подбав про відновлення Переяславської кафедри і настановив на неї першим єп. ігумена Києво-Михайлівського м-ря Захарію Корниловича. Залишив по собі богословські твори. Похований був в Успенському соборі КПЛ поряд з могилою архим. Інокентія Гізеля // Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 617-618; Енциклопедія Українознавства. – Т. 10. – Париж – Нью-Йорк, 1984. – с. 3995.
[23] Йоасаф (Олександр Кроковський) (?–1.07.1718) – митрополит Київський, Галицький та всієї Малої Руси. Навчався у КМА, потім в Італії. В 1693–97 рр. ‑ ігумен Київського Братського м-ря і ректор Києво-Могилянської колегії, яка за нього, 1694 року, стала академією. 1697 року обраний на архим. КПЛ. 1708 р. очолив Київську митрополію. Був палким прихильником гетьмана Івана Мазепи. Пізніше запідозрений в опозиції до Петра І. Таємними органами викликаний до Петербурга, але до столиці Російської імперії не доїхав і загадково помер у Твері. Збереглися його лекції з філософії // Енциклопедія Українознавства. – Т. 3. – Париж – Нью-Йорк, 1959. – с. 907; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 297-299.
[24] Ушкалов Л. Гетьман Мазепа – три століття по тому // Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. – К., 2007. – с. 158.
[25] Ушкалов Л. Вказана праця. – с. 160; –Brogi Bercoff G. The Hetman and the Metropolitan. Cooperation Between State and Chursh in the Time of Varlaam Jasyns kyj // Mazepa e il suo tempo. Storia, сultura, societa. Mazepa and his time. History, сulture, society / A cura di (edited by) Giovanna Siedina. – Alessandria Edizioni dell Orso, 2004. – с. 437.
[26] Іоан (Іван Максимович) (грудень 1651–10.07.1715) – святитель, митрополит Тобольський і всього Сибіру. Народився в Ніжині. У 1669–73 рр. навчався в КМА. Потім викладав там піїтику, риторику й латинську мову. 1676 р. прийняв чернечий постриг у КПЛ. Виконував послух економа і проповідника. 1681 р. ієромонах Іоан був призначений намісником Брянського Свенського м-ря. 1697 р., після смерті архиєп. Феодосія Углицького, був висвячений на єп. Чернігівського і Новгород-Сіверського. Керував кафедрою 14 років. 1700 р. відкрив у Чернігові колегіум, на утримання якого призначив Борисоглібський м-р з його маєтками і землями. 1705 р. на кошти з єпархіальної скарбниці та пожертви Івана Мазепи збудував для колегіуму новий кам’яний корпус, згодом – студентський храм апостола Іоана Богослова і дзвіницю Борисоглібської церкви. Гетьман жертвував для Чернігівського колегіуму кошти, книги, начиння для церкви – «во благовременноє регіментарство щасливого панованія своєго іасне велможного Єго Милость Пан Иоан Мазепа Гетман». 1712 р. указом царя Петра І поставлений митр. Тобольським і всього Сибіру. Тут займався також просвітницькою діяльністю, заснував школу, до якої запросив чимало викладачів з України; викликав майстрів, які будували церкви в стилі українського бароко. Поховано свт. Іоана в Софійському Успенському соборі Тобольська. 1916 р. канонізований // Києво-Могилянська академія в... – с. 346-347; Кагамлик С. Києво-Печерська лавра: Світ православної духовності і культури (ХVІІ-ХVІІІ ст.). – К., 2005. – с. 361-363; – Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: Соратники та прибічники. – К., 2004. – с. 258-259.
[27] Літопис Самійла Величка. – Т. 2. – с. 537-540.
[28] Шевчук В. Просвічений володар... – с. 126.
[29] Мелетій (Михайло Вуяхевич-Височинський) (1625–6.02.1697) – архимандрит КПЛ. Походив із галицького шляхетського роду. Був писарем КПЛ, а потім, в 1661–62 рр. генеральним писарем у наказного гетьмана Якима Сомка, а в 1669–76 рр. – у гетьмана Петра Дорошенка. Займав посаду генерального судді за гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи (1683–91). Вибраний 1691 р. на становище архим. КПЛ. Дбав про господарство монастиря, відремонтував Успенський собор. Опікувався друкарнею. Користуючись підтримкою гетьмана Івана Мазепи, архим. Мелетій відкрито відстоював незалежність КПЛ у видавничій діяльності // Оглоблин О. Вказана праця. – с. 35; Кагамлик С. Вказана праця. – с. 283-284.
[30] Літопис Самійла Величка. – Т. 2. – с. 382.
[31] Адріан – 10-ий і останній патріарх Московський досинодального періоду (02.10.1636–16.10.1700). Із архим. Чудового м-ря. 1686 р. поставлений митр. Казанським і Свіяжським. У патріархи настановлений 24 серпня 1690 р. Не дуже охоче реагував на реформи Петра І, хоча і багато в чому його слухався. «Патриарх Адриан не знал, что ему делать с явлениями нового, чуждого ему времени и потому просто в своих церковных поучениях обличал и порицал новые формы жизни. Писал, что московские люди ”и знатные и простые, от злоглагольств лютерских, кальвиниских и прочих еретиков и от пипок табацких объюродели”, – писав історик А. Карташев. З патріархом Адріаном інколи вступав у листування Іван Мазепа, в основному радячись щодо церковних справ в Україні // Патриархи Московские. – М: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – c. 197-209; Карташев А. История Русской Церкви. – М., 2005. – c. 654-660.
[32] Лист Московського патріарха Адріана до гетьмана І. Мазепи. 1690, грудень. – Москва // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Упорядник С. Павленко. – К., 2007. – c. 485-486.
[33] Шевчук В. Просвічений володар... – c. 128.
[34] Стефан (Симеон Яворський) (1658–24.11.1722) – митрополит Рязанський і Муромський, місцеблюститель московського патріаршого престолу. Народився у містечку Явора, Перемишльського повіту, Руського воєводства у небагатій міщанській сім’ї. Початкову освіту здобув у братській школі м. Явора. Після Андрусівського перемир’я 1667 р. родина Яворських переселилася у с. Красилів неподалік від Ніжина. Звідси Симеон Яворський вступив до КМА. Продовжив навчання у єзуїтських колегіях Львова, Любліна, Познані й академії у Вільно. Щоб там успішно навчатися, Яворський прийняв католицизм і постригся у ченці з іменем Станіслав. Повернувшись до Києва 1689 р., зрікся католицизму, пояснивши публічно, що «відступництво від благочестивої віри учинив не серцем, лише єдиними устами створив науки ради». У КМА склав знову іспити, якими підтвердив своє вчене звання, отримане за кордоном. Згодом викладав у академії риторику, філософію і богослов’я. Автор багатьох богословських праць, трактатів і проповідей. 1 квітня 1700 р. указом Петра І Яворського було зведено у сан митр. Рязанського і Муромського, а після смерті патріарха Московського Адріана призначено місцеблюстителем. Митр. Стефан підтримував реформи Петра І, багато займався освітніми справами. Перебудував Московську академію на зразок Києво-Могилянської. Приятелював з митр. Димитрієм Тупталом. У своїх листах до нього постійно тужив за Україною. Його елегія «Прощання з книгами» полонила душі читачів. Вірші митр. Стефана Яворського перекладали Микола Зеров, Валерій Шевчук, Віталій Маслюк. Спочатку був добрим приятелем Івана Мазепи, але потім ганьбив його у своїх проповідях та віршах. Останнє чинив, як з’ясувалося, не щиро. Помер у Москві 24 листопада 1722 р. // Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 609-612; Павленко С. Оточення... – с. 268-271.
[35] Димитрій (Данило Туптало) (11.12.1651–28.10.1709) – святитель, митрополит Ростовський і Ярославський. Народився у м. Макарові (нині райцентр Київської обл.) у родині сотника Сави Туптала, який відзначався особливою побожністю. Коли сім’я переїхала до Києва, Данило Туптало вступив до КМА. 1668 р. в сімнадцятирічному віці прийняв чернечий постриг на честь вмч. Димитрія Солунського. 1669 р. рукоположений в сан ієродиякона митр. Київським Йосифом Нелюбовичем-Тукальським. 1675 р. єп. Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович висвятив ієродиякона Димитрія на ієромонаха і запропонував йому проповідувати у Чернігівському кафедр. соборі. 1681 р. його поставлено ігуменом Максаківського Спасо-Преображенського м-ря. Упродовж двох років майбутній святитель проповідував у Віленському Свято-Духівському м-рі, Слуцькому Преображенському братстві. 1684 р. на пропозицію архим. Варлаама Ясинського оселився у КПЛ, де розпочав писати свою багатотомну працю «Житія святих». Працював над написанням житій святих 20 років. Після чотирирічної праці ігумен Димитрій стає настоятелем ще чотирьох українських м-рів. Стає духовним побратимом гетьмана Івана Мазепи. Проте з 1692 р. знову повертається до Києва і ретельно працює над написанням «Житій святих». 1701 р. за наказом царя Петра І висвячений на митр. Тобольського і всього Сибіру. Через хворобу туди так і не виїхав, а у січні 1702 р. отримав призначення на Ростовську кафедру. Заснував у Ростові духовну школу. Боровся з неосвіченістю місцевого духовенства, а також з брянськими розкольниками. Був автором багатьох проповідей, повчань, історичних та агіографічних праць, віршів. Помер у Ростові, залишивши по собі духовний заповіт. Дуже переживав за становище України після Полтавської битви, співчував Іванові Мазепі. 1752 р. митр. Ростовський Арсеній Мацієвич відкрив нетлінні мощі митр. Димитрія і розпочав підготовку до його канонізації, яка відбулася 22 квітня 1757 р. // Кагамлик С. Вказана праця. – с. 340-341; Державин Александр, протоиерей. Четьи-Минеи святителя Димитрия, митрополита Ростовского, как церковно-исторический и литературный пам’ятник. – Киев: Киевская Митрополия УПЦ, 2007. – с. 27-50; Марголіна І. Ульяновський В. Київська обитель святого Кирила. – К.: Либідь, 2005. – с. 344-349; Святитель Димитрий Ростовский. Творения. – Т. 1. Житие. Поучения. – М., 2005. – с. 3-140; Святый Димитрий, митрополит Ростовский. – М., 1849; Виссарион (Нечаев), епископ. Святый Димитрий, митрополит Ростовский. – М., 1910; Климов В. Святитель Димитрій. – Л.: Логос, 1995; Павленко С. Оточення... – с. 263-266.
