Я, перш за все, хочу привітати вас із закінченням магістратури і бакалаврату нашої Академії. Ті, хто отримали коричневий диплом ще будуть продовжувати навчатися, ті, хто отримав зелений диплом, кольору свята П’ятидесятниці, повинні проповідувати і нести слово Боже людям.
Ось більшість випускників магістратури вже є у священному сані, і священичу стежку життя розпочали, хто давніше, хто нещодавно. Але прийти і здобувати освіту, як підкреслив отець-ректор, вчитися ніколи не пізно, тому що все життя повинно бути і є наукою. Навіть отримавши і ці дипломи, науку свою ви продовжуватимете, сподіваюсь, до кінця життя, з кожним роком набираючися все більше і більше пастирського досвіду.
Ми сьогодні живемо в особливий час, період, коли в нашій державі є не зовсім спокійно. Цього року кожний із вперше відчув, що таке є молитва за нашу Україну, що це є не просто завчені слова.
Я, бувало, запитував себе: а чи треба співати після многоліття ще продовження, уривок з вірша Миколи Воронного “за Україну, за її долю, за честь і волю, за народ”? Воля. Ми ж її здобули, в кого ми ще просимо цієї волі? А виявилося, що ще не здобули. Ми прожили двадцять три роки в незалежній державі, але не в незалежному стані. Не стали ми незалежними своїм розумом, поведінкою, тому маємо сьогодні велику проблему.
Господь дав нам цей дар. У середині минулого століття боротьба в нашому Галицькому краї за незалежність України фактично припинилася так і не закінчившись ля нас перемогою. Ще багато років жили ми у тій наддержаві, яка боролася не тільки з людьми, але й із Богом. Але сталося диво і ми у дар отримали свободу і незалежність. Але дар цей, дар Божий, не поцінували і Господь послав нам випробовування.
Гасло “жити по-новому” я вважаю дуже влучним і не хотів би асоціювати його з одним лише у минулому кандидатом, а сьогодні вже діючим Президентом України. Жити по-новому – це означає жити по-новому, змінити щось у власній свідомості, і це гасло стосується кожного із нас.
У світі є дуже багато проблем. Ось учора в одному журналі я читав інтерв’ю з католицьким монахом із Західної Європи. Він розповідає, що у Франції закрилося близько п’яти тисяч костелів протягом останніх п’ятидесяти років. Чому? Він одразу дає відповідь: ці костели були закриті, перш за все, самими священнослужителями, які тримали їх закритими і відівчили людей приходити до них. Людина спершу ще приходить, але коли постійно бачить перед собою решітку, зрештою перестає. І ось він дає таку пораду, говорячи про східні країни, православні, звертаючись до православного духовенства: не закривайте своїх храмів, тримайте їх відкритими.
Коли ми часто дуже чуємо, що людей все менше приходить до храмів, то треба, перш за все, запитати кожного з тих, хто говорить про це, священиків: а що ти зробив, щоб люди ходили до цього храму? Що ми зробили, щоб людей ставало більше у храмах і чому вони не хочуть іти до храмів? Можливо ми самі, священики, живемо не по-євангельськи і не показуємо достойний приклад? Читаємо собі Священне Писання, Євангеліє, а чи діємо так, як каже Христос? На жаль, часто зовсім ні! І тому слід почути свою совість, яка змустить нас задуматися над нашим становищем, над становищем нашої Церкви, над становищем нашої проповіді, нашого слова.
Ми всі підкреслюємо, що хіротонія для священнослужителя є його малою П’ятидесятницею. Можна у певному сенсі і випуск цей назвати вашою П’ятидесятниця, бо ж у новій особі ви постаєте у Церкві, будучи готовими для нового служіння їй. Але чи справді готові ви, чи Дух Божий спочиває на цій П’ятидесятниці?
