В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська притча являє собою по суті Христовий заповіт любові і милосердя для усіх поколінь християн. Та, на жаль, сьогодні мало доводиться зустрічати, здавалося б навіть серед найближчих нам людей, ці якості — любов та милосердя.
Не так було серед перших християн, і, варто сказати, християн, майже кожен з яких став сповідником та мучеником за віру Христову. Цими якостями вони володіли сповна і ними ж таки підкорювали серця народів. Проявом апостольської любові і милосердя до всіх, навіть до тих, які не приймали віру у Христа, захоплювались, і, при тому, не лише їхні послідовники, а й вороги. Юліан Відступник навіть говорив своїм радникам: «Подивіться на християн: ми їх гонимо, вбиваємо, а вони відповідають нам любов’ю! Я хочу, щоб і ті, які є нашими одновірцями (тобто язичниками) чинили так само, бо лише тоді будуть міцними моя імперія і моє правління у ній».
Минув той час і милосердя зникло із сердець християн. Суспільство ми поділили на категорії: одним можна допомагати, іншим — ні, про одних треба посилено піклуватись, а про інших можна й не згадувати. Говоримо багато про соціальну справедливість, а насправді її, як такої, нема й близько. Виникає питання: чому ж так? А відповідь у тому, що нема любові, а де нема любові і духовності, де не чинять так, як заповідав Христос, там не може бути жодної справедливості, у тому числі й соціальної.
У ці дні, сумні для нашого народу, нам являється особлива милість Божа, яка полягає у тому, що навіть при згадуванні трагічних сторінок історії, нам є що почерпнути звідти корисного. Ось учора ми згадували жертв голодомору, і серце наше тремтить за пам’ять тих, хто був заморений цим голодом, страшним голодом, і не лише 1932-1933 років, адже, як тільки прийшла на наші землі більшовицька ідеологія, український народ тільки й потерпав як не від одного лиха, так від іншого, і великих голодів було також кілька. Здавалося б відомо, хто є винуватцями цього голоду, знаємо ворога, говоримо про це на мітингах, але забуваємо про ще одну дуже пекучу деталь. Але наші старенькі діди і бабці добре пам’ятають як сусід зраджував сусіда, як приходив родич-комнезамівець і відбирав останнє. Потім, як результат цього справжнісінького грабунку, одні мучилися, помирали ( і це були їх рідні, українці), а інші веселились і впивались у сільбудах. І це творилось на близькому, особистісному рівні. Скажете їх посилали це робити? Але ж були такі, які відмовлялись і йшли за це на муки, на смерть. Отже, очевидно, причина не лише у тих великих ідеологіях, які обманом і насиллям намагались цю соціальну несправедливість творити, а справжня причина, істинне джерело усякого добра чи зла знаходиться у нашому серці.
Так і сьогоднішній притчі в одних перемагали особистісні міркування, а у іншого — жертовність та милосердя. І священик, і левит, поспішаючи на службу, минули цього бідного пограбованого, обдертого чоловіка, бо знали, що як доторкнуться до тіла зраненого, то не матимуть права увійти у Святая Святих. І тільки добрий милосердний самарянин зрозумів, що треба допомогти цьому чоловіку, не можна проходити повз чуже горе.
Святитель Іоан Золотоустий, допомагаючи нам зрозуміти важливість тих чеснот, які проповідував у цій притчі Христос, говорить, що милостиня і милосердя відкривають нам двері до Царства Небесного і до вічного блаженного життя в оселях Божих. Тому дорогі брати і сестри спішімо творити добро і справи тілесного та духовного милосердя, плекаймо у серцях любов і ми неодмінно станемо наслідниками вічного життя із Богом. Амінь!
(проповідь виголошена у Свято-Покровському кафедральному соборі м. Львова 27 листопада 2011 року)