[36] Лазар (Лука Баранович) (1620–3.09.1693) – архиєпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. Народився в Білорусі. Навчався у КМА. Потім на кошти митр. Петра Могили – в Калузькій і Віленській академіях. З 1642 року викладач КМА. З 1650 року її ректор і одночасно ігумен Братського м-ря. 8 березня 1657 року за підтримки гетьмана Богдана Хмельницького висвячений на єп. Чернігівського. Водночас упродовж майже двадцяти років (1657, 1659–61, 1670–85) управляв Київською митрополичою кафедрою. У часи Руїни виступав за примирення ворогуючих сторін, був шанований між козаками. На церковному соборі 1666 р. в Москві не підписав вирок патріархові Никону. Захищав інтереси України, домагався участі її представників у Андрусівських переговорах і наполягав не віддавати полякам Києва. Був ревним захисником православної віри, дбав про церковну освіту. Опікувався Чернігівською школою, яку перемістив до Чернігова з Новгород-Сіверського. Облаштував її на зразок КМА. Реставрував багато чернігівських храмів, залучав до цього гетьманів Самойловича та Мазепу. Любив церковну музику і всіляко її пропагував. Був автором багатьох проповідей та віршів. Похований у Чернігівському Борисо-Глібському соборі // Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 59-60; Чернігівські Афіни. – К.: Мистецтво, 2002. – 288 с.; Павленко С. Оточення... – с. 252-255; Лесюк Михайло, протоієрей. Архиєпископ Лазар Баранович – церковно-релігійний та громадсько-просвітницький діяч України другої половини ХVІІ століття // Труди КДА, № 2, 2005. – с. 184-198.
[37] Феодосій Углицький (поч. 1630–5.02.1696) – святитель, архиєпископ Чернігівський. Наступник архиєп. Лазаря Барановича на Чернігівській кафедрі. Народився на Поділлі у родині священика. Навчався у КМА. Прийняв чернечий постриг у КПЛ 1658 р. Рукоположений у сан ієродиякона і служив у Києво-Софійському соборі як управитель адміністративних справ при митрополичій кафедрі. У Батуринському Крупицькому Миколаївському м-рі рукоположений в сан ієромонаха. З 1662 р. – ігумен Корсунського Онуфріївського м-ря. З 1664 р. – ігумен Видубицького Михайлівського м-ря. З 1687 року – архим. Чернігівського Єлецького Успенського м-ря. 11 вересня 1692 року архим. Феодосія Углицького обрано на архиєп. Чернігівського і Новгород-Сіверського ще за життя постарілого архиєп. Лазаря Барановича. У виборах нового святителя брав участь гетьман Іван Мазепа. Керував єпархією три з половиною роки. Мав добрі стосунки з гетьманом. Похований у Чернігівському Борисо-Глібському соборі // Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 553; Есипов Н. Святитель и чудотворец архиепископ Черниговский Феодосий Углицкий. – СПб, 1897. – 352 с.; Гаюк Семен, протопресвітер. Святий Феодосій Углицький, архиєпископ Чернігівський на тлі своєї доби. – Н.-Джерсі; Саут Бавнд Брук, 1987. – 40 с.; Павленко С. Оточення... – с. 255-258
[38] Захарія Корнилович (?–28.08.1715) – єпископ Переяславський і Бориспільський. Навчався в КМА. З ченців КПЛ призначений намісником Києво-Софійського м-ря, а в грудні 1697 р. – ігумен Михайлівського Золотоверхого м-ря 1 жовтня 1700 р. висвячений на Переяславського єп. відновленої кафедри і одночасно – ігумен Золотоверхої обителі. Був сподвижником Івана Мазепи. Про його висвяту на єпископа просили царя Петра І Київський митр. Варлаам Ясинський та гетьман Іван Мазепа. Святитель був «весел взором, в разглагольстве утешен, преступником снисходителен, все удобоприступен, мирен, к Богу благочестив, учен добре в книгах, в словесах красе», – так про нього коротко ми дізнаємося в пам’ятці земській Михайлівського м-ря. Єп. Захарія Корнилович влаштував на власні кошти в Переяславській гарнізонній фортеці, на місці кафедр. Михайлівського собору домонгольського періоду, церкву св. архистратига Михаїла і при ній м-р. Також був фундатором Онуфріївського Липнянського (Данилівського) скита. В ньому і похований. Був одним із небагатьох єп., які відмовилися анафемувати гетьмана Мазепу. За це, як вважають, похований не в кафедр. Переяславському соборі, а в Данилівському скитку. Хоча не виключено, що це відповідало бажанню самого святителя // Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О. Пшонківський, 2005. – с. 29; Ластовський В. Православна Церква у суспільно-політичному житті України ХVІІ ст. (Переяславсько-Бориспільська єпархія). – Черкаси, 2002. – с. 134; В память 800-летия Киево-Михайловского Златоверхого монастыря. 11 июля 1108, 11 июля 1908. – К., 1909. – с. 215.; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 284; Кагамлик С. Вказана праця. – с. 345.
[39] Інокентій Монастирський – ігумен Троїцького Києво-Кирилівського м-ря (1681–97). Із старих професорів-богословів Львівської колегії. Підтвердив своїм підписом акт обрання Івана Мазепи гетьманом. Мав добрі з ним стосунки. Як відомо із одного з донесень, в «Батурин ездит мало не каждую неделю». Його підтримував гетьман і в богословській дискусії з Москвою відносно суперечки «преосуществленія» Святих Дарів. Московські супротивники бачили в ньому не богослова, а навпаки ворога християнства, характеризуючи його на вже звичний манер: «Орудие великого оного дракона Сатаны многопозорственное и многообразное в Киеве явился игумен Иннокентий, нарицаемый Монастырским (его же вемы еврейского рода есть, где же быть христианином или где монашеский образ и священство принять, никто весть даже до днесь). Книжицу сложил явно противно преданиям и обычаям чином таинством святые Христовы восточные церкви...». Не зважаючи на ці закиди стосовно його єврейського походження авторитет ігумена Інокентія Монастирського серед київського духовенства був великим. У травні 1690 р. після смерті митр. Київського Гедеона Святополка-Четвертинського він був головою елекційного собору і керував процесом виборів нового митр. Помер ігумен 17 січня 1697 р. Його відспівував приятель, майбутній митр. Ростовський Димитрій Туптало // Павленко С. Оточення... – с. 250-252.
[40] Гедеон Одорський (1660-ті рр.–після 1715) – архимандрит, настоятель Крупницького Батуринського м-ря. Народився у Вітебському воєводстві. Прийнявши чернечий постриг, був архим. уніатського Онуфрієвського Михайлівського м-ря Мстиславської єпархії. Коли не стало на білоруських землях православного єпископа, став кандидатом, згідно з привілеєм польського короля Яна Собєського. Православна шляхта поставила перед архим. Гедеоном Одорським умову, щоб він був висвячений Київським православним митр. Але з’їзд православних 12 січня 1690 р. не обрав його на єпископа. Все ж того року архим. Гедеон переїхав до Києва, перейшов у православ’я і став ченцем КПЛ. 1693 р. переїхав до Москви, де пробув три роки. 1701 р., завдяки підтримці гетьмана Івана Мазепи, стає ректором КМА та настоятелем Братського Богоявленського м-ря. Саме за настоятельства і ректорства Гедеона Одорського до академії надійшли великі пожертви від Мазепи на зведення нового корпусу. Гетьман особисто приїздив до Києва і спостерігав за оновленням академії. Після спалення Батурина і заочної розправи над Мазепою архим. Гедеон «неизвестно куда девался». І лише 1713 р. ми знову бачимо його на становищі префекта Архангельської духовної школи. Очевидно, що архим. було схоплено і відправлено у заслання разом із прихильниками гетьмана Івана Мазепи. В Архангельську Одорський написав «Катехизис», по якому і викладав у місцевій школі. Помер на засланні // Павленко С. Оточення... – с. 250-252; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 402-403.
[41] Никон – архимандрит, настоятель Єлецького м-ря у Чернігові. Ймовірно, був родом з Гадяча. 1683 р. поставлений патріархом Іоакимом на становище архим. Московського Донського м-ря. До цього відродженого монастиря в Москві було запрошено ченців з України. В ньому часто зупинялись прибулі київські вчені ченці, яких викликали для організації в Москві освітніх закладів. Через політичні інтриги й підозри московського священноначалія, архим. Никон повертається в Україну і деякий час перебуває серед Києво-Печерської братії. 1691 р. за підтримки Мазепи він обирається настоятелем Гадяцького м-ря. Але такого вибору не затвердив Московський патріарх Адріан через «свидетельство некиих к нам». Невдовзі отця Никона було обрано настоятелем Троїцького печерського лікарняного м-ря. 1700 р. Никон прийняв архимандрію Єлецьку в Чернігові, як свідчить нам про це у своєму «Щоденнику» свт. Димитрій Туптало. Потім, через деякий час, був покликаний на настоятельство у Новгород-Сіверському Спаському м-рі. Спочив 1 лютого 1710 р. // Павленко С. Оточення... – с. 266-268.