Ось ви отримали диплом. А заради чого? Щоб тільки відкрити і побачити Львівську православну богословську академію? Що винесли для себе, яку науку із цих стін, з цього навчання, чи змінився кожний із нас, чи по-іншому почали служити, проповідувати, можливо до людей краще ставитися почали? Ці питання стоять і повинні стояти поряд. Ми здобуваємо богословську освіту і в підсумку стаємо богословами або ж не стаємо ними. А всі ці розрізнення, ступені доктора чи кандидата, освітньо-кваліфікаційні рівні магістра чи бакалавра, це вже вторинна річ. Коли святителю Філарету Дроздову принесли диплом духовної школи (це було XIX століття), він прочитав і побачив ступінь кандидата богословських наук, в іншому побачив освітній рівень магістра богословських наук. Тоді святитель із подивом запитав: що це таке, ви можете богослів’я поділити на ці речі? Може бути богослов-кандидат, богослов-доктор, богослов-магістр? Якщо ви вже цим почали вимірювати богослів’я, то це вже ніяке не богослів’я. Тому і я кажу вам, головне, щоби ви були богословами всередині, а не тільки згідно зеленого чи коричневого диплому.
Хочу, щоби ви, отці, це особливо пам’ятали у цей час, тому що він є секуляризованим. Що таке секуляризація? Це принесення всього мирського, світського в Церкву, в наше духовне життя і винесення з нього всього духовного. І ми дуже часто миримося з тим, що діється навколо нас. Ось бачите, як дуже показово подарований сьогодні Академії Wi-Fi-роутер – це і є секуляризація. Ще донедавна дарували книги, а тепер – Wi-Fi-роутер, наступного року буде ще щось сучасніше, що відволікатиме нас від Бога і від богословської науки. Бо для того, щоби бути богословом треба в книжку дивитися, а не в комп’ютер, і книгу тримати в руках, а не ґаджети, і найперше – молитовник.
Спочатку були пера, потім – ручки. Людина викладала свої думки на пері своїми руками. А коли вийшла друкарська машинка, це, натискання клавіш, вже не так співвідносилося із думками, відволікало і механізувало процес написання чогось. Пізніше з’явився комп’ютер, зараз вже є мережа Інтернет, що є скрізь, вже нічого не треба ані писати, ані друкувати - можна в цій мережі все прочитати. Насправді, ніхто ж не проти тих засобів комунікації, атрибутів сучасного життя, але ви просто повинні знати, що краще взяти в руки книгу.
Я в жодному разі не засуджую вашого акту. Роутер це є потрібна річ, і в мережі Інтернет є справді багато унікальної цікавої пізнавальної інформації, і розповсюдження доступу до Інтернету в Академії – це добре. Тільки, скажу вам, хотілося б, щоби через розповсюдження цього Інтернету, ви знайшли там для себе справді потрібні сторінки, а не блукали, як правдиво кажуть, у Всесвітній “павутині” і вже не повернулися ніколи до цього святого дому.
Люди дуже звикають до цих, начебто, “благ”, до цих зручностей і можуть втратити контроль. Тому скажу, що цей сучасний світ чинить поганий вплив на Церкву. Навіщо йти до церкви, коли я можу натиснути кнопку, включити web-трансляцію і буду сидіти вдома, їсти бутерброд і дивитися службу Божу. Ось до чого все це доводить: до переконання людей не приходити до храму. Вам це може видаватися смішним, але не майте сумнівів, що є вже навіть в Україні люди, які собі так міркують.
Сьогодні більшість із тут присутніх закінчили своє стаціонарне чи заочне навчання. Багато студентів, водночас, не дійшли до Христа, будучи відсіяними, а багато вже стало священнослужителями. І тому я щиро бажаю вам, щоби цей отриманий вами диплом вас змінив, підштовхнув до самовдосконалення. Якщо змінюватимемося самі, хотімемо цього, то Дух Святий неодмінно у вигляді вогненних язиків спочине на кожному і подасть у ще більшій мірі той дар, про який найбільше проситимемо. Хай Божа допомога і благодать Духа Святого не відніметься від нас во вік. Амінь!