У суботу, 3 вересня 2016 р., після тяжкої хвороби на 88-му році закінчила свій земний шлях багаторічна трудниця Свято-Покровського кафедрального собору сестриця Софія Гринькович.
В неділю, увечері 4 вересня 2016 р. в храмі Різдва Святого Пророка і Предтечі Хрестителя Господнього, що знаходиться при медичному інституті Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького було звершено парастас за спочилою рабою Божою Софією. Заупокійну службу очолив протоієрей Михайло Сивак у співслужінні соборного кафедрального кліру та духовенства храму, після якої виголосив слово.
Відтак, зранку у понеділок 5 вересня 2016 р. труну з тілом покійної було перенесено до кафедрального Свято-Покровського собору. З благословення митрополита Львівського і Сокальського Димитрія протоієрей Павло Кочкодан разом з духовенством собору звершили Божественну Літургію та чин похорону. Добре поминальне слово-спогад про спочилу виголосив ключар собору протоієрей Павло Кочкодан.
Після прощання з тілом заупокійну літію очолив митрополит Львівський і Сокальський Димитрій у співслужінні соборного духовенства: ключара кафедрального собору протоієрей Павла Кочкодана, протоієрей Михаїл Сивака, протоієрей Віктор Кайда та ієрея Артемія Бабленюка. Заупокійний спів супроводжував дяківський спів отців дияконів Івана Дубика та Володимира Іванейка. Провести в останню путь рабу Божу Софію прийшло чимало парафіян собору. Після прочитання розрішальної молитви владика Димитрій виголосив проповідь, в якій згадав добрим словом служіння раби Божої Софії, її працю в соборі і навколо на квітнику, її смирення та добрі жертовні справи.
Після піснеспіву "Вічна пам’ять!" труну з тілом покійної допровадили до місця її вічного спочинку на Янівському цвинтарі м. Львова. Після заупокійної літії на цвинтарі попрощав покійну з усіма отцями і парафіянами благочинний Академічного храму святителя ІоанаЗолотоустого Львівської православної богословської академії протоієрей Назарій Лозинський.
Останній свій спочинок в день віддання свята Успіння Пресвятої Богородиці раба Божа Софія знайшла біля своєї мами на Янівському цвинтарі. Вічна тобі сестро пам’ять!
Спогад про сестрицю Митрополита Львівського і Сокальського Димитрія:
“Упокоїлась наша Софійка! Прожила 89 років. Це чи не єдиний випадок, коли ми для неї були всі рідні, бо родичів вона не мала. Духовна сестра єпископа-старця Кіровоградського і Миколаївського Севастьяна (Пилипчука) +1992 р., похованого на цвинтарі Почаївської Лаври. Могла годинами розповідати, як православних переслідувала радянська влада, як не пускала до Лаври на богослужіння. Спілкувалася з прп. Кукшою Одеським. Завжди на богослужіннях стояла тихо в куточку при виході з собору. До останнього працювала на квітнику біля кафедрального собору, прибирала подвір’я, слідкувала на Янівському цвинтарі за чистотою могил наших митрополитів. Вічна їй пам’ять! Похорон у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова, 5 вересня, у понеділок 10.00-12.00”.
Спогади про неї Володимира Ведміцького:
“Я цю бабцю знав, можна сказати, найкраще. Вона за моє коротке перебування в кафедральному соборі стала мені рідною. Рідко коли таких людей зустрінеш як вона: щирих, завжди в піднесеному настрої, завжди в трудах, а головне завжди оптимістично налаштована. Найвизначальнішою в її житті була відданість церкві.Вона завжди мені говорила: “Ой Володю, хто-хто як не я, більше нікого нема, хто буде дивитися за цим собором”. Банально і просто, але вона права. Люди в наш час стали надто замкнуті в собі, і людську простоту в буденних речах важко віднайти, так само буде важко віднайти нову стару-добру і завжди люблячу пані Софію. Якби можна було повернути час назад, саме цього дня, коли у коридорному приміщенні ми звично бачились, мабуть ті обійми були б найміцнішими в цілому світі, слова були б вічними, молитва була б щирішою, а поцілунок старої струдженої, спрацьованої руки був би наймилішим для її серця. Бракує мені вас бабцю, сумую і тужить моє серце… Її постійне: “Ой Володічка…”, “Ой синку…”, і багато інших здається простих речей, але мені їх буде дуже-дуже бракувати. Ось так, час непомітно згас, як і погасла її життєва свічка. Нехай Господь упокоїть душу спочилої раби божої, новопреставленої Софії у місці світлому, місці квітучому, місці насолоди, де немає жодного гріха, хвороби, болю, а є тільки завжди квітуча радість, насолода та життя безконечне. Вічна їй пам'ять!”
Спогади про неї від парафіянина кафедрального собору, студента ЛПБА, - Юрія Щадила:
“Це була жінка-церква, бабця, яка знала і на собі відчувала усю історію православ’я на Галичині в повоєнні і новітньоукраїнські часи… Знала цілу епоху! Така непомітна в лівому кутику покровського!.. Непомітно не замінима!..
Розповідала про те як під час хрущовських гонінь на Православну Церкву 1961 р. вигнали монахів з Почаївської Лаври (їх звідти просто в буквальному розумінні слова, пожежними шлангами "зливали", так братія пручалася радянським сатрапам), то тоді вони сказали: "З Лаври виганяють, а з Львівсько-Тернопільської Єпархії (Почаївська Лавра належала тоді в юрисдикцію Архиєпископа Львівського і Тернопільського Григорія (Закаляка) - Він був і її Священноархімандритом) і Церкви не підемо!" Приїхали тоді вони у Львів в архиєрейські палати до Юру "ієродиякон Калінік, ієромонах Іов, та другі, всі молоді... всі майже тільки-що пострижені в монашество" (так дослівно п. Софія оповідала), та Владика Григорій не мав змоги, їх в нормальні келії поселити. То вони полягали в коридорі (!) зі словами з "з Церкви не підемо". І саме п. Софія була однією з тих жінок-мироносиць, які допомагали цим ченцям тут у Львові - збирала по людях постіль, теплі речі, щоденно (!) носила їм їжу! Розповідала також за св. преподобного отця Амфілохія (Головатюка) Почаївського! Казала: "Я його знала весь час як о. Йосифа. То його потім вже постригли у схиму (велику) з ім’ям Амфілохій". Оповідала, що відвідувала його з побожними львів’янками в Тернопільській обласній психіатричній лікарні, в с. Буданів (Теребовлянський р-н, Тернопільської обл.), де його запроторили тернопільські комуністи за стійку позицію відносно незакриття Троїцького собору Лаври. Прийшла вона з іншими відвідувачками до клініки на прийом до "хворого", його вивели (волосся на голові і обличчі поголене, видовище жахливе як для парафіян, а особливо для нього, особи монаха), почали вони (тобто жіночки) його жаліти питати: "як ви?"(а був він у палаті між буйно-хворими). Він дивиться-дивиться на них і каже: "З Христом хоч в ад", перехрестившись, поклонився, і пішов. Так закінчилось це страхітливе відвідування!
Всім би нам побільше таких знайомих і друзів по церкві як пані Софія і такої віри як у її “колишніх” духовних наставників! Вічна їй пам’ять!
Слово протоієрея Назарія Лозинського за чином погребіння:
Ось підходить до закінчення чин похорону новопредставленої раби Божої Софії, вже через кілька хвилин для неї пролунає останнє на сьогодні “Вічная пам'ять” і її бездиханне тіло в гробі опустять у землю, з якого воно було сотворене.
Хто уважно слухає піснеспіви похорону, той чує що Церква через ці піснеспіви звертається до кожного із нас, і більше Церква піснеспівами похорону звертається до тих, що живуть на землі, аніж до того, хто відходить у вічність. Церква каже нам: “яка життєва насолода буває вільна від печалі”, “все суєта людська, що не лишається по смерті”, “де мирська пристрасть, де мрія про дочасне, де золото і срібло”, Церква нагадує нам, що тут, на кладовищі, багатий і бідний разом, тут разом слуга і пан, воїн і вельможа, молодий і старший – всі разом тут. І тому ми плачемо і ридаємо, коли роздумуємо про смерть. Усі ці пісне співи зверненні в першу чергу до нас, тому що ми залишаємось на землі і Церква цими піснеспівами ніби нагадує нам, що і наша смерть неминуча, що і ми так само як ця покійна, чиє бездиханне тіло лежить перед нами, встанемо колись на суд Божий, так само і до нас прийде ангел смерті і душу нашу вирве з обіймів світу. Тому ми маємо пам'ятати, що нічого не зможемо взяти із собою так само як не взяла із собою наша сестра в Христі – Софія, окрім добрих діл, окрім милосердя, окрім любові, яка горіла в її серці.
Одночасно дуже коротким піснеспівом Церква звертається і до покійної: «Блаженна путь що нині йдеш нею, душе». У той час, коли ми з вами сумуємо, скорбимо, коли небо плаче сьогодні, Церква каже: «Блаженна путь...», щаслива твоя, Софіє, дорога. Щаслива тому, що тебе цією дорогою супроводжує сьогодні вся свята Церква, щаслива, тому що тебе на цій дорозі зустріне сам Христос Спаситель, щаслива, тому що ти удостоїлась упокоїтись в час великого свята Успіння Пресвятої Богородиці і життям своїм уподібнилась євангельським Марії та Марфі, поєднавши молитву, любов до Бога та служіння в церкві. Все своє життя ти принесла як жертву на вівтар Божий.
Спогади від парафіянки кафедрального собору, пані Надії Стегній:
Пані Софію я знала та полюбила, коли одружилася з отцем Йосипом. Він був родом з Миколаївського району, с. Стільсько і пані Софія теж. Їх єднало все: любов до рідного краю, спогади тяжких минулих літ, церковного життя. У своїх бесідах вони були відверті, підтримували одне-одного в скрутні хвилини життя. Отець Йосип називав пані Софію дуже ніжно - наша Софійка.
Після смерті отця Йосипа пані Софія завжди зустрічала мене в Свято-Покровському соборі, цілувала, обнімала мене, моїх дітей, внуків, розраджувала, просила щоб я не плакала і говорила: "Не плач, Надю, бо отцю Йосипу буде важко. Ти маєш для кого жити, така Божа воля". Пані Софія була тією ниточкою, яка єднала мене з отцем Йосипом у вічності.
У неділю, після Святої Літургії, я проходила повз місце, де молилась пані Софія, зупинилась і відчула душевний біль і скорботу.
Немає таких слів, щоб висловити велику любов і повагу до цієї маленької, ніжної, працьовитої, але духовно багатої християнки-мироносиці.
Пані Софія буде завжди у моєму серці і пам'яті, тому що я її любила та поважала. А любов вічна. Вся наша родина сумує та схиляє голову перед пам'яттю пані Софії. Вічна їй пам'ять!
