Ваші Високопреосвященства, Преосвященства!
Всечесні отці!
Дорогі брати й сестри!
Освячений Помісний Соборе!
В рік урочистих святкувань присвячених 1025-річчю Хрещення Руси-України ми знову всі свої помисли і думки повертаємо до нашого минулого. Всі ми з радістю відгукнулися на запрошення нашої Церкви вшанувати цим Помісним Собором черговий ювілей Хрещення києво-руського народу. Ще з минулого століття серед нашого українського народу започаткована добра традиція відзначати Хрещення Київської Руси-України. 1000-ліття, 1020-ліття і 1025-ліття повертають пам’ять всіх нас до давно минулих подій, що поклали початок новому життю або дали сприятливий поворот перебігові доль, які пережила наша Києво-Руська держава.
Кожна окрема людина уважна до подарованих їй благ, з особливим почуттям вдячності Богові зустрічає дні свого народження і дні свого тезоіменитства, і на відміну від простих буденних днів намагається ознаменувати їх чимось особливим. Чи не тим більше народ з особливою увагою мусить згадувати знаменні дні свого минулого життя, в які явлено було йому особливе завітання милості Божої? Коли ж народ, переступаючи нові грані свого буття, зворушено зупиняється на тих роках, на яких яскравими рисами відзначено сліди божественного піклування про нього, і з благоговінням вшановує тих, хто прислужився до його спасіння або ж звеличення, - це свідчить про те, що не притупилося, а є живим і чутливим його народне існування, що він цінує те надбання, яке успадкував від предків. Повага до минулого є чудовим завдатком для майбутнього.
З подій минулого життя нашого народу чи може зрівнятися за своїм значенням якась інша подія з тією, спомин про яку викликають цьогорічні церковні урочистості, що відбулися, відбуваються і будуть відбуватися ще наприкінці липня. Хрещення наших предків – це наше народження до духовного життя. Якщо якась згадка в нашій українській церковній історії і має бути дорогою для нас, то найперше та, яка нині хвилює і зворушує серця наші й підіймає до радісного торжества.
Ми сьогодні, будучи нащадками святого Володимирового Хрещення Руси, повинні втішатися великими й багатими плодами, бо значення тієї вікопомної події є для нас значущим і перш за все для Церкви і держави нашої.
Після хрещення Руси настала велика праця із її остаточної християнізації в глибину народного життя. Ця праця не могла бути показовою, для нас деталі її невідомі. Літописці заховують від нас ці розповіді, але перед нами постає ціла програма цих масштабних звершень і впливів, які розпочалися за князя Володимира Святого – хрещення великих міст і сіл, побудова церков, навчання дітей. В Густинському літописі знаходимо звістку, що князь Володимир, поділивши свою землю на уділи між своїми синами, «посла с ними і священики, заповідая ім, да кождо по всей области своєй повеліваєт учити люди і крестити людей і церкви ставити, єже бисть».
Деякі сучасні історики намагаються звести до мінімуму християнізацію Руси за часів князя Володимира і його наступників. Мовляв все було формально, вчинено зовні і все це ще й охопило малу частину Київської держави. Насправді ж усі джерела, які описують для нас цю вікопомну подію Хрещення Руси, підкреслюють всеохоплюючий, завзятий і наполегливий характер християнської місії, що надихалася волею святого Володимира. Руський книжник Яків Мних у «Пам’яті й похвалі Володимиру» багато разів повторює: «Крести же всю землю Русскую от конца і до конца», «всю землю Русскую історже із диавола і к Богу приведе и к світу істинному»; «блаженний князь Володимер, бисть апостол в князех, всю землю Русскую приведе к Богу святим крещенієм... і всі людіє Руськії землі познаша Бога».
За життя святого Володимира християнство утвердилося в усіх руських містах, а це означало, що місіонерською мережею було охоплено всі землі Київської Русі. Особливе значення мав для її християнізації вплив Києва. У той час за багатством і значенням він вважався третім містом Європи, після Константинополя і Кордови. Згідно з хронікою Тітмара, єпископа Мерзебурзького, що описує Київ у 1048 р., в ньому налічувалося 400 церков. А Никонівський літопис повідомляє, що під час пожежі, яка сталася за рік до цього, в Києві згоріло 700 церков.
Християнство зміцнювало молоду Київську державу, підносило її авторитет, стверджувало владу київського князя і допомагало подоланню відцентрових сил. Державницький світогляд Володимира Великого належав до тих чинників, які абсолютно виключали думку про можливість прийняття Києвом християнства з Риму. Це було неможливим із самої суті того ким себе бачив князь Володимир, тобто яку модель правління він для себе обирав. Це виявилося дуже скоро, коли святий Володимир задумав початки відокремлення Київської митрополії від Константинопольського патріархату. Той факт, що Київський князь Володимир Великий прийняв християнство з Візантії не означав, що він під політичним впливом був грекофілом. Тут доцільно хоча б згадати військові походи Києва на Константинополь з другої половини ІХ ст., а потім відкрита війна його сина Ярослава Мудрого з Візантією. У «Похвалі кагану Володимиру» ми бачимо, що князь ставив Руську Церкву нарівні з найбільшими Церквами того часу – з Константинопольською, Римською, Олександрійською і ін.
Християнізація Руси мала велике позитивне значення щодо зовнішньополітичного статусу Київської держави. Перш за все наша країна позбулася впливу норманