Слово митрополита Димитрія на початок нового громадянського року

Печальною є участь проповідника, який виходить на церковний амвон говорити слово у ці дні. Адже звідусіль кожний із Вас оточений привітаннями, радісним віншуванням “З Новим Роком!”, “З Новим щастям!”, а тут проповідник, який змушений сказати, слідуючи за апостолом, що час життя нашого скоротився на один рік, що всі ми ближче підійшли до тієї грізної межі, від якої немає повернення, за якою або вічна нагорода, або втрата безкінечна.

Але якщо подумати добре, то чому ця звістка повинна бути для нас печальною, тим більше для християн? Чи журиться син, який знаходиться на чужині, що повертається додому до свого батька? Чи нарікає в’язень на те, що скоротились дні його перебування в неволі? Чи печалиться хворий, знаючи що вже скоро стане здоровим? Хто ж, браття і сестри, всі ми тут на землі, як не пришельці в землі чужій, як не в’язні плоті і крові, яким колись належить вийти на свободу духа. А це означає, що якщо сповіщена нами звістка про скорочення нашого часу, нашого земного життя скорботна для когось, то це лишень тому, що ми забули про свою батьківщину, присолодились до своєї хвороби.

Світ з його благами, земне життя з його чуттєвими радощами, плоть і кров з їх спокусами. Так, образ життя, плотських задоволень спокусливий для тих, чиї очі засліплені самолюбством і суєтою, але підійдіть до такого образу поближче, роздивіться його уважніше – і ви побачите в такій плотській людині боввана Навуходоносора, у якого голова золота, груди, руки і пальці срібні, черево і стегно мідне, голінки залізні. І є ця людина, немов камінь без рук, приходить який-небудь неочікуваний випадок і цей бовван падає, він панікує, кричить: “Рятуйте!”. Де цілителі, де знахарі, нехай мене порятують, налаштують мою планету, підкріплять мою ауру. А все це бісівство, яке закінчується дуже тупим кінцем. Ось така історія синів і дочок щастя, які хочуть взяти, отримати від життя тільки добре. Часто її можна бачити в нашому житті.

Так було і з біблійним Соломоном. Він колись не повірив у те, що блага земні є обтяжливими і заманливими, і думав, що знайде у них спокій для душі. Він шукав багатства і робив все для того, щоб більше придбати, будував доми, насаджував сади прекрасні, відправляв на край світу торгові судна. Ці кораблі привозили для нього незліченні багатства – золото і срібло, коштовний посуд і золотом витканий одяг. Він навертав себе не раз до плотських задоволень, забуваючи навіть серед них і велич царську, і достоїнство людського образу. Але совість, коли він залишався у самотності, йому все-таки дорікала. Вона одна ще у нього не була приспана і заглушена. Його плоть дрімала на розкішному ложі, а серце боліло. Навколо нього все квітло веселощами і радощами, а в ньому вже гриміли суєта і розпач духу. Насамкінець Соломон навертався до мудрості своєї. Його розум огортав все: від кедра до іссопа, від руху світил небесних до непоміченого сліду змії на камені. Що ж принесла наостанок для Соломона земна мудрість? Теж саме, що і попередні блага. І що він сказав наостанок: “І зненавидів я життя, тому що противні стали мені діла, які робляться під сонцем; тому що все суєта і томління духу!. І зненавидів я весь труд мій, яким трудився під сонцем, тому що повинен залишити його людині, яка буде після мене. І хто знає: чи мудра буде вона, чи нерозумна. А вона буде розпоряджатися всіма трудами моїми, якими я трудився і якими показав себе мудрим під сонцем. І це – суєта!” (Екл. 2, 17-19).

Після цього, чи не маємо ми права, дорогі браття і сестри, порівняти цей світ із домом Сарданапаловим, про який розповідається у книзі пророка Даниїла і на якому, з’явившись, невидима рука написала на стіні оці страшні слова: “Мене, мене, текел, упарсин”, що означає: мене – обчислив Бог царство твоє і поклав кінець йому; текел – ти зважений на терезах і знайдений дуже легким; перес – розділене царство твоє і дане мідянам і персам (Дан. 5, 25).

Загалом життя наше наповнене скорботами і недаремно псалмоспівець Давид взиває: “Дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби: час швидко минає, і ми зникаємо” (Пс. 89, 10). Пророк не даремно ще й порівнює життя наше з павутиною: дні літ наших як павутина. Подивіться на працю павука. Скільки труду і терпіння, на наш погляд, доклала ця комаха. Але подув вітер – і вона розірвалась. Робота лежить разом із майстерним художником у багні. Чи не так розсипаються плани багатьох самолюбців і тих, що нажили багатства свої неправедним шляхом? Чи не блукають вони з острахом, як привиди на цій землі, постійно остерігаючись як геєни, чи хто не готується зазирнути на їхнє багатство і позбавити їх життя.

Це все говориться вам, дорогі браття і сестри, щоб ви не зненавиділи світ, а для того, що якщо ми тут на землі і обдаровані щастям, не забули, що все це дається для нас на дуже короткий період, в порівнянні з вічністю. Тому, користуючись дарами цього світу, ми не забували про дарі вічні – духовні цінності. Ми всі повинні провадити своє життя з філософією подорожуючого і пришельця, який шукає вишнього граду, небесної оселі, художником якої наш Творець – Господь Бог, що гряде до нас у славі. Амінь!

+Димитрій,
митрополит Львівський і Сокальський
+Димитрій
Митрополит Львівський і Сокальський




print the material
Accessibility menu
Contrast settings
Font size
Letter spacing
Line height
Images
Font
Reset the settings