Здається, слів не знайду як правлячий архієрей для того, щоби втішити вас… Звістка про блаженний спочинок отця Михаїла миттєво облетіла не тільки весь Золочівський деканат, але й усю нашу Львівсько-Сокальську єпархію. Учора на зборах Львівського деканату ми проспівали отцю Михаїлу “Вічну пам’ять…” як нашому співбрату і співслужителю.
Путь, на яку ступає отець Михаїл, для нас є незвідана. Ми знаємо, як проводжати в далеку путь рідного сина чи рідну доньку, нам відомі піклування і турботи у зв’язку з цим… Ми бажаємо їм легкої дороги і скорого повернення до своєї домівки. Але сьогодні серце наше тривожиться, бо ця путь є невідомою для нас, звідти ще ніхто не повертався і не розказував, як там усе влаштовано, ми в сум’ятті від нашого незнання. І що ми можемо дати отцю Михаїлу в цю дорогу? Лише нашу молитву і нашу пам’ять. Утіхою ж для нас є слова апостола Павла: не бачило око‚ i вухо не чуло, i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його (1Кор. 2:9).
Отець Михаїл прослужив на вашій парафії понад два десятиліття, протягом більше як двадцяти років він стояв біля цього престолу з прекрасною сінню, возносив свої руки до Господа, багатьох, із вас тут присутніх, привів до Христа, дав шлюб, благословляв через Таїнства Церкви дарами благодаті Святого Духа, проводив в останню путь… Сьогодні ж ми зібралися для того, щоби провести в останню путь отця.
Якщо взяти той залишок його земної дороги, якою він прослідує до місця свого упокоєння, то він є зовсім невеликим. На цю дорогу ми не витратимо багато часу, не витратимо багато сил, не встигнемо проспівати йому багато заупокійних пісень. Але якщо взяти до уваги весь його земний шлях, тих 76 років, які прожив отець Михайло, то навіть неозброєним оком можна побачити його полум’яну любов до Бога - настільки велику любов до Церкви і бажання служити у винограднику Христовому, що свого часу він залишає рідну домівку та їде на Слобожанщину. Там дякує, закриваючи на мить своє життя від прискіпливого погляду тодішньої влади (бо тільки так тоді можна було здобути священичий сан - виїхавши з Галичини на Слобідську Україну, пройти певну школу та отримати свячення). Лише в середині 80-х років минулого століття отець повернувся до рідного краю, до своєї малої Батьківщини і найбільше прослужив у вашому селі.
Я читав на сторінках особової справи лист від парафіян, які його дуже гарно охарактеризували. Це мабуть найкраща подяка і найкрасивіші квіти на могилу отця Михайла від парафіян. Вони писали там, у листі, що він є скромний, побожний, тихий, смиренний і такого їм і треба було пастиря, таким і повинен бути пастир! Саме такі риси його характеру мабуть зумовили те, що село одноголосно залишилося у батьківській православній вірі, залишилося зі своїм пастирем.
Зараз при гробі отця Михайла найкращою шаною його пам’яті є мовчання, тому що в мовчанні народжуються помисли істинні і справжні, народжується смирення, народжується щира молитва до Господа Ісуса про упокоєння його душі. Ми повинні пам’ятати слова Христові, коли, йдучи на добровільні страждання, Він говорив Своїм ученикам: печаль вашу Я на радість перетворю (пор. Ін. 16: 20, 22). Так, я думаю, що всім парафіянам цього храму цю скорботу земну Господь згодом перетворить на радість. Яку радість? Перш за все, пасхальну! Отець Михайло не дожив до цього дня… Він напевно дуже хотів відсвяткувати Пасху, тому що кожен у житті бажає дочекатися Світлого Христового Воскресіння; скільки би в житті він не повторювався, люди завжди кажуть: “Дай, Боже, за рік дочекати!” Але є й такі, які не дочекалися його в цьому році і серед них є отець Михайло.
Пасхальна радість отця Михайла почалася з дня його смерті, тому що він іде до Того, Кого любив найбільше - до свого Творця. Він постає в ці дні перед Богом, він дає відповідь не тільки за свої труди і подвиги, за діяння свого земного життя, а дає відповідь як трудівник виноградника Христового за кожного із вас, за вручену йому паству. І тому, що нам робити, як не підтримати отця Михайла молитовно?! Нехай же Господь прийме його душу й упокоїть в оселях праведних. Амінь!