Всечесні отці, дорогі во Христі брати і сестри, перш за все я хочу вас всіх привітати із нашим престольним святом – днем Покрови Божої Матері, і днем захисника України. Це свято, як ви знаєте. Прийшло до нас з дуже давніх давен. І наші очі постійно, коли ми приходимо до цього храму, взирають на цей запрестольний образ, який є у нашому храмі. звичайно, що центральною постаттю на ньому є Божа Матір, яка простягує Свій чесний омофор над тим народом, який знаходиться в храмі. Як я вже сказав, ця подія є дуже давня. Ніяк вона: ні прямо, ні опосередковано не відноситься до нашої історії, адже це сталося давним давно. Дехто каже, що це відбулося на початку Х століття, а дехто каже, що це було у другій половині Х століття у Візантії – православній країні, яка сьогодні не існує.
Колись це була могутня держава, від якої князь Володимир прийняв хрещення. Коли це сталося, наша країна знала уже християнство, тому що Густинський літописець, який розкриває для нас для нас незвідане І тисячоліття, говорить нам, що хрестив Русь апостол Андрій Первозванний, хрестив нас князь Оскольд, і до речі багато хто з дослідників доводять, що це відбулося саме під час походу Оскольда на Константинополь, і що ця подія є дуже схожа, тільки тоді візантійці винесли Мафорій Божої Матері і омочили його в море, і море, яке було тихе, стало неспокійним і розкидало кораблі з руськими воїнами. Нас просвітили вірою християнською святі Кирило і Мефодій, нас просвітила цією вірою наша «рання зірка» – блаженна княгиня Ольга, і на кінець нас хрестив князь Володимир. І, очевидно, ці наміри їхні були спрямовані на Візантію – державу християнську, розумну, просвітлену, яка мала багато мудрих святих отців, які розтлумачили нам Священне Писання – науку Христову. Очевидно, що у Х столітті до нас прийшов цей звичай святкувати Покрову Божої Матері. І скажу вам більше, що так якось сталося, що візантійці забули про це свято, адже немає його у календарі Константинопольської Церкви; ви здивуєтесь, але його немає. Проте воно є у нас, тому що Божа мати не забуває тих, хто Її шанує, хто шанує Її чесний Покров.
Коли в нашого народу, який завжди дбав про духовність, благочестя, не стало правителів, які могли його повести, тоді Божа Матір прийшла до нас; коли не було ніякої розради і ради в тому, щоби нас захистити, тоді на свої знамена, на свої хоругви Покров Божої Матері піднесли козаки, які в героїчних боях і походах відстоювали і православну віру, і духовність, і відстоювали незалежність нашої країни. Тому Покров Божої Матері, як не дивно, знайшла своє місце на Січі – там далеко в порогах на Дніпрі, які в наш минулий двадцятий вік затопила безбожна влада: ті пороги, ті острівки нашої свободи і незалежності, ті Січі, яких було сім, і які мали в центрі церкву дерев’яну Покрови Божої Матері. А потім, коли знищене було наше козацтво, коли, як сказав Шевченко: «самі себе звоювали», тоді з’явилося Січове Стрілецтво, пізніше Українська Повстанська Армія, 75-ту річницю створення якої ми святкуємо цього року в цей день – на Покрову. І тоді з’явилися наші сучасні, новітні герої, які так само увійшли під Покров Божої Матері, бо Її держава є сильна, Її Покров захищає нас від усякого зла, тому що це є святий і чесний Покров. Як не дивно, на Покрову народилася Українська Автокефальна Православна Церква.
Ось я вам перелічив лише кілька фактів з нашої української і церковної історії, які засвідчують, що Покров Божої Матері був завжди з нами – з українським народом. І тому у козацьку добу, коли наші гетьмани багато давали своїх коштів на будівництво храмів, святинь, з’явились і ікони Покрову Божої Матері, які так ніжно змальовували українську еліту: наших гетьманів – полковників гетьманських, і над ним завжди знаходився цей Покров Божої Матері. Раптом ми здобули, осягнули українську Покрову Божої Матері, і до Неї сьогодні всі наші молитви, всі наші прохання. І все наше єство звертається до Божої Матері, щоби Вона нас заступила і охоронила чесним Своїм омофором від всякого зла.
Вітаючи вас із цим святом, дорогі брати і сестри, я хотів би побажати нам всім миру і щедрої, теплої молитви за наших захисників – захисників України. Тому що по-різному хотіли назвати цей день і дуже довго відстоювали лише таку назву «День Захисника України»; хотіли «Вітчизни», «Батьківщини», що, можливо, є також правильно, але захисники захищають не якусь там «Богом хранимую страну», а нашу державу – Україну. І щойно я повернувся із Личаківського кладовища, де в трьох місцях ми поминали наших захисників, які поклали свої голови за волю і незалежність України. Їх є не багато серед нас, лише маленький процент цих героїв серед сорока мільйонів українського народу.
Ось уже двадцять шість років незалежності нашої України. Давайте, ми собі так поміркуємо: дуже часто багато людей, які є виховані в тій епосі, дивляться на нашу молодь і кажуть: «ось така наша молодь: розбещена, розпущена», маємо претензії до них, але серед цієї молоді знайшлися ті, які народилися в рік незалежності України, прожили ці роки, взяли зброю і пішли захищати нашу державу; полягли за неї, будучи молодими, як співалося в повстанській пісні, що ми хочемо сконати в бою, аніж жити в ярмі. Я наголошую на тому, що їх не так багато. І тому, коли до нас в середині вересня завітав святійший патріарх; він прийшов на поле поховань наших героїв на Личакові і схилив голову у 89 років, поставивши лампаду на могилі Юрка Голуба, а я стояв і читав оце тире, яке там є – вісімнадцять років. Хіба не може защеміти наше серце, хіба не проллється наша сльоза від того, що він посміхається до нас із вічності, а вісімдесятидев’ятирічний старець-патріарх ставить йому лампаду вічного вогню. І над цим всім Покров Божої Матері, на який ми надіємось, на який ми уповаємо, і Тобою, Богородице, ніколи не засоромимось, тому що Ти є наша Мати, Заступниця, Покров і Надія. Амінь.