Проповідь Високопреосвященного митрополита Димитрія за чином похорону отця Ростислава Свистуна

Всечесні отці, всечесний отець Любомир, шановна їмосте, рідні,
дорогі во Христі брати і сестри, парафіяни Свято-Успенського храму,
дорога опечалена громадо!

Зараз ми стоїмо біля гробу спочилого митрофорного протоієрея Ростислава. Ми з любов’ю оточили його гріб і проводжаємо його в останню дорогу. Так прийнято говорити в день похорону спочилого, що ми його проводжаємо в останню дорогу – в країну для нас невідому, але давайте ми порозважаємо, що нам зараз хотів би сказати отець Ростислав? Окрім того, що він би сказав: «скінчилися дні мого життя, мого служіння у земному винограднику Христовому. Все, що зміг у земному житті, я зробив». Хочу сказати, що це життя не було коротким. Отець спочив на 79-ому році життя. Це є дуже поважний вік для кожної людини, особливо для нас з вами. Так щоб хотів спочилий зараз сказати нам? Він не може поділитися з нами досвідом смерті і того як він перейшов із цього земного життя – до життя вічного, загробного. Цього сказати він нам зараз не зможе. І цього досвіду смерті ніхто з мертвих нам не передавав і не передасть.

Так у нашому житті є, що ми народжуємося для того, щоби померти. У нас є дві великі межі – це народження наше і відшестя з цього світу. Якщо наше народження приносить велику радість, перш за все для батьків, родичів; то наше відшестя від цього світу всіх бентежить. Пригадайте дуже стародавній український кант, який співає ансамбль Божичі: «Скільки б не жив на цім світі, треба буде вмерти». Ми зараз стоїмо біля гробу отця Ростислава і розуміємо, що цей час для нього настав. Але найбільше, що завжди тривожить і бентежить людину – думка про смерть. Всі ми, рано чи пізно, повинні будемо покинути цей світ. Яким би рідним для нас він не був, ми змушені будемо його покинути. Людина так влаштована через своє гріхопадіння, що вона здебільшого не хоче думати про цей час, і навіть, коли ми бачимо перед собою гріб з мертвим тілом, нас все одно відвідує думка, що ми не помремо. Тобто, це щось таке сталося, в даному випадку з отцем Ростиславом, що нас напевно може оминути. Ми не хочемо повірити, що ми так само відійдемо з цього земного життя. Але скільки б людина себе не заспокоювала, рано чи пізно, цей час до кожного з нас прийде.

Дуже потужний науковець Паскаль сказав такі слова про людину; він так би мовити, висловив свої претензії до вселеної, сказавши: «Людина всерівно вище вселеної, бо усвідомлює, що розлучається з життям, а вона, вселена, нічого не усвідомлює». Людина над цим питанням завжди задумувалась не тільки у християнстві, але й у примітивних віруваннях. Людина завжди зустрічалася із цим таїнством смерті. Вона не тільки хотіла зрозуміти всю філософію життя, але й набути знання про смерть і про потойбічне життя. У Байрона є така поема «Каїн», у якій він намагається передати те, як Адам і Єва – батьки вбитого Авеля, сприйняли смерть. Вони чули про неї від Самого Бога, який сказав: «смертю помреш» (Бут. 2, 17). Але коли вони побачили Авеля мертвим – вбитим, вони не могли в це повірити, що побачили обличчя страшної смерті. І Байрон передає як вони фізично торкалися до тіла: піднімали руки, намагалися оживити Авеля, але це не вдавалося. Вони на стільки були приголомшені саме через те, що зустрілися вперше із обличчям самої смерті.

До цього часу людина не може для себе усвідомити, що рано чи пізно помре – відійде від цього світу. І ось так само, коли ми стоїмо біля гробу спочилого отця Ростислава, ми над цим задумуємось. Два тижні тому, у суботу, ми відправили у вічність ще одного священика нашої єпархії, і тому нас не може не бентежити, що пройшло два тижні і ми знову стоїмо біля гробу свого собрата. Ми не можемо в це повірити, ми змушуємо себе якось заспокоїтись, але гріб, дорогі брати і сестри, це не тільки печаль і смуток, але й це радість. Все, що я вам сказав, можна було б говорити безкінечно, якби ми не знали, що Син Божий, який висить перед нами на Голгофі, переможе смерть – подолає ту смерть, яка увійшла так спонтанно, неправильно у нашу природу через братовбивство. Вона ж не прийшла до нас природно, навіть так як сказав Бог першим людям. Не померли першими Адама і Єва, але був вбитий їхній син Авель. Смерть дуже жорстока, але вона не заздрісна. Не можна сказати, що одних вона вибирає, а інших залишає, і не приходить більше. Вона не є лицемірною. Смерть є смерть, але це зло і цю смерть Господь здолав, будучи розп’ятим на хресті, Він воскрес і дарував нам життя вічне. Скільки ми будемо ще жити з вами, ми з вами будемо співати ці вічні слова: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував». І будемо час, коли над нашими гробами буде звучати той самий піснеспів. Тому через це нас повинна відвідувати радість, бо отець Ростислав не був прихильником якоїсь іншої віри, яка тільки проповідує загробне життя, смерть і нічого, а він був проповідником воскресіння Христового. Він говорив для вас те, що колись проповідували апостоли, які казали: «Якщо Христос не воскрес, то вiра ваша марна» (1 Кор. 15, 17). Він був проповідником цієї віри воскресіння.

Це був надзвичайно добрий пастир. Отця Ростислава я застав вже тоді, коли він був на покої через хворобу. Коли я сюди приїжджав, він радував тим, що разом з вами збудував цей величний храм, який милує око всіх, хто проїжджає по трасі, хто приїжджає до вашого села, приходить на різні урочистості. Він служив у цьому храмі, помічником став згодом його син – отець Любомир. У отця Ростислава була ще одна чудова риса, яка не всім надається як талант: мав надзвичайно гарний голос, творив вірші, клав на музику і багато дітей, не тільки вашого села, співали цю музику. Це була людина творча. Якраз на ньому, по-особливому, спочив образ Божий. Подобу всі ми втратили після гріхопадіння, хай навіть не до кінця, але ми її розгубили по стежках свого власного гріха, а ось цей талант творити – є у кожного. Навіть тоді, коли отець Ростислав прийняв це ярмо – служити у винограднику Христовому, він не позбувся цього таланту, а навпаки хотів його розвинути. Він думав, що і так можна проповідувати Христа людям ХХ-ХХІ-ого століть. Цю особливу рису я б хотів згадати сьогодні при гробі отця Ростислава.

Я б хотів попросити вас не бентежитись через те, що отець Ростислав уже нас покинув, що лампада його пастирського служіння догоріла, тому що апостол Павло каже своїм послідовникам – першим християнам: «Я щодня помираю» (1 Кор. 15, 31), і отець Ростислав щодня помирав. Помирав, вигорав з любові до вас. Тому сьогодні, проводячи його в останню путь, я б хотів висловити свої співчуття їмості, отцю Любомиру, родині отця Ростислава, вам всім парафіянам, бо ви мали дуже доброго пастиря, якого втратили назавжди. Я прошу, щоб ви завжди згадували його у своїх молитвах, бо це наш обов’язок. Напевно не має такого похорону, де б я не згадав, що зажди, коли ми творимо молитву за спочилого, ми за себе творимо цю молитву. Творіть за себе ці погребільні молитви. Коли відспівуємо священика: отці чи єпископи, то думаємо, що себе відспівуємо. Такі слова я чув від нашого Патріарха. Тому не думайте, що ви робите таке велике благоговіння, що ви його так гарно провели в останню путь. Це ми себе проводжаємо, тому що апостол Павло каже: «Я щодня помираю» (1 Кор. 15, 31). Тому ми щодня помираємо, як і апостол Павло помирав за тих, кому колись проповідував.

Нехай Господь, Ісус Христос як Пастериначальник нашого отця Ростислава, якого Він приймає в свої обійми як слугу Свого, простить йому всяку провину, яку він як людина все таки мав, як і ми маємо, тому що кажемо у молитві: «не має людини, що жила б і не згрішила», а ми залишаймось ревними молитвениками і пам’ятаймо про нього у своїх молитвах і зітханнях. Амінь.


(проповідь виголошена на погребінні новопредставленого митрофорного протоієрея Ростислава Свистуна, 10 березня 2018 року).


Прес-служба Львівсько-Сокальської єпархії




print the material
Accessibility menu
Contrast settings
Font size
Letter spacing
Line height
Images
Font
Reset the settings