[42] Антоній (Андрій Стаховський) (?–27.03.1740) – святитель, архиєпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський, митрополит Сибірський і Тобольський. Народився в Ріпках на Чернігівщині у священичій родині. Навчався у КМА. 1699 року став кафедр. казнодієм та намісником Чернігівського Борисо-Глібського м-ря. 1700 р. архиєп. Чернігівський Іоан Максимович призначив його першим префектом заснованого Чернігівського колегіуму. 1709 р. Антонія Стаховського було поставлено архим. Новгород-Сіверського м-ря. 1713 р. висвячено на архиєп. Чернігівського. Написав чимало віршів, які присвячував Іванові Мазепі. Через підозри з боку Петра І був викликаний 1720 р. до Петербурга, після чого на запит зі Святійшого Урядуючого Синоду: «Черниговский архиепископ, ежели получил прощение, во свою ему онаго отпустить ли?» – була накладена така царська резолюція: «Лучше опредилить в Тобольск». 5 березня 1720 р. архиєп. Антонія було призначено митр. Тобольським і всього Сибіру. Майже двадцять років святитель займався просвітницькою, місіонерською діяльністю. Його стараннями в Іркутську було відкрито російсько-монгольську школу, збудовано чимало храмів, засновано монастирів. 1984 року канонізований у сонмі місцевошанованих Сибірських святих // Павленко С. Оточення... – с. 271-272; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 511-512.
[43] Варлаам Василевич – ігумен Домницького м-ря. Цю обитель гетьман Мазепа будував «из самого фундамента». 1696 р. відбулося офіційне відкриття Домницького Різдво-Богородичного м-ря. Про першого ігумена цього м-ря Варлаама Василевича майже нічого невідомо. Був прибічником гетьмана Івана Мазепи. 1704 р. став архим. Чернігівського Троїцького м-ря. Спочив 1711 р. // Павленко С. Оточення... – с. 275.
[44] Прокопій Калачинський – ігумен Густинського м-ря. Спочатку навчався у КМА. Потім у Польщі. Повернувся в Україну. Прийняв чернечий постриг. Викладав у КМА. В 1697–1701 рр. був ректором академії і настоятелем Братського м-ря. Піклувався про зміцнення матеріального становища м-ря і академії. У цьому мав повну підтримку з боку гетьмана Івана Мазепи. З 1706 р. настоятель Київського Пустинно-Миколаївського, а пізніше – ігумен Густинського Троїцького м-ря // Павленко С. Оточення... – с. 276-277; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 245-245.
[45] Леонтій Боболинський (?–1717) – ієромонах. Народився у Новгород-Сіверському. 1693 р. закінчив навчання у КМА. Наставник церковної і цивільної історії. Прийняв чернечий постриг у Видубицькому Михайлівському м-рі. Був автором «Літописця», який ймовірно написав на замовлення гетьмана Івана Мазепи. Був добре знайомий із архим. Никоном. Останні роки життя провів у Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському м-рі // Павленко С. Оточення... – с. 277-278; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 76.
[46] Інокентій (Іван Щирський) (1640–1714) – гравер, іконописець, ігумен. Походив з Чернігівщини. У 1677–83 рр. вчився у Вільно, навчаючись у головного гравера академічної друкарні Олександра Тарасевича. У 1684–88 рр. викладав у КМА піїтику. На прохання гетьмана Івана Мазепи виготовив йому герб. Під час поїздки до Москви разом з Леонтієм Тарасовичем, ледь звідти повернулися в Україну, потрапивши у двірцеві інтриги між Софією і Петром І. Іван Щирський постригся у Чернігові в ченці з ім’ям Інокентій. Далі займався оформленням та ілюстраціями церковних книг. Із своїм другом ієродияконом Іоаном Можевським відродив м-р у Любечі, відкопавши давню Антонієву печеру. Незабаром отримав дозвіл на розбудову м-ря від Київського митр. Варлаама Ясинського, Чернігівського архиєп. Лазаря Барановича та гетьмана Івана Мазепи. Інокентій Щирський виконував замовлення на виготовлення гравюр від Івана Мазепи. Проілюстрував панегірик Пилипа Орлика. Написав для Мазепи гравюру з образом преподобного Онуфрія Великого. Наприкінці ХVІІ ст. Інокентій Щирський став ігуменом Любецької Антонієвої обителі, яку розбудував завдяки покровительству з боку Мазепи. 1701 р. тут було освячено муровану Воскресенську церкву. Спочив 1714 р. // Павленко С. Оточення... – с. 272-274; Києво-Могилянська академія в іменах... – с. 602; Степовик Д. Іван Щирський. Поетичний образ в українській бароковій гравюрі. – К.: Мистецтво, 1988. – 159 с.; Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. – К.: Видав. центр «Просвіта», 2006. – 552 с.; Степовик Д. Олександр Тарасевич: Становлення української школи гравюри на металі. – К.: Мистецтво, 1975. – 135 с.; Степовик Д. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. – К.: Наук. думка, 1986. – 233 с.
[47] Антоній (Олександр Тарасевич) (бл. 1650–1727) – архимандрит, визначний гравер, засновник української школи різьби на металі. Учився в майстерні братів А. і Ф. Киліанів у Ауґсбурзі, працював у м. Глуськ (Білорусь) (1670-ті pp.), у Вільні (1678–88) і Києві (з 1688), де постригся у ченці КПЛ і був деякий час його настоятелем. Більшість творів докиївського періоду: книжкові ілюстрації, тезові аркуші, барокові композиції, релігійні сюжети. За час діяльности у Глуську О. Тарасевич виконав серед інших 40 мідьоритів до ауґсбурзького видання літургічного календаря О. Полубинського «Rosarium» (1672–77), заголовну сторінку до віленського видання брошури Т. Білевича «Triplex philosophia...» (1675) та портрет віленського єп. Михаїла Слупського (1677). У 1680-их pp. виконав дві гравюри до краківського видання книги Ф. Бартошевського «Philosophia rationalis ...» (1683), мідьорити з зображеннями святих. Твори О. Тарасевича 1670-80-их pp. виконані у бароковому стилі західно-європейського зразка (алегоричність, багатство символів та геральдичних знаків); на деяких портретних гравюрах: короля Яна III Собєського (1680), митр. К. Жоховського (1683), князя М. Паца (1686) – помітні елементи народного мистецтва, зокрема орнаментальні оздоби. У Києві, крім ілюстрацій до книги «Три вінці молитовні» (1688) і двох заголовних аркушів до панегіриків на честь Варлаама Ясинського та ін., О. Тарасевич виконав майстерні портрети кн. В. Голіцина (1690), архим. Варлаама Вуяхевича і архиєп. Лазаря Барановича (1693), на яких можна помітити зв'язок гравюр О. Тарасевича з особливостями української ікони та його обізнаність з виробами народних різьбарів, мосяжників, ткачів та ювелірів (прикраси одягу). Олександр Тарасевич – представник східно-слов’янської мистецької традиції – впровадив у книжкову й естампну графіку нову західно-европейську техніку гравюри – мідьорит і офорт, підніс професійний рівень української графіки, вимагаючи від граверів знання усіх операцій – від рисунку до друкарських відбиток; сприяв розвиткові стилю українського бароко, виховав у Вільні й Києві плеяду майстрів: Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Крщонович, С. Ялиновський, Д. Галаховський, І. Реклинський, І. Стрельбицький, З. Самойлович, М. Семенів, Федір, Тит, а поза Україною: В. Вощанко, М. Карнавський, К. Тепчегорський, І. Стекловський та ін. // Січинський В. Олександр Антоній Тарасевич. Прага, 1934; Степовик Д. О. Тарасевич і його школа. Нар. творчість та етнографія. Ч. 1. К., 1970; Степовик Д. Олександр Тарасевич: Становлення української школи гравюри на металі. – К.: Мистецтво, 1975.
Лео́нтій Тарасе́вич (бл. 1650–бл. 1710), видатний гравер-мідьоритник і офортист школи Олександра Тарасевича кін. XVII – поч. XVIII ст. Л. Тарасевич учився в майстерні братів Б. і Ф. Киліанів в Ауґсбурзі, працював у Вільні, Чернігові, звідки їздив 1688–89 до Москви (портрети царівни Софії і Ф. Шакловитого), а з 1695 у Києві. У докиївський період створив: гербові композиції на заголовних сторінках або фронтисписах книг, призначених для знатних шляхетських родин Литви і Польщі (мав значний вплив на віленську графічну геральдику); ілюстрації до панегіриків вітальних брошур на пошану військових, церковних і культурно-освітніх діячів: єп. О. Котовича (1685), Київського митр. Варлаама Ясинського (1688), каноніка С. Боглевського (1691) – всі у стилі бароко; майстерно виконав заголовок віленського «Літурґікону» (1692), поєднавши архітектурні елементи з рослинними; портрети: єп. К. Бжостовського, князя Г. Радзивіла та ін. В київський період Л. Тарасевич виконав ряд ілюстрацій до привітальних видань на пошану С. Крайського, Ф. Захаревського і Б. Шеремети (Шереметьєва), на яких у 5 мідьоритах виступають у синтезі різні жанри граверського мистецтва: портрети, геральдичні, алегоричні й символічні композиції. Комплексний підхід в оформленні книг Л. Тарасевич застосував, ілюструючи «Києво-Печерський Патерик» (1702): 46 мідьоритів, які згодом були зразком для наслідування; їх копіювали і перевидавали до 1902 р. На поч. XVIII ст. Л. Тарасевич оздобив заголовні сторінки «Псалтиря» (1702 і 1705), «Тріодь Цвітну» (1702), «Євангеліє» (9 ілюстрацій і заголовок, 1703), «Новий Завіт» (20 ілюстрацій і заголовок), рамку до заголовку мініятюрного «Псалтиря» (1703) та виконав ряд станкових гравюр. До гравюр Л. Тарасевич впровадив сучасний йому типаж, одяг, архітектурні зображення, пейзажні фраґменти тощо // Степовик Д. Леонтій Тарасевич у Вільно. Образотворче Мистецтво, ч. 4. К. 1971.
