Дорогі брати і сестри! Щойно почуте нами Євангельське читання має особливе значення для нас із вами. Як ви, мабуть, і самі вже зауважили, у цьому Євангельському уривку, на відміну від багатьох попередніх неділь, ми не чуємо притчі, Господь у цю неділю не промовляє до нас притчами, а сьогоднішнє Євангельське розповідь зосереджена на покликанні і засвідчення своєї віри в Сина Божого Нафанаїлом.
Перш за все, чуємо ми, що Христос покликав за Собою Филипа. Филип же знаходить Нафанаїла, вочевидь свого товариша, і повідомляє йому, що “ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосифа, з Назарета” (Ін. 1, 44). Він засумнівався, особливо після останніх слів Филипа, бо міркував, що навряд щось добре може бути із Назарету.
Чому так думав Нафанаїл? А тому, що місто це, Назарет, не користувався доброю славою, це було занепале місто. Та й пророцтва всі говорили про прихід месії з дому Давидового, а не з Назарета. Тому й висловлює Нафанаїл свій сумнів Филипу і додає. Але потім ми чули зовсім інші слова від Нафанаїла, слова віри.
І сьогодні, у цей день, дорогі брати і сестри, я хотів би говорити з вами саме про віру. Ось Нафанаїл, як сумнівався, так і відразу, тільки побачивши і почувши Ісуса і коли Ісус відкрив йому те, що бачив його раніше під смоковницею, визнав Ісуса за Христа, визнав Його своїм Богом і Учителем.
Віри, дорогі брати і сестри, має бути основоположним каменем нашого життя християнського. Зверніть увагу, Священне Писання, Євангеліє, Благовістя Христове, можемо сказати, розпочинається із прояву віри, коли говорить Нафанаїл: “Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів” (Ін. 1, 49), і закінчується так само ствердженням своєї віри вже апостолом Фомою, коли говорить він: “Господь мій і Бог мій!” (Ін. 20, 28).
І в першому, і в другому випадку Ісус із Назарету визнається Богом, Господом неба і землі, очікуваним Месією. В обидвох випадках ми спостерігаємо торжество віри. Саме це торжество віри певною мірою ми з вами сьогодні святкуємо. Тому що ця неділя, яка закінчує собою перший тиждень посту, названа Святою Церквою Торжеством Православ’я.
Чому так названа ця неділя? Тому що встановлена вона у згадку про перемогу православної віри над іконоборчою єрессю, на знак перемоги істинної віри над тими, хто, будучи християнами, не визнавав поклоніння святим іконам. Дуже важливо, щоби ми розуміли слова, які почуємо після Літургії, слова про те, що віра наша є істинна, святоотцівська, апостольська, така, що утверджує Вселенну.
Чи важливо сьогодні, дорогі брати і сестри, бути істинним християнином, справжнім, вірити і знати, що ти не помиляєшся, мати саме цю апостольську віру і ніяку іншу? Коли ви вийдете на вулицю, поспілкуєтеся з тими, хто називає себе християнами, але до церкви особливо не вчащає, вони скажуть вам: “Нема значення ніякого, куди ходити, один Бог на небі, то й у храмах все те саме”.
Про що ж ми повинні думати із вами? Як міркувати нам? Справді, хіба ж не так, хіба ж не один Бог? Один! Але не все одно, як вірувати у Нього, є різниця. Ми живемо у час, коли немає ніяких суперечок про віру, коли не має різних диспутів, які в часи Іоана Золотоустого велись навіть на ринках. І це, мабуть свідчить не на нашу користь. Свідомість людей тоді в релігійному сенсі була дещо вища. Їм не було все одно. І на тих таки ринках продавець із покупцем обговорювали, чи Божа Матір є Богородицею, чи Христородицею, чи Ісус Христос Богочоловік, чи просто якась надзвичайна Людина. І саме серед такого суспільного стану виникали ці святі отці, які, маючи особливу благодать від Бога, викладали основні догмати віри.
Ось про такі речі говорили християни перших віків. Зараз про це ніхто не говорить і тому ми з вами дуже мало знаємо про істинну і правдиву віру. Нам, останнім часом, навіть доводиться мати сумніви в тому, що наші сусіди є православними. Творити агресію в Прощену неділю, перший тиждень Великого посту – усе це чи може робити православний? Якщо це творять люди, які стверджують, що вони православні, то чи така вже добра ця наша православна віра?
Віра наша є добра, істинна, справжня і правдива. Але з усього цього ми повинні зробити лише один висновок: не назовні православ’я, сказати, що ти православний, це поколихати повітря, справжнє й істинне православ’я є всередині, в серці, і по ділах пізнається, чи людина є православним християнином, чи вона взагалі до Бога не має жодного відношення.
Якщо наше серце веде нас до храму, якщо ми маємо відчуття відповідальності, якщо ми співміряємо свої вчинки із Заповідями Божими, отже тоді ми є справжні християни. Якщо ми любимо один одного – це є справжня ознака християнина.
Наприкінці сьогоднішнього Євангелія є такі слова Христові: “Віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським” (Ін. 1, 51). Бачимо, що й ангели трудяться.
Я ж думаю, що кожний із нас хоче туди, де є наша справжня батьківщина, де є справжня батьківщина нашої душі. І якщо провести навіть опитування, то хіба тільки безумець скаже, що хоче до пекла, хоче у безодню, а більшість, звісно, що скажуть, що хочуть на небо, хочуть вічного блаженного життя із Богом.
Але ось для того, щоби зійти туди, на небо, треба нам немало потрудитися, треба представити Богу нашу віру, треба потрудитися, щоби і нас Господь “побачив під смоковницею”.
Саме в тому полягає істинна віра, щоби виплекувати у собі внутрішні духовні вічні чесноти, а не в зовнішніх якихось ознаках, не у пишноті навіть храмів, не в помпезності урочистостей, на яких присутні голови держав, представники влади державної, які благословляються навіть там ієрархами Церкви, а потім від безумства роблять такі речі.
Ми не почули досі від Патріархів, Предстоятелів Помісних Церков, які зібрались у Фанарі, співчуття українському народові. Можливо, воно десь сьогодні протягом дня і з’явиться, але поки що цього не має. Як розуміти це? Народ наш православний бореться зі злом і не отримує підтримки від світової християнської спільноти на найвищому рівні. Ми сподіваємося, що ще зроблять відповідну заяву всі Предстоятелі, в тому числі і Патріарх Московський, який також там присутній, а ще більше сподіваємось, що за цим будуть якісь конкретні кроки, але пам’ятайте, дорогі брати і сестри, що торжество віри, торжество правди та істини Христової, воно відбувається тут, у нас самих, кожного дня і кожної хвилини.
Отже, будемо уповати на Бога, на Покров Пречистої Богородиці, припадати до чесних святих зображень і просити в Бога милості для всіх нас. Амінь!