Дорогі брати і сестри! Я хотів би привітати вас із освяченням цього вистражданого вами храму. Сьогодні ми звершили чин великого освячення храму: ми освятили престол, помазали стіни святим миром, окропили стіни і всі розписи освяченою водою. Від сьогодні і, вірю, до кінця віку у вашій церкві звершуватиметься Свята Євхаристія.
Радіє серце від того, що у наш час храми освячуються, а не руйнуються, як це ще було до зовсім недавнього часу. На пам’яті багатьох людей, навіть тих, які нині молились за Літургією, ще є живими сторінки нашої історії, коли храми закривалися, коли зневажалися наші святині, зносились хрести, святі джерела засипали землею – робилось усе можливе, щоби тільки люди забули дорогу до святих місць. Сьогодні ж усе є навпаки, сьогодні ми вільно можемо сповідувати Бога. Ця свобода як найбільший дар Божий, дарована нам також і як випробування від Господа: чи будуть усі такими ж ревними християнами, коли прийти до церкви на молитву буде так просто, коли ніхто не боронитиме перехрестити чола; чи вставатимемо ми зранку з молитвою і лягатимемо із вдячністю Творцю? Був час, коли віруючий люд був змушений, подібно до батьків сліпого чоловіка, про якого розповідало нам сьогоднішнє Євангеліє, приховувати свої думки, почуття і віру «тому що боялися юдеїв», нових юдеїв в особі безбожної влади. (див. Ін. 9, 19-23) Але зараз час бути подібним до сліпого, що прозрів, час разом із ним промовити «вірую, Господи!» і ревно слідувати за Христом у всіх своїх словах і вчинках. (див. Ін. 9, 37-38)
Я відчуваю, що ви вже всі втомилися від стояння у храмі, але водночас ми всі соборно насолодилися цим прекрасним богослужінням, солодким співом вашого хору. Насолода наша від Бога, Бо Він за словом своїм «де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там я серед них» сьогодні перебуває серед нас. (Мф. 18, 20) Однак дуже важливо, що усі ви відбули до кінця ці тривалі сьогоднішні богослужіння. Це також є малим тілесним випробуванням, подібно як і сліпого чоловіка Христос випробовував. Господь відкрив йому очі, однак попустив, щоби його знову і знову допитували фарисеї і законники. Без кінця не залишали його у спокої: «Тоді запитали в нього: як відкрилися в тебе очі?.. Спитали його також фарисеї, як він прозрів… Знову запитали його: що Він зробив з тобою? Як відкрив твої очі?» (Ін. 9, 10-11, 15, 26-27) Спочатку юдеї не вірили у чудо Христове, а потім почали і не вірити колишньому незрячому, що він узагалі коли-небудь був сліпим. І аж насамкінець, коли кілька разів поспіль цей чоловік непохитно виявив свою віру і вдячність Господу, Ісус явив йому Себе як Месію. Подібно ж і в нашому житті дуже важливо до кінця уповати на Бога, вірити, що над нами діє промисел Божий, що ми не покинуті, витримати цей життєвий іспит, як витримав його сліпонароджений. Ці слова здаються банальними, але так не є. Але ж звідки розчарування, звідки дратівливість, депресія? Це все плоди нашої нестійкості і невір’я, які слід нам викорінювати з нашого життя.
Також, дорогі брати і сестри, ця євангельська розповідь навчає нас без гордині і зневаги ставитись до людей, які мають ті чи інші вади. Людям властива упередженість, або внаслідок великого розуму, або навпаки, але всі ми думаємо, що думаємо вірно. Так було завжди, і навіть ми чули, як одразу, можна сказати, з порогу апостоли, хоч не знали ані сліпонародженого, ані його життєвого шляху, ані його родини, питають Ісуса: «Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?». (Ін. 9, 2) Але як твердо звучить Христова відповідь «Ні він не згрішив, ні батьки його», і пояснює Господь: «А це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі». (Ін. 9, 3) Усі ми є ділами Божими, усі без виключення є подобою і образом Божим і носіями слави Божої як найвеличніші з творінь Його. А тому великим гріхом є і не личить християнами з огидою чи упередженням ставитись до людей, які обділені чимось у цьому житті – матеріально чи фізично, бо невідомо нам у який спосіб відкриються на них діла Божі.
Сьогодні дуже важко стає відкрито сповідувати Христа, і тут я маю на увазі сповідувати Христа у суспільстві. Христос є гонимим звідусіль: з держави, із законів, зі шкіл тощо. Вже не в кожному класі побачите ви ікону; у вищих навчальних закладах це взагалі рідкість; у кабінетах державних мужів на місці ікони висять портрети їхніх керівників. Ми піддаємось впливам Західного світу, починаємо говорити про толерантність. Але що це за така толерантність, що ми повинні відкинути своє, те, що нам близьке рідне, щоби не ображати цим інших, тих, хто не поділяє наших поглядів? Це велика прірва, в яку ризикує впасти увесь християнський світ, і, власне, Західне християнство вже частково перебуває у цій прірві. В той час, як східні нації і культури твердо бережуть свої звичаї, ми говоримо про толерантність і втрачаємо найцінніше. Ми почали легалізувати у нашому суспільстві гріх. Це великий виклик кожному із нас і виклик нашій християнській вірі.
Мені хочеться, дорогі брати і сестри, щоб до цього храму не заростала стежка, щоб ви, як сьогодні, так і завжди разом зі своїми дітьми, приходили до храму, соборно молилися, творили молитву перед Богом. І ця молитва, молитва кожного з вас, є дуже важливою. Молімось, щоби стояв цей світ, щоби ми стояли у православній вірі. Нехай Боже благословення, благословення Воскреслого Христа Спасителя перебуває завжди над усіма вами. Ми закінчуємо цьогорічний пасхальний період, у середу цього тижня Свята Церква покладає звершувати відання свята Воскресіння Господнього, але ми завжди повинні пам’ятати, що Христос Воскреслий простягає бажає усіх нас прийняти у вічну радість Свого Воскресіння. Це така радість, яка одного разу засяявши у серці, не полишає людину ні на землі, ні в майбутньому житті. Блаженними ж і воістину світлими є ті, хто Воскресіння Христове тримає у серці і бачить повсякчасно. Амінь!