[48] Ушкалов Л. Вказана праця. – с. 157.
[49] Макаров А. Мазепа-будівничий. – К., 1991. – с. 37.
[50] Неправда московських анафем. Упор. ігумен Димитрій (Рудюк). – К., 1999. – с. 173-177; Пам'ятки України, № 6, грудень 1991. – с. 20-21.
[51] Оглоблин О. Вказана праця. – с. 130.
[52] Ернст Федір Людвигович (28.10.1891–7.08.1941) – мистецтвознавець. Народився у Києві в родині німецького колоніста. 1909 р. закінчив гімназію у Глухові, потім провчився два семестри в Берлінському університеті. 1910 р. вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет. З початком Першої Світової війни 1914 р. як неблагонадійний був заарештований та засланий до Сибіру. Повернувся до Києва 1917 р. За радянської влади Ф. Ернст став професором, видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Фундаментальні праці: «Київські архітектори ХVІІІ ст.» (1918), «Українське мистецтво ХVІІ-ХVІІІ століть» (1919), «Український портрет ХVІІ-ХХ ст.» (1925), «Київська архітектура ХVІІ ст.», «Київ та його околиця...» (1926), «Українське малярство ХVІІ-ХХ ст.» (1929), «Київський провідник» (1930) та ін. зробили ім’я Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві. Досліджував Києво-Михайлівський собор перед його зруйнуванням. На початку 1930-х рр. в Україні почалася чистка кадрів Наркому освіти. 1933 р. Ернста було звільнено з музею, заарештовано, а наступного року – засуджено та заслано. Після звільнення працював у музеях Алма-Ати та Уфи. У липні 1941 р. його знову заарештовано і 7 серпня розстріляно в Уфі // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 235; Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2005. – с. 47.
[53] Ернст Ф. Українське мистецтво ХVII-XVIII ст. – К., 1919; Шевчук В. Просвічений володар... – с. 315.
[54] Макаров А. Вказана праця. – с. 41.
[55] Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. – К., 2005. – с. 128-129.
[56] Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. – К., 2006. – с. 404-405.
[57] Шевчук В. Просвічений володар... – с. 326-327
[58] Там само. – с. 328-329.
[59] Запаско Я. Перлина книжкового мистецтва // Пам’ятники України. – № 3, 1986. – с. 24-25; Чепіга І. Національна святиня // Київська Старовина. – № 4, 1992. – с. 6-11.
[60] Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. – К., 2008. – с. 28-2
[61] Там само. – с. 98.
[62] Історія Русів. – К., 2001 – с. 267.
[63] Горобець В. Гетьман Іван Мазепа: життя «за» і «проти» царя // Україна Incognita. Дві Русі. – Ред. Л. Івшиної. – К., 2003. – с. 101.
[64] Валишевский К. Петр Великий. – М., 1911. – Репринтное издание. – 1990 р. – с. 304; Цит. за виданням: Павленко С. Оточення... – с. 103.
[65] Павленко С. Оточення... – с. 109.
[66] Іван Скоропадський (1646–3.07.1722) – гетьман Лівобережної України. Був родом з Умані. 1674 р. перейшов на Лівобережжя. Служив військовим канцеляристом у гетьмана Івана Самойловича, потім був чернігівським полковим писарем. 1698 р. став генеральним бунчужним, а 1701 – другим генеральним осавулом. За гетьманства Самойловича Скоропадський виконував важливі дипломатичні місії до Москви 1675 і 1676 рр., Криму 1681 р., а за гетьмана Івана Мазепи до Польщі 1690 р. Іван Скоропадський належав до тієї козацької старшини, яка повністю підтримувала Мазепу. 1706 р. він був призначений Мазепою на Стародубського полковника. З певною недовірою Петро І після визвольного виступу Мазепи погодився обрати гетьманом Івана Скоропадського. Це сталося в Глухові 6 листопада 1708 р. під час церемонії позбавлення гетьманства і прокляття Івана Мазепи. У важких умовах свого часу гетьману Іванові Скоропадському довелося боронити права Українського гетьманату. У своїх універсалах та наказах гетьман коректно ставився до свого попередника, намагався уникати московських брудних і лайливих слів та ярликів, називав Мазепу «бувшим гетьманом», «нашим антицесаром». У колах української мазепинської еміграції ім’я і пам’ять Івана Скоропадського завжди залишалися чистими. Гетьман Пилип Орлик у своєму «Щоденнику» називав його «великим і любим приятелем». Похований у Глухівському Гамаліївському м-рі // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 767-768; Усі гетьмани України. Легенди – Міфи – Біографії. – Харків: Фоліо, 2007. – с. 321-335.
[67] Павло Полуботок (бл. 1660–18.12.1724) – наказний гетьман Лівобережної України в 1722–24 рр. Народився у родині майбутнього Чернігівського полковника Леонтія Артемовича Полуботка. Разом з батьком належав до прихильників Івана Самойловича, потім – Івана Мазепи. 1706 р. став Чернігівським полковником. Повстання Івана Мазепи не підтримав. На глухівських виборах нового гетьмана 1708 р. був одним із кандидатів. Однак обраним не був, тому що Петро І йому не довіряв, кажучи: «Ся людина хитра – з неї може бути другий Мазепа». Але через 14 років після смерті гетьмана Івана Скоропадського Петро І велів виконувати обов’язки гетьмана полковнику Полуботку. Обирати нового українського гетьмана російський імператор зі своїм оточенням не поспішав. Козацька ж старшина навпаки все частіше це питання порушувала. Малоросійська колегія, створена 1722 р. на чолі з бригадним генералом Степаном Вельяміновим-Зерновим, всупереч існуючим порядкам ввела небувалі податки і збори та цілком довільно розпоряджалась цими сумами. В Україні зрів козацький бунт. Полуботок разом зі старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на свавілля і грубу поведінку великоросійських чиновників. Петро І викликав Павла Полуботка зі старшиною до Петербурга і в дискусії, будучи розгніваним, наказав усіх заарештувати і посадити до Петропавлівської фортеці. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед Ним, і Він розсудить Петра і Павла». Полуботок помер під слідством 29 грудня 1724 р. Незабаром 28 січня 1725 р. помер і Петро І. Смерть Полуботка справила велике враження на козацьку старшину. Його почали прославляти як героя-мученика борця за вільну Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона Прочанолюбця // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 598.
[68] Павленко С. Оточення... – с. 130.
[69] Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – К.: Час, 1993. – с. 400.
[70] Іоан Золотоустий (347–14.09.407) – святитель, архиєпископ Константинопольський. Шанується Православною Церквою як один із трьох найбільших вселенських учителів і святителів. Народився в Антиохії близько 347 р. в родині воєначальника. Його батько Секунд помер дуже рано. Мати Анфуса не стала більше виходити заміж, любила свого первістка Іоана. Навчався у найкращих філософів і риторів. Закінчив також адвокатську школу. Святитель Мелетій Антиохійський охрестив його 367 р. Через три роки майбутній святитель був поставлений у читця. Коли відійшла до Господа мати, майбутній святитель прийняв чернецтво. Хоча дуже довго і смиренно уникав посвяти у пресвітери. В цей час він написав свої знамениті «Шість слів про священство», які стали великим творінням з пастирського богослов’я. Чотири роки провів угодник Божий у пустельному подвижництві і лише 381 р. єп. Мелетієм Антиохійським висвячений у дияконський сан, а 386 р. у пресвітери. Святий Іоан був блискучим проповідником. За це його паства прозвала «Золотоустим». 397 р. після кончини Константинопольського патріарха Нектарія, святого Іоана викликали з Антиохії для висвяти на Константинопольську патріаршу кафедру. Святитель у роки свого патріаршества показав найбільший подвиг смирення, відкинувши всі патріарші почесті й багатства, багато допомагав убогим. Багато праці поклав святитель на влаштування уставного богослужіння, впорядкувавши чин Божественної Літургії. Розпуста та інтриги, які панували при Константинопольському імператорському дворі, привели до того, що святитель став викривати злочестиві діяння імператриці Євдоксії. Вона затаїла ненависть до святителя і в слушний для неї момент наказала собору ієрархів скинути Константинопольського архиєпископа із патріаршої кафедри. Після несправедливого суду в столиці імперії відбувся землетрус. Перелякана Євдоксія попросила імператора Аркадія терміново повернути несправедливо засудженого святителя на кафедру. Але через два місяці 404 р. з’явився новий наклеп, який розбудив знову гнів у Євдоксії. Собор ієрархів вигнав святителя із Константинополя в заслання. Після того, як під конвоєм святитель покинув Константинополь, вщент згорів сенат, почастішали напади на кордони імперії варварів, а в жовтні 404 р. померла і сама Євдоксія. Віруючі, які жалкували за своїм архипастирем бачили в цьому небесне покарання. Знаходячись на засланні у Вірменії, святитель старався укріпити та заспокоїти своїх духовних дітей, посилаючи їм листи і повчання. Взимку 406 р. святий через хворобу став прикутий до ліжка. Але вороги його не заспокоїлись. Із столиці імперії знову прийшов наказ заслати святителя в глухий Пітнус (Піцунду, місто в Абхазії). Знесилений хворобами, святитель Іоан у супроводі сторожі три місяці дощем і холодом звершував свій останній перехід. В Команах його покинули сили, і він, причастившись Христових Таїн, мирно упокоївся зі словами «Слава Богові за все!» 14 вересня 407 р. З ініціативи Прокла, патріарха Константинопольського, 438 р. мощі святителя були перенесені до столиці. Згідно передання і житія святого, під час цієї події народ виголосив «Прийми отче престол свій», і тоді вуста святителя, який лежав у гробі, відкрилися, і він промовив «Мир усім». Свт. Іоан Золотоустий, як несправедливо засуджений, викривав у своїх працях кривдників Церкви Христової, а також показував несправедливість суджень ієрархів Церкви, які в догоду імператорській владі приймали несправедливі рішення // Орлова О. В. Крестный путь Иоанна Златоуста. – М., 1996. – 384 с.; Лопухин А. Жизнь и труды святого отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского // Святой Иоанн Златоуст. Творения. – Т. 1. – Почаев: Свято-Успенская Почаевская лавра, 2005. – с. 17-98; Древние жития святителя Иоанна Златоуста. – М., 2006. – 528 с.
