Дорогі брати й сестри! Щойно ми прослухали розповідь святого апостола і євангеліста Іоана Богослова про хресні страждання Христа Спасителя. Це останнє Євангельське читання під час чину Пасії у цьому році, як, власне, і сама щойно звершена Пасія є останньою цьогоріч перед світлим Христовим Воскресінням.
Кожного разу, коли ми чули Євангельські читання від Матфея, Марка, Луки і, сьогодні, від Іоана перед нам мислено поставала картина Голгофської Жертви. Кожного разу ми переживали її по-новому, і так впродовж усього життя постійно відбуватиметься це переосмислення. Допоки буде битися наше серце і душа перебуватиме у нашому тілі, ми повинні усвідомлювати і знати, що всі ми без винятку є учасниками і винуватцями цих Голгофських страждань Христа Спасителя. Хоч, можливо, і чуємо ми цю розповідь як історичну подію, яка відбулась на Голгофі у визначений час, у певний історичний період, яка зафіксована як факт, то, попри все, це не означає, що ми не беремо участі в цих подіях, тому що Христос розіп’явся на хресті за кожного із нас і, очевидно, що кожний новий наш гріх знову і знову вганяють цвяхи у тіло Христа Спасителя.
Щоби вам легше було зрозуміти і прийняти мої слова, хотів би звернути вашу увагу на прекрасні слова особливих церковних піснеспівів-кантів, які співаємо ми за великопісними богослужіннями і які добре знає кожний із вас. Такими кантами є «Страждальна Мати» і «Під Хрест Твій стаю». Ми бачимо хрест, розіп’ятого на ньому Ісуса Христа, Діву Марію, що стоїть під ним, і про себе ми говоримо, що знаходимось там і черпаємо від Господа сили для боротьби з пристрастями. Словами канта ми певною мірою засвідчуємо своє співстраждання Христу, а, якщо співстраждаємо, то і нас також стосуються слова апостола Павла: «Я ношу рани Господа Ісуса на тілі моїм». (Гал. 6, 17) Так само символічно на майбутнього ченця, людину, яку постригають у монахи, одягають параман, чотирикутний плат, на якому написані ці слова апостола: «Я ношу рани Господа Ісуса на тілі моїм». Цей параман монах постійно носить на спині і знаменує, що все життя його повинно пройти з постійним поглядом на Голгофу, де звершилась найбільша з Жертв, що життя його повинно бути сповнене смирення і лагідності, подібно до Христа, яка прощав тих, хто знущався і катував Його. Але не лише монарше життя, але й життя кожного християнина так само повинне бути сповнене думок про Голгофську Жертву.
Дуже часто буває так, що навіть поза часом богослужінь, коли люди відвідують храм, то найбільше підходять до Голгофи, до зображення розіп’ятого Христа Спасителя. Справді, Голгофа займає в храмі особливе місце поряд із святими іконами, святинями, мощами, іншою християнською атрибутикою. Навіть, поза періодом Великого посту, вона по-особливому прикрашається і стоїть на такому місці, щоби всі могли «стати під цей хрест». Очевидно, ця зовнішня сторона перебування в храмі Голгофи, постійної присутності її перед нашими очима, яскраво засвідчує, що кожна людина повинна в своєму житті стати під цей хрест, і, навіть, більше – все життя людини повинно пройти під цим хрестом – знаменом перемоги, початком нашого спасіння, проявом найбільшої любові.
Життя сьогоднішнє, дорогі брати і сестри, є дуже важке і, особливо, в аспекті духовного зростання і вдосконалення. Буває, що навіть християни, які часто відвідують храм, випрацьовують для себе таку модель поведінки, що у храмі вони дійсно стараються уповні бути християнами, а коли повертаються до своїх помешкань, коли входять у спілкування з близькими, вони бувають зовсім іншими, немов скидають із себе оцей одяг християнина і хочуть бути такими, як всі, і жити так, як всі. На жаль, ці подвійні стандарти сьогодні застосовуються всюди - як в особистому житті, так і в суспільному, робочому тощо. Це згубні тенденції і нам слід берегтись від потрапляння під їх вплив. Зважмо на слова преподобного Ісака Сиріна, який каже, що, коли людина помре і її покладуть у гріб уже оголеною, тільки тоді вона зрозуміє, що цей світ є омана, і не стояти своїми помислами і добрими ділами під хрестом повсякчасно, це означає віддалятися від Христа. Ми в акафисті Божественним Страстям Христовим, особливо в молитві, що слідує наприкінці служби, кажемо такі слова: «На Хресті розіп’ятий, розіпни страхові Своєму тіла наші». Це означає, що ми просимо у Господа стати богопричасними, стати назавжди причасними до Нього, а відтак завжди носити Його рани і страждання у своєму серці.
Стоячи на Голгофі під хрестом, ми не повинні забувати про наш особистий хрест. Цей хрест ми повинні пронести через усе життя, і, зокрема, цією довгою подвижницькою дорогою Великого Посту, яка веде нас до світлого Воскресіння Христового. Одного разу ми постанемо перед Суддею із цим нашим хрестом і з усіма ділами і за все дамо відповідь. А, доки ще тривають дні життя нашого, просімо милосердного Бога, взиваючи: «На Хресті розіп’ятий, Христе Спасе, розіпни страхові твоєму тіла наші.». Амінь!