Сьогоднішній вечір є особливий вечір у житті кожного християнина. Перед початком Великого посту цей вечір називають прощеним, коли за вечірнім богослужінням звершується чин прощення. Це особливе богослужіння, тому що уводить нас у початок Великого посту, і коли ви сьогодні зайшли до храму і хтось з вас вранці стояв на Божественній Літургії і чув, що ця неділя називається неділею прощення і ще не відчував по зовнішньому вбранні початку Великого посту, то зараз увечері все нагадало нам про те, що починається Великий піст: і вбрання священнослужителів, і вбрання ікон, і Голгофи, відразу нас увело у Великий піст. Це є зовнішнє наше вираження посту; храм готовий до початку Великого посту, а душа, яку ми також називаємо храмом, чи є готова до початку Великого посту? Ми зараз замислюємось над цим, тому що зовнішньо ніби все готово: і піснеспіви ми чули, і прокімен: «Не відверни лиця Твого від раба Твого, бо я сумую, скоро почуй мене. Поглянь на душу мою і спаси її (Пс. 68, 18-19)». Так взивали ми щойно у Великому постовому прокимні.
Чому сьогоднішня неділя, цей вечір, ми називаємо прощенним? Тому що ступаючи на цю стежку Великого посту – Святої Чотиридесятниці, ми повинні попросити прощення один в одного і одразу у нас виникає запитання: у чому ми згрішили один перед одним, що повинні просити прощення? В кого ми повинні просити це прощення? Чому це так важливо просити прощення один в одного? Зрозуміло, коли це відбувається між священиками, тому що в цьому храмі ми є як одна сім’я. Напевно, маємо за що просити цього прощення. Друга справа, коли ви стоїте зараз в храмі одне з одним пліч-о-пліч, не знаючи одне одного, а Церква каже, що потрібно просити прощення. Дуже часто ми замислюємося над цим прощенням, адже що ми повинні вкладати в нього, якщо ми нічого злого один одному не вчинили. Але давайте глибоко помислимо в чому ми повинні просити прощення. Навіть, якщо ми хотіли і чинили так, щоб нас любили і з любов’ю відносилися один до одного, то ми хотіли, щоби нас любили ті, кого ми любимо. Ми так бажали і наша любов не була справжньою, тому що ми хотіли любити того, хто нас любить, «…то яка нам від цього користь?» (Лк. 6, 32).
Часто ми це робили з гординею, бо побачили, що та людина ставиться до мене добре. І ми ставимось до неї так само, але тільки до того часу, поки нас ця людина не образить. Так само і у нашому житті ми маємо друзів, і хочемо, щоби ті друзі творили нам тільки добро і так роздумуємо кожного дня і кожного часу. Але якщо ми тільки так роздумуємо, якщо наша душа тільки так споживає оцю гординю – гординю в любові і добрі, то це є гріх. Я не хочу сказати, що ми повинні бажати, щоби нам творили тільки зло, але ж наші стосунки будуються уже неправильно і через це душа наша запитує: «ми ніколи не творили ніякого важкого зла. Я ніколи не творила ніякого зла ближньому особисто. Я не творив суспільного зла, бо моя душа була байдужою до всього». Давайте ми подумаємо: а у суспільному житті ми завжди хотіли бути справедливими? Ми, вимагаючи від інших добрих справ, творили їх? Ми сповна зробили все для того, щоби наше суспільство стало краще? От навіть сьогодні не вщухають баталії на вулицях. Хтось вимагає справедливого життя, але чи людина сама живе справедливо? То може нам потрібно просити прощення? Може нам навіть потрібно просити прощення в такому реальному часі? Ось сьогодні день початку розстрілу мирних людей на майдані. Можливо, нам потрібно просити в них прощення. Вони були серед нас, жили з нами, спілкувалися з нами, і зараз їх уже немає. Якщо ми заглибимось, то ми маємо про що просити, і повинні просити цього прощення.
Я дуже добре пам’ятаю як перший раз у своєму житті, у 1990 році перед початком Великого посту я із історичної бібліотеки на території Печерської Лаври прийшов на вечірнє богослужіння цієї неділі. Бібліотека працювала в неділю, але оскільки був скорочений день, то закривалась близько четвертої години. Нас попросили вже покинути бібліотеку і я пішов несвідомо у храм і опинився на чині прощення. Були люди, але найбільше мене вразило те, що він починався із ченців Києво-Печерської Лаври. Це ще не був той час, адже тільки два роки, як була відкрита Лавра і я почув так само цей прекрасний розспів Печерської Лаври. Ченці йшли один до одного і просили прощення і це мене настільки збентежило, що я не хотів виходити з храму і не хотів, щоби ця служба закінчувалася. Уже з часом, читаючи в книгах про цей чин прощення, я зрозумів чому він так найбільше звершувався молитовно в монастирях.
Я кожного року згадую вам історію чину прощення, але не кажу яка була більш суттєва причина того, що ченці давніх монастирів, лавр, Афонських монастирів мали звичай на Великий піст іти далеко: якщо це був ліс – то у ліс, якщо печери – то у печери, якщо це була пустеля – то у далеку пустелю. Вони йшли на це важкий подвиг на 40 днів і у Страсну седмицю вже поверталися до своїх монастирів. Але у ті часи не всі поверталися, тому і сприймали цей вечір як останній, тому що розуміли, що можуть не повернутися до монастиря, до своєї духовної домівки, де несли подвиг.
Отже, як важливо в повсякденному житті просити одне в одного прощення, щоб ми не бентежилися, коли це прощення будуть просити за нас при нашому гробі. Ми з цим явищем дуже часто зустрічаємось на похоронах близьких людей і задумуємось над глибиною цього прощення, тому що не молитви великопісні творять наш духовний світ; приносять радість душі не довготривалі великопісні молитви, не те, що ми будемо приходити перший Великопісний тиждень день у день слухати покаянний канон Андрія Критського. Якщо ми будемо досконало виконувати все це, але у душі в нас не проснеться отой заклик Христа Спасителя, який ми чули вранці у Євангелії: «А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 15). Це Христос просто так сказав до тих, хто йшов слідом за ним і хотів почути ці слова, чи що?
Отже, якщо ми все це будемо виконувати, що нас чекає у ці найближчі дні, то цього буде недостатньо, бо найбільше є те, чи відбудуться зміни у нашому серці, у нашій душі і чи ми будемо прагнути змінитися у цей час. Це потрібно нам знати і добиватися від самих себе. Коли ми приходимо на такі богослужіння, коли говоримо про прощення, про покаяння, про спасіння, коли ці слова з наших уст промовляються, ми повинні бути готовими змінитися. Цього кожного року у ці дні вимагає від нас Бог і вимагає Церква. Тому просити прощення один в одного є нашою духовною потребою і саме тому я – ваш архіпастир прошу у вас прощення, тому що, можливо, не до кінця виконував свої обов’язки, так само, можливо, думав про вас не добре, осуджував вас, можливо, у мене не вистачало такої любові, яка повинна бути у архипастиря, можливо, мене відвідувала лінь і через це я недостатньо творив молитви за вас. Оце все зараз у моїх думках, у моєму серці і тому простіть мені, всечесні отці, дорогі брати і сестри у Христі, чим згрішив я перед вами, як ваш архиєрей, словом, чи ділом, чи думкою і всіма своїми почуттями (творить доземний поклін). Бог благодаттю і щедротами Свого Чоловіколюбства простить і помилує нас всіх. Амінь!