Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська притча навчає нас прощати своєму ближньому. Скажете ви: це ж наче просто, чогось неможливого тут нема, зрештою, ми ж постійно у молитві Господній “Отче наш” промовляємо: “і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”.
Перш за все, притчу цю, дорогі брати і сестри, слід розуміти символічно, тому що в образі головної дієвої особи, царя, зображується Сам Бог, Який, власне, і прощає нам, якщо тільки ми прощаємо ближнім нашим образи і їхні провини.
Але я хотів би провести й іншу аналогію. Говориться про царя і його рабів. Які ж це були раби? Вочевидь, підлеглі царя і, можливо навіть, певні наближені до царя люди, бо й ці були підданцями. І ось цар вирішив порахуватися з ними, сказано у притчі Господній. І тут хотів би, щоби кожний задумався зараз над, перед ким сьогодні ми можемо бути і є боржниками?
Тут, дорогі брати і сестри, я говоритиму про той день, який підносить наш дух і звеселяє серце і водночас дуже бентежить нас, – це День нашої Незалежності, Незалежності Української держави. Я вас вітаю з цим днем і хочу побажати найпотрібніше і найжаданіше всіма – миру і спокою в нашій державі. Перед своїм народом і державою всі ми маємо обов’язки, які мусимо виконувати сумлінно, а інакше будемо боржниками, але й борги треба сплачувати і повертати.
Саме через нашу несумлінність ми стали боржниками і тепер повертаємо борг, сплачуючи аж надто високу ціну. По-різному було впродовж попередніх двадцяти двох років незалежності, по-різному ми святкували цей день. Для когось це був будній день, хтось використовував його лише як вихідний, як можливість відпочити чи, навпаки, завершити якусь працю по господарству, хтось, як невіглас, запитував в інших: а що мені дала ця незалежність? Було багато й таких, які взагалі вважали, що ця держава є боржником перед ними. Погляньмо, ми постійно мали якісь претензії до тієї свободи, яка дарована була нам Богом, виборена і вимолена попередніми поколіннями. Лише невелика частина суспільства мали щирі патріотичні переконання. Ось так ми приміряли на себе роль того немилосердного боржника: ми отримали великий дар свободи, отримали незалежність, свою вільну державу, але не цінували його і навіть нарікали, звертаючи увагу на значно дрібніші речі.
Чому ж так? Ми отримали свободу, а так поводилися, немовби хотіли більше жити в рабстві. Причиною цього, зокрема, є незнання або ж несвідоме сприйняття більш аніж тисячолітньої історії нашої держави і всієї тієї боротьби, яка супроводжувала чи не кожний день її існування. Коли ж наш народ знаходився у спокої?! Як тільки ми намагалися витворити свою державу, її неодмінно у нас намагалися, і переважно не безуспішно, її вкрасти. І відбувалося це найчастіше через нерозумну поведінку народу і керманичів держави. Що заваджало нашим князям жити мирно, що заваджало князям Київської Русі жити мирно, що заваджало мирно існувати Галицько-Волинському князівству, що заваджало мати єдність і однодумність козакам? Так, були зовнішні фактори, але всі ці фактори знаходили добрий підготовлений ґрунт у самій державі і суспільстві. Єдності, справді, ніколи не було.
Бог і Церква всіх і все об’єднує, а розділяє – гріх. Гріх має багато проявів у почуттях, словах і діях. Знайте, любити свою дежаву і свій народ потрібно, і гріх українцям бути байдужими до України. Досить бути малодушними і маловірними. Якщо віримо у Бога, істинно віримо, то нема нам чого боятися, все попереду в нас буде добре, бо з нами Бог.
Сьогодні нам намагаються підкинути давню кістку і чекають, що ми піддамося цьому і знову настане розбрат. Починають сьогодні говорити: багато є в Україні таких, які не хочуть цієї державності, які не хочуть говорити українською мовою і не хочуть мати столицею Київ. Та знайте, автори цих слів є саме тією “п’ятою колоною” нашого сусіда, який настільки любив нас, що аж розв’язав проти нас війну. Та погляньте, як змінилася наша філософія: замість думати про те, що і як ми можемо отримати від держави, ми постійно розмірковуємо над тим, що можемо дати Україні, як підтримати свій народ, свою армію. Нас вражають подвиги євромайданівців і воїнів, вражає їхня жертовність.
Від маленького хлопчика, який збирав гроші на планшет, і до вдови, яка збирала гроші на свою останню земну путь, – всі спільно сплачують наш борг Україні, складаючи свої пожертви на вівтар остаточного здобуття незалежної Української держави. Ми, дорогі брати і сестри, живемо у неспокійний час, але водночас він є годиною піднесення. Ми – українці, і це сьогодні кожний промовляє зі сльозами на очах, але з гордістю в серці.
Будьте певні, ми можемо збудувати правову державу. Не звертайте увагу на жодні дрібні недоліки, про які ми часто чуємо. Не звертайте на них увагу! Нехай цей дріб’язок не нищить у нас патріотичний дух, український дух. Не можна нам розчаровуватися в нашій державі!
Сьогодні, після Божественної Літургії, ми з вами помолимося за спокій тих, хто поклав на вівтар незалежності найдорожче – свою душу, свої життя. Вони показали нам приклад досконалої любові, любові до своїх рідних, до свого народу і своєї землі, адже немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Ін. 15:13). А також помолимося подячним молебнем за нашу неньку Україну, щоби в ній врешті-решт настав спокій.
Отже, дорогі брати і сестри, з Богом у серці до нашої спільної перемоги! Амінь!