[71] Св. Иоанн Златоуст. Творения. Т. 1. – Почаев: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005. – с. 866-872.
[72] Іларіон (Іван Огієнко) (2.01.1882–29.03.1972) – митрополит, первоієрарх Української Греко-Православної Церкви (УГПЦ) в Канаді, богослов, історик, філолог. Народився у м. Брусилів Радомишльського повіту Київської губернії у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. 1896 р. закінчив чотирирічну початкову школу в Брусилові. Далі навчався у Київській військово-фельдшерській школі. 1909 р. закінчив Київський університет св. Володимира. Від 1915 р. викладав у Київському університеті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української партії соціалістів-федералістів. Від 1918 р. – професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету. 14 січня 1918 р. проф. Іван Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української Церкви на самостійне існування. Влітку 1918 р. виступив засновником і став першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету. 5 січня 1919 р. Івана Огієнка призначено міністром освіти УНР. 1919–20 рр. – міністр віросповідань УНР. Після більшовицької навали переїхав до Польщі. Жив у Тарнуві. 1921 р. був членом Ради Республіки і до 1924 р. – міністр у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. Від 1924 р. викладав українську мову у Львівській учительській семінарії, протягом 1926–32 рр. – професор церковно-слов’янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. Заснував і редагував у Варшаві журнали «Рідна мова» і «Наша культура». Прийняв чернечий постриг з ім’ям Іларіона. У жовтні 1940 р. на соборі українських православних єпископів був висвячений на архиєпископа Холмського і Підляського. Влітку 1944 р. емігрував до Швейцарії, а потім у вересні 1947 р. до Вінніпегу (Канада). У серпні 1951 р. на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі обраний главою УГПЦ в Канаді і блаженнійшим митр. Вінніпегу. Праці на богословську, церковно-історичну тематику митр. Іларіона Огієнка неперевершені. Вони до сьогодні актуалізують розвій автокефальних змагань за утвердження Помісної Православної Церкви в Україні. Все своє життя митр. Іларіон поклав на вівтар боротьби за Україну і Українську Православну Церкву // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 523-524; Тимошик М. Лишусь навіки з чужиною... Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження. – Вінніпег – Київ, 2000. – 548 с.; Тимошик М. Гологофа Івана Огієнка. – К.: Заповіт, 1997. – 231 с.
[73] Іларіон Огієнко, митрополит. Анатема на Мазепу давно відмінена: Історико-канонічний нарис // Розп’ятий Мазепа. – К.: Наша культура і наука, 2003. – с. 317-318.
[74] Павленко С. Оточення... – с. 131.
[75] Біднов В. Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу // Мазепинський збірник. – Т. 2. Праці УНІ. – Варшава, 1938. – Т. 47. – с. 46.
[76] Костомаров Н. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М., 2004. – с. 785.
[77] Константин Никольский, протоирей. Анафематствование (отлучение от церкви) совершаемое в первую неделю Великого поста // Что такое анафема. – М., 2006. – с. 21.
[78] Карташев А. История Русской Церкви. – М., 2005. – с. 655.
[79] Лист протопопа Новгородського Афанасія Заруцького до царя Петра І з проханням надати маєтності мазепинця Івана Бистрицького в своє володіння // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Упор. С. Павленко. – К., 2007. – с. 502-503.
[80] Дмитро Іванович Дорошенко (1882–1951) – видатний український історик та громадсько-політичний діяч. Народився в м. Вільно. Походив із старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Санкт-Петербурзького, Київського університетів. 1903 р. очолював українську студентську громаду у Санкт-Петербурзі. Дуже рано розпочав свою політичну діяльність, спочатку як член Революційної української партії, а згодом – Товариства українських поступовців. В 1910–14 рр. – редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі. З квітня 1917 р. входив до складу Української Центральної Ради. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського у квітні 1918 р. очолив міністерство закордонних справ і відстоював у ньому позиції українського патріотизму. У липні-серпні 1918 р. за активної участі Дмитра Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського миру. В середині серпня 1918 р. у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала Сулькевича у Криму намітив ряд заходів з економічної блокади півострова. Після падіння Гетьманату – приват-доцент Кам’янець-Подільського державного українського університету. З 1920 р. перебував на еміграції. Брав участь у створенні об’єднання українських монархістів – Українського союзу хліборобів-державників. За визначенням О. Оглоблина, Дорошенко був першим українським істориком, який показав науковий огляд історії України, історії культури і Церкви в Україні. Автор близько тисячі праць з історії України. Головні праці Дмитра Дорошенка: «Нарис історії України», «Історія України 1917-1923», «Огляд української історіографії», «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу», монографії про М. Костомарова, П. Куліша, В. Леонтовича, гетьмана Петра Дорошенка. Автор спогадів «Мої спогади про давнє минуле. 1901-1914», «Мої спогади про недавнє минуле. 1914-1920» // Довідник з історії України. – К.: Генеза. 2001. – с. 222.
[81] Дорошенко Д. Нарис історії України. – Т. 2 (від половини ХVІІ ст.). – К.: Глобус, 1991. – с. 152.
[82] Кирил Олександрійський (376–27.06.444) – святитель, архиєпископ. Один із Отців Церкви, богослов, тлумач Святого Письма. Яскравий представник Олександрійської богословської школи. З 412 р. – архиєп. Олександрійський. Боровся проти єресі Несторія. Отець ІІІ-го Вселенського собору в Ефесі, який засудив єресь Несторія і ствердив шанування Діви Марії Богородицею. Автор багатьох богословських праць, в яких стверджувалось нероздільне з’єднання природ у Христі, починаючи з моменту Його Різдва. Свт. Кирилові Олександрійському належить також тлумачення на ряд старозавітних книг, збірка трактатів про Святу Тройцю. Пам’ять звершується 18 (31) січня // Христианство. Энциклопедический словарь. Т. 1. – М., 1993. – с. 746-750.
[83] Доповідь єпископа Ужгородського і Хустського УАПЦ Володимира Романюка на Соборі УАПЦ 5 червня 1990 року // Богословський збірник Львівської Духовної Академії. – № 1-2 (12-13), 2007. – с. 56.
Володимир (Василь Омелянович Романюк) – Патріарх Київський і всієї Руси-України. Народився у с. Хомчин Косівського повіту. У молоді роки брав участь у національно-визвольній боротьбі. 1944 р. засуджений радянським режимом до 10 років ув’язнення. Перебував на Колимі. З 1964 р. священик на парафіях Івано-Франківської єпархії. 1972 р. засуджений до 7 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії та Якутії. 1976 р. під час перебування на засланні задекларував свою приналежність до УАПЦ. З листопада 1979 р. – член Української Гельсінської групи. У червні 1987 р. виступав з лекціями перед християнськими українськими і англомовними громадами США, Канади та Англії. Після повернення в Україну 1990 р. був пострижений у чернецтво з іменем Володимир і висвячений 29 квітня 1990 р. в сан єп. з титулом Ужгородського і Виноградівського. Виступав за проголошення УАПЦ у статусі патріархату. Підтримав об’єднання УПЦ з УАПЦ і створення УПЦ Київського Патріархату у червні 1992 р. Після смерті патріарха Мстислава на Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 р. обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України. Упокоївся від серцевого нападу 14 липня 1993 р. Похований біля дзвіниці св. Софії через силовий спротив тодішньої влади і спецназу МВС України // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 668; Губар А. Життєвий і пастирський шлях Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира І // Український церковно-історичний журнал. – № 3-4 (9-10), 2007. – с. 26-60.
[84] Записки инженерного офицера Мартоса о турецкой войне в царствование Александра Павловича // Русский Архив. 1893. № 7; Лотоцький О. Справа правосильності анатемування гетьмана Івана Мазепи // Мазепа. Збірник. – Т. 2, Варшава, 1938. – с. 66. – Цит. за Стародуб А. Ad fontes або ще раз про анафему гетьманові Мазепі. www.risu.org.ua/ukr/news/article;20913/.
[85] Цит за: Журавльов Д. В. Мазепа. Людина, політик, легенда. – Харків, 2007. – с. 305-306.
[86] Шевчук В. Просвічений володар... – с. 351.
[87] Там само. – с. 356.
[88] 88. Там само. – с. 362.
[89] Там само. – с. 362.
[90] Семен Гаюк, протопресвітер. Богозневажлива відправа. У 260-ліття Полтавської битви // Український православний календар на 1970 рік. Видання УПЦ в США. – с. 93-95.
[91] Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література ХVІ–ХVІІІ століть. – У двох кн. – Кн. 2. – Розвинене бароко. Пізнє бароко. – К.: Либідь, 2005. – с. 428.
[92] Павленко С. Оточення... – с. 140.
[93] Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – М., 2007. – с. 225.
[94] Лебедев А. Любопытный документ о Мазепе // Лебедев А. Церковные отлучения в Белгородской епархии в ХVІІІ веке. – 1881. – с. 2; Цит. За: Ушкалов Л. Гетьман Мазепа – три століття по тому // Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. – К., 2007. – с. 163-164.
[95] Константин Никольский, протоирей. Вказана праця. – с. 21.
[96] Там само. – с. 255-256.
[97] Філарет (Денисенко), Патріарх Київський і всієї Руси-України. Доповіді. – Т. 5. – К.: Видав. відділ УПЦ КП, 2003. – с. 199-200; Митрополит Филарет. К вопросу о церковных анафемах // Неправда московських анафем. – К., 1999. – с. 11-12.
[98] Православная Энциклопедия. – Т. 2. – М., 2001. – с. 278; Константин Никольский, протоирей. Вказана праця. – с. 104.
[99] Михайло Олександрович Максимович (03.09.1804–10.11.1873) – визначний український вчений-природознавець, історик, фолькльорист, етнограф і письменник. Народився на хуторі Тимківщина, Золотоніського повіту, Полтавської губернії. 1819 р. закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Навчався на філологічному і природознавчому факультетах Московського університету. В 1834–45 рр. – перший ректор Київського університету св. Володимира. 1845 р. під тиском реакційних сил і зважаючи на стан здоров’я вийшов у відставку. Жив у садибі Михайлова Гора біля с. Прохорівки і займався науковою діяльністю. Намагався повернутися до викладацької праці, але російське міністерство освіти усувало його від науково-академічної діяльності. Максимович підтримував творчі та особисті зв’язки з Т. Шевченком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем. За наукові заслуги був обраний членом Київського, Московського, Санкт-Петербурзького, Новоросійського університетів. Обстоював теорію державно-правового зв’язку між княжим і козацько-гетьманським періодом історії України, довівши безпідставність твердження М. Погодіна про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Його праці з історії Києва, періоду києво-руської державності, гетьманщини, коліївщини мали важливе значення для розвитку української історичної думки // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 443-444; Максимович М. О. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України. – К.: Вища школа, 2004. – 503 с.; Максимович М. Вибрані твори. – К.: Либідь, 2004. – 360 с.; Максимович М. Листи. – К.: Либідь, 2004. – 312 с.
[100] Петро Гаврилович Лебединцев (Лебединець) (21.12.1819–3.12.1896) – протоієрей Києво-Софійського кафедр. собору, історик, археолог. За своїми переконаннями був українофілом. Народився в багатодітній сім’ї у с. Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії. Початкову освіту здобув у Богуславському духовному училищі, продовжив навчання у КДС. 1843 року закінчив КДА і став її магістром. В 1843–45 рр. викладав російську літературу в Орловській, а в 1845–51рр. логіку та психологію в КДС. 1851-1860 рр. за власним бажанням служив у Білій Церкві настоятелем Спасо-Преображенського собору та вчителем богослов’я Білоцерківської гімназії. 1860 р. повернувся до Києва. Був священиком Свято-Успенського собору на Подолі, потім Спасо-Преображенської церкви на Печерську та Миколаївської при будинку генерал-губернатора. У січні 1861 р. протоієрея Петра Лебединцева було призначено редактором «Киевских Епархиальных Ведомостей». Був одним з ініціаторів видання «Киевская Старина» та дописувачем «Трудов КДА». 1863 року протоієрей Петро Лебединцев став членом Київської духовної консисторії і Київської Комісії для розгляду давніх актів. Брав активну участь у створенні Історичного товариства Нестора Літописця, Одеського товариства історії і старожитностей, археологічних з’їздах. У 1868–91 рр. Петро Лебединцев стає протоієреєм Києво-Софійського кафедр. собору. Найважливішими із його церковно-історичних та археологічних досліджень є: «Описание Киево-Софийского собора», «Киево-Печерская лавра в ее прошлом и настоящем состояниии», «Киево-Михайловский Златоверхий монастырь в его прошлом и настоящем состоянии», «Пределы Киевской епархии в древние и нынешние времена», «Где жили первые Киевские митрополиты: в Переяславе или в Киеве?», «Когда и где совершилось крещение киевлян при святом Владимире?», «О начале христианства в Киеве до торжественного принятия христианской веры при святом Владимире», «О времени написания фресок Киево-Софийского собора», «София – Премудрость Божия в иконографии севера и юга России», «Остатки церквей в развалинах древнего Корсуня, их открытие и значение», «Открытие древних мозаик в главном куполе Киево-Софийского собора». Похований на Щекавицькому кладовищі серед могил своїх рідних // Федор Титов. Священник П. Г. Лебединцев. – К., 1897; Преловська І. Петро Лебединцев – кафедральний протоієрей Софійського собору, видатний церковний, громадський та науковий діяч // Софійські читання. Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції «Пам’ятки Національного заповідника «Софія Київська» та сучасні тенденції музейної науки» (м. Київ, 24–25 листопада 2005 р. ). – К., 2007. – с. 18-34; Нікітенко М. Софія Київська в дослідженнях П. Г. Лебединцева // Софійські читання... – с. 7-17; Михайло Максимович. Листи. – К.: Либідь, 2004. – с. 144-146.
[101] Скоропадський П. Спогади. – Київ – Філадельфія, 1995. – с. 387-388.
[102] Михайло Максимович. Листи... – с. 154.
[103] Антоній (Олексій Храповицький) (17.03.1863–10.08.1936) – митрополит Київський і Галицький, перший голова Архиєрейського Синоду Російської Православної Церкви за кордоном. Народився в Новгороді. Потім переїхав до Санкт-Петербурга. З дитинства був поборником відновлення скасованого Петром І патріаршества, ненавидів царювання Петра І та його реформи. 1881 р. вступив до СПбДА. 1885 р. прийняв чернечий постриг з ім’ям Антоній на честь преподобного Антонія Римлянина. 1885 р. закінчив академію і був залишений при ній професорським стипендіатом. З 1886 р.– викладач гомілетики, літургіки і каноніки в Холмській д. с. В 1889 р. призначений на посаду інспектора СПбДА. 1890 р. зведений в сан архим. і призначений ректором МДА. 1894 р. – ректор Казанської духовної академії. 1897 р. посвячений в єпископський сан, стає вікарієм Казанської єпархії. 1900 р. призначений на Уфимську кафедру. 1902 р. очолив Волинську кафедру. Один із організаторів чорносотенного Союзу руського народу, очолював його Волинське відділення. 1914 р. призначений архиєп. Харківським і Охтирським. З 20 листопада 1917 – митрополит Харківський. 30 травня 1918 р. вибраний митр. Київським і Галицьким, в липні цього ж року обраний головою Всеукраїнського церковного собору. 1919 р. очолює вище церковне керівництво Півдня Росії на територіях, які знаходились під контролем білого руху. Із Новоросійська в березні 1920 р. прибув до Афін, звідки перебрався на Афон. У вересні 1920 р. був викликаний Врангелем до Криму, звідки у листопаді цього ж року евакуювався разом з його армією та іншими біженцями до Константинополя. У лютому 1921 р. переїхав до Сербії і в грудні цього ж року провів Перший за кордоном Карловацький Собор. До смерті очолював РПЦ за кордоном. Був переконливим противником митр. Сергія Страгородського. 22 червня 1943 р. Московська патріархія заборонила митр. Антонія, а разом з ним і всіх священнослужителів. Упокоївся 10 серпня 1936 р. Похований на новому цвинтарі Бєлграду у склепі Іверської каплиці. Був досить впливовою не тільки релігійною, але й політичною фігурою. Володів великим даром передбачення розвитку політичних ситуацій в Росії. Мав щодо України імперські настрої, ніколи не хотів її бачити незалежною // Никон (Рклицкий), архиепископ. Митрополит Антоний (Храповицкий) и его время. – Кн. 1-2. – Нижний Новгород: Изд. братства во имя св. кн. Александра Невского, 2003-2004. – 716-741 с.
[104] Источники РГИА № 8, л. 61-129, машинопись (Ср. ГАРФ № 95, л. 42-75, рукопис. Деяния НМ VІІ. с. 190-199, протокол, дополненный фрагментами деяния // Священный Собор Православной Российской Церкви 1917-1918 гг. Обзор деяний. Вторая сессия. – М., 2001. – с. 164-165; Деяния Священного Собора Православной Российской Церкви 1917-1918 гг. – Т. 7. – М., 1999. – с. 190, 197-199
[105] Василь Липківський (7.03.1864–27.10.1937) – митрополит УАПЦ. Про себе митрополит писав так: «Народився я року Божого 1864-го, 7/20 березня, в с.Попудні, на Липовеччині, в сім’ї священика Константина Липківського, що вийшов з Галичини (з-під Золотої Липи). В 1873–79 рр. учився в Уманській бурсі, в 1879–84 рр. – в КДС, в 1884-1889 рр. – в КДА, яку скінчив з ученим ступенем «Кандидата богословія». Року 1890 призначений на законоучителя Черкаської прогімназії; року 1891-го, 20 жовтня, висвячений на священика, року 1892-го переведений на настоятеля Липовецького собору і доглядача (інспектора) церковних шкіл. Року 1903-го призначений на завідувача (директора) Київською церковно-вчительською школою, але року 1905-го «за українофільство» усунений з цієї посади і призначений на священика (настоятеля) до Солом’янської церкви в м.Києві. Був обраний головою Революційного з’їзду духівництва 1905-го року і за діяльність на ньому був під начальницькою «опалою», але працював законоучителем по школах. Року 1917-го був знову обраний головою Революційного з’їзду духівництва і мирян, на якому ухвалено автокефалію Української Церкви. В листопаді цього ж року утворив «Братство Воскресіння» для здобуття автокефалії, що скоро перетворилось у «Всеукраїнську Церковну Раду», що скликала Всеукраїнський Церковний Собор 7-го січня 1918 р. Але через громадську війну він мусів припинитись, а відновлений за Гетьманщини (в червні 1918 р.), він попав до рук росіян; нас українців з нього вигнано, і ухвали винесено ворожі Українській Церкві, яких ми не визнали. Та року 1919-го Україною опанувала Радянська влада, що оголосила відокремлення церкви від держави. В квітні 1919-го року при моїй найближчій участи зібрана була 2-га Всеукраїнська Церковна Рада для засновання українських парафій, в якій я був заступником Голови. Травня 9-го 1919 р., за моїм настоятельством, відбулась 1-ша українська Служба Божа в Микільському Соборі, на Печерську; на Петра 1919 р. я став настоятелем Софійського Собору і брав якнайбільш активну участь у заснуванні українських парафій, перекладі Служб Божих на українську мову і в організації керівництва Українською Церквою, а також у тяжкій боротьбі з російським єпископатом в Україні за волю Української Церкви, і за це мені оголошено від нього заборону служби Божої і позбавлення сану. Але Всеукраїнська Церковна Рада вирішила не вважати російський єпископат за своїх архипастирів і тому не звертати уваги на їхні заборони, а подбати про утворення власного єпископату, і от Всеукраїнським Церковним Собором 1921-го року мене обрано і поставлено на Митрополита Київського і всієї України. Більшість свого митрополичого служіння я провів у подорожах по парафіях і хоч майже половину часу був під забороною виїзду з Києва, все ж одвідав не менше як 500 (п’ятсот) парафій (а деякі й по кілька разів) з благовістям про Українську Церкву. Та наша Церква, як національна й соборноправна, не подобалась радвладі; особливо їй неприємна була моя праця, і року 1927-го дозволено було скликати 2-ий Всеукраїнський Церковний Собор, якому було поставлено умову – усунути мене й обрати іншого митрополита. Під цією вимогою Собор «зняв з мене тягар митрополичого служіння», і з того часу працю мою в Українській Церкві припинено... Митрополит Василь Липківський. Київ, 13 грудня 1933 р.». Митрополита Василя Липківського було розстріляно за вироком «трійки» НКВС 27 листопада 1937 р. і таємно засипано в землю на Лук’янівському кладовищі м. Києва // Василь Липківський, митрополит. Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до Українського Народу. – К.: Українське Православне Братство ім. митр. Василя Липківського, 1988. – с. 11-12.
[106] Даниленко С. Як вони перекручують історію // Людина і світ. – 1975. – № 8. – с. 49; – Павленко С. Загибель... – с. 134.
[107] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Ф. 1071. Оп. 1. Спр. 68. 177. – Цит. за: Стародуб А. Ad fontes або ще раз про анафему гетьманові Мазепі. www.risu.org.ua/ukr/news/article;20913/.
[108] Павло Петрович Скоропадський (16.05.1873–26.04.1945) – гетьман України, визначний український, державний і політичний діяч. Походив зі старовинного українського козацько-шляхетського роду Скоропадських. Народився у Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у Тростянці Прилуцького повіту Чернігівської губернії. 1886–93 рр. навчався у Петербурзькому пажеському корпусі, який закінчив у чині корнета. Брав участь у російсько-японській війні. У грудні 1905 р. призначений флігель-ад’ютантом російського імператора Миколи ІІ. З початком Першої світової війни 1914–18 рр. командувач кінним полком, 1-ю Гвардійською кавалерійською дивізією. З 1916 р. – генерал-лейтенант. У липні-серпні 1917 р. за наказом командувача Південно-Західним фронтом генерала Л. Корнілова розпочав українізацію корпусу. Згодом переходить на бік українських революційних подій. Починає розбудовувати українську армію. Боронить владу Центральної Ради. Перебував потім в опозиції до неї. У березні 1918 р. створив політичну організацію Українська народна громада, яка розпочала підготовку до встановлення в Україні автократичної влади. 29 квітня 1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі Скоропадського обрано гетьманом України. Замість УНР була проголошена Українська держава. Після приходу до влади приділяв велику увагу вирішенню економічно-фінансових проблем, здійснював розбудову Збройних сил України. Окремим універсалом відновив українське козацтво. Особливо значними були його досягнення у сфері національно-культурної політики. Однак гетьман Павло Скоропадський у своїх поглядах змушений був рахуватися із проросійсько налаштованими силами. Це привело до того, що було створено сильну опозицію проти гетьмана, яка об’єднувалася навколо Директорії УНР. 14 грудня 1918 р. Павло Скоропадський був змушений підписати зречення влади. Таємно виїхав до Берліна. Заснував там Український союз гетьманців-державників. Під час Другої Світової війни відстоював перед офіційними колами Німеччини інтереси українців, сприяв звільненню з фашистських концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька. 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Платлінг біля Мюнхена Павла Скоропадського було тяжко поранено. Помер у лікарні монастиря Меттен 26 квітня 1945 р. Похований в Оберсдорфі // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 769-770; Усі гетьмани України. Легенди – Міфи – Біографії. – Харків: Фоліо, 2007. – с. 374-411.
[109] Василій (Дмитро Богдашевський) (19.10.1861–1933) – архиєпископ Канівський. Все життя пройшло у стінах рідної йому КДА, яку він закінчив 1886 р. із ступенем канд. богослов’я. У 1902 р. був призначений екстраординарним професором КДА на кафедрі Нового Завіту. 1904 р. отримав вчену ступінь доктора богослов’я. 1907 р. призначений штатним професором КДА. 1909 р. – інспектором КДА. 1910 р. рукоположений в сан ієрея і дуже скоро зведений у сан протоієрея. 1912 р. – заслужений ординарний професор. 1913 р. приймає чернецтво і зводиться у сан архимандрита. З 29 липня 1914 р. – ректор КДА і настоятель Києво-Братського Богоявленського м-ря. 6 серпня 1914 р. хіротонісований в м. Києві на єп. Канівського, першого вікарія Київської єпархії. 1925 р. зведений в сан архиєп. з правом ношення хреста на клобуці. Помер у Києві. Був видатним богословом, духовним письменником. Багато його статей і повідомлень уміщені в «Трудах КДА».
[110] Димитрій (Максим Вербицький) (4.08.1869–1.02.1932) – архиєпископ Київський. Народився у Полтавській губернії. 1889 р. закінчив Полтавську д. с. і призначений вчителем народного земського училища. 1890 р. рукоположений в ієрея. 1895 – вступив до КДА, яку закінчив із ступенем канд. богослов’я 1899 р. Будучи студентом, пострижений в чернецтво. 1899 ро. – місіонер в Кишинівській єпархії. 1901 р. – наглядач Єдинецького духовного училища. 1901 р. – наглядач Києво-Софійського духовного училища. 1904 р. – зведений у сан архимандрита. 31 жовтня 1910 р. хіротонісований в єп. Уманського, вікарія Київської єпархії. В 1921 р. – єп. Білоцерківський. З 1924 р. – єп. Уманський. У 1925 р. зведений в сан архиєп. З квітня 1930 р. – архиєп. Київський. Добре вишивав церковне вбрання, був скульптором. Спочив у Києві. Свою кончину передбачив наперед, сам читав канон на відхід душі від тіла.
[111] Никодим (Микола Кротков) (29.10.1868–21.08.1938) – архиєпископ Костромський. Народився в сім’ї священика Костромської єпархії. 1889 р. закінчив Костромську д. с. і призначений вчителем до парафіяльної школи. 1896 р. вступив до КДА. 13 серпня 1899 р. на 4-му курсі академії пострижений в чернецтво. 1900 р. закінчив академію з ступенем канд. богослов’я. 1905 р. – ректор Псковської д. с. 11 листопада 1907 р. хіротонісований в єп. Аккерманського, вікарія Кишинівської єпархії. З 16 листопада 1911 р. – єп. Чигиринський, вікарій Київської єпархії. З 1921 р. – єп. Таврійський і Сімферопольський. 1922 р. – зведений в сан архиєп. В 1922–32 рр. знаходився в таборах. З 10 червня 1932 р. – архиєп. Костромський. 2 січня 1937 р. звільнений на спокій і репресований. Помер у в’язниці 21 серпня 1938 р.
[112] Назарій (Микола Блінов) (24.01.1852–після 1928) – єпископ Черкаський. Народився у дворянській родині в м. Казані. 1871 р. закінчив Санкт-Петербурзьку першу класичну гімназію і два курси університету. 1875 р. закінчив Константинівське військове училище і був зарахований на військову службу. 1887 р. був прийнятий до числа братії КПЛ і призначений в канцелярію Духовного собору. З 1888 р. – помічник керуючого лаврською типографією. З 1890 р. – керівник канцелярії Духовного Собору, того ж року пострижений в чернецтво. 1892 р. рукоположений в сан ієродиякона, 1893 – ієромонаха. З 1896 р. – керуючий лаврською типографією. У 1901 р. зведений в сан архим. З 1903 р. – еклесіарх Лаври. З 1909 р. надштатний член Київської духовної консисторії. 31 січня 1910 р. хіротонісований в єп. Черкаського, вікарія Київської єпархії. В 1919–21 рр. керував Київською єпархією. 1925 р. патріархом Тихоном зведений у сан архиєп. і призначений архиєп. Тобольським. З 1928 р. жив у Московському Симоновому м-рі на спокої. Подальших свідчень про нього немає.
[113] Никон (Рклицкий), архиепископ. Митрополит Антоний (Храповицкий) и его время 1863–1936. – Кн. 2. – Нижний Новгород, 2004. – с. 632.
[114] Кирило Стеценко – протоієрей УАПЦ (12.05.1882–29.04.1922). Народився у с. Квітки Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) у сім’ї сільського живописця. 1903 р. закінчив КДС. Музичну освіту здобув у Києві, в Музично-драматичній школі М. Лисенка (1904–07). В 1901–04 рр. написав свої перші чоловічі хори «Бурлака» та «Могила». Здійснював обробку народних пісень. Волелюбні мотиви в таких творах, як хори «Заповіт» (на слова Т. Шевченка), «Содом», «Прометей» (на слова О. Коваленка), опера «Кармелюк», та участь у національно-визвольному русі стали причиною арешту Кирила Стеценка та вислання з Києва у 1907 р. 1912 р. був рукоположений в сан священика і оселився у с. Голово-Русява (тепер Вінницької області). Спочив у Бозі в с. Веприк (тепер Фастівського району Київської області), де й був похований біля церкви в якій служив. На початку 1990-х рр. у цьому селі відновлено парафію св. мч. Параскеви. Новий дерев’яний храм збудовано в середині 90-х рр. і освячено Святійшим Патріархом Філаретом.
[115] Вістник політики, літератури й життя. – Відень, 1918 р., ч. 29, 21 липня, с. 426; ч. 30, 28 липня, с. 448 // Цит. за кн.: Мартирологія українських церков. – У 4-х тт. – Т. 1: Українська Православна Церква: Документи, матеріяли, християнський самвидав України. Упор. і ред. О. Зінкевич, О. Воронин. – Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1987. – с. 47-49.
[116] Дмитро Донцов (30.07.1883–30.03.1973) – український літературний критик, публіцист, політичний діяч, фундатор теорії інтегрального націоналізму. Народився у м. Мелітополі. Після закінчення Мелітопольського реального училища переїхав до Царського Села неподалік Санкт-Петербурга, де продовжив освіту на юридичному факультеті університету, який закінчив 1907 р. Будучи студентом, розпочав інтенсивну політичну діяльність. 1905 р. вступив до Української соціал-демократичної партії (УСДРП). Двічі був заарештований у 1905 і 1908 рр. Потім виїхав до Австро-Угорщини і продовжив навчання у Віденському університеті, а потім у Львівському. Тут 1917 р. отримав ступінь доктора юридичних наук. У 1914–16 рр. періодично жив у Відні, Берліні, Швейцарії. Ще раніше виходить з лав УСДРП і стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ). На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах. Стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Створює з В. Липиським, В. Шеметом партію хліборобів-демократів. Впродовж 1919–21 рр. – шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР в Берні. З 1922 р. знову у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вістник», «Заграва», «Вістник». У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм». 1939 р. емігрував за кордон. З 1947 р. аж до самої смерті жив у Монреалі (Канада), там же у 1948–53 рр. викладав українську літературу в місцевому університеті. У своїх творах торкався і доби гетьманування Івана Мазепи, зокрема у статті: «Похід Карла ХІІ на Україну». Похований у США на українському кладовищі в Саут Бавнд-Бруку // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 221-222.
[117] Донцов Д. Рік 1918. Київ // Хроніка 2000. – К., 1997. – с. 239-240; Див. також свідчення: Нагаєвський І. Історія Української Держави ХХ століття. – К., 1993. – с. 138-139; Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К.: Либідь, 1997. – с. 80-81.
[118] Діонисій (Костянтин Валединський) (4.05.1876–15.03.1960) – митрополит Варшавський і Волинський та всієї Православної Церкви в Польщі, священноархимандрит Почаївської Свято-Успенської лаври. Народився в м. Муромі, Владимирської губернії в сім’ї священика. 1896 р. закінчив Уфимську д. с. і вступив до Казанської духовної академії. 1897 р. – пострижений в чернецтво і рукоположений в сан ієродиякона. 1899 р. – в сан ієромонаха. 1900 р. закінчив Казанську академію зі ступенем канд. богослов’я. У 1901 р. призначений викладачем Тифліської д. с. Після отримання в цьому ж році вченого ступеня магістра богослов’я був переведений на посаду інспектора Холмської д. с. 11 грудня 1902 р. – призначений її ректором з возведенням у сан архим. 21 квітня 1913 р. хіротонісований в єп. Кременецького, вікарія Волинської єпархії. На початку 1920-х рр. став діяльним учасником створення автокефальної Православної Церкви в Польщі. 1922 р. – призначений архиєп. Волинським і Кременецьким. Після вбивства митр. Георгія Ярошевського 27 лютого 1923 р. був обраний предстоятелем Православної Церкви в Польщі. 13 листопада 1924 р. Константинопольська патріархія надала Синодально-канонічний томос про визнання Православної Церкви в Польщі автокефальною. Коли Польща увійшла до так званого соцтабору, Московська патріархія забагла розширити свій вплив на православних, серед яких понад 70% були українцями. РПЦ 25 років не визнавала автокефального статусу Православної Церкви в Польщі, вважаючи її своєю канонічною територією. У червні 1948 р. митр. Діонисій звернувся з покаянним листом до Московського патріарха Алексія І (Симанського) з проханням про те, щоб його прийняли у канонічне спілкування. Священний Синод Російської Церкви задовольнив прохання митрополита Діонисія, але не визнав його титулу «Блаженнійший». 22 червня 1948 р. в Москві, всупереч визнанню Константинопольською Церквою автокефалії Польської Православної Церкви (ППЦ), було підписано Акт про дарування автокефалії ППЦ з боку Московського Патріархату. Через тиск комуністичної влади у Польщі і гру московських спецслужб митрополит Діонисій змушений був піти на спокій. Упокоївся на 84 році життя 15 березня 1960 р. у Варшаві у парафіяльному будинку при храмі прп. Іоана Ліствичника на Волі і був похований на Вольському православному кладовищі // Православная Энциклопедия. – Т. ХV. – М., 2007. – с. 284-285.
[119] Вінтоняк О. Анатема на гетьмана Мазепу // Український історик. – Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1990, ч. 1-4 (104-107). – с. 64-70. Див. також: Іларіон Огієнко, митрополит. Анатема... – с. 327.
[120] Там само. – с. 335.
[121] Гриневич Л. В. Виявлення національної ідентичності українського селянства в роки колективізації // Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. – К.: Наук. думка, 2003. – с. 422.
[122] Дзюба І. М. Відображення голоду засобами художньої літератури // Голод 1932–1933 років... – с. 181.
[123] Ковалевська О. Іван Мазепа у запитаннях та відповідях. – К., 2008. – с. 111-112.
[124] Тетяна Таїрова-Яковлєва народилася у Санкт-Петербурзі. 1989 р. закінчила історичний факультет Ленінградського держуніверситету. Коло інтересів науковця – історія України ХVІІ ст. Т. Таїрова-Яковлєва була докторським стипендіатом Центру українських дослідників імені П. Яцика (Канада), стажувалася в Канадському інституті українських студій та Гарвардському інституті українських досліджень. Авторка численних праць з історії України. Нині очолює центр із вивчення історії України при Санкт-Петербурзькому державному університеті. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за особистий внесок у вивчення історії України та українсько-російських відносин. // Мазепинка з Пітера // Український тиждень. – № 44, 2008. – с. 14-17.
[125] Таирова-Яковлева Т. Мазепа. – М., 2007. – с. 225.
[126] Микола Іванович Костомаров (псевдонім Ієремія Галка) (16.05.1817–23.04.1885) – видатний український історик, етнограф і письменник. Народився у Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. Навчався у Воронезькій гімназії. 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Перша магістерська дисертація «Про причини і характер унії в Західній Русі» була вилучена через протест церковної влади. 1844 р. успішно захистив другу дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства і автором його програмних документів. 1847 р. його заарештували і вислали до Саратова. З 1857 р. за згодою уряду переїхав до Санкт-Петербурга. Редагував збірник «Акты Юго-Западной России». Оцінюючи науковий доробок Костомарова Вчена рада Київського університету 1864 р. присвоїла йому вчену ступінь доктора російської історії. Помер у Петербурзі та похований на Волковському кладовищі. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель ХVІ–ХVІІІ ст., зокрема монографії «Богданъ Хмельницкій» (1857), «Руина» (1879–80), «Мазепа» (1882), «Мазепинцы» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький – данник Оттаманської Порти» та ін. Мазепа, за оцінкою М. Костомарова, постать суперечлива. Дуже помітна орієнтація історика на морально-етичні цінності – причому часто не з позицій часів Івана Мазепи, а часів самого автора // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 357-358.
[127] Сюндюков І. Воскресіння Івана Мазепи. Гетьман України очима Миколи Костомарова // Україна Incognita. Ред. Л. Івшиної. – К., 2004. – с. 130.
[128] Оглоблин О. Вказана праця. – с. 7.
[129] Олександр Петрович Мезько-Оглоблин (6.12.1899–16.02.1992) – визначний український історик, історіограф. Народився у Києві. Походив з козацьких родів Лашкевичів і Савицьких. 1919 р. закінчив Київський університет св. Володимира. 1920–21 рр. – професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту, 1921–33 рр. – Київського інституту народної освіти, 1927–30 рр. – на кафедрі народного господарства України Київського інституту народного господарства, 1938–41 рр. – професор кафедри історії України в Київському університеті. У 1926–33 рр. – старший науковий співробітник ВУАН, в 1935–41 рр. – АН УРСР. 1929–32 рр. – керівник комісії соціально-економічної історії України. У 1926–31 рр. – дійсний член Харківського інституту історії української культури ім. Д. Багалія. У 1931–32 рр. – заступник директора Всеукраїнського історичного музею в Києві. 1932–33 рр. – директор Центрального архіву давніх актів у Києві. 1930–31 рр.– був ув’язнений ГПУ. У 1933–35 рр. позбавлений усіх наукових посад. Восени 1941 р. під час німецької окупації очолював Київський магістрат і входив до складу Української Національної Ради. З 1943 р. проживав у Львові. З 1944 р. на еміграції спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а з 1951 р. в США. Професор Українського Вільного Університету в Празі та Мюнхені. У 1946–51 рр. – професор Богословської академії УАПЦ та член її Сенату. З 1965 р. – голова Українського історичного товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу «Енциклопедії українознавства». Автор близько 700 публікацій, серед яких значну частину складає мазепіана. Помер у Лудлові 16 лютого 1992 р. // Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001. – с. 524; Олександрові Оглоблинові. – Українська вільна академія наук у США. Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина.– Нью-Йорк: Вид. УВАН у США., 1977. – 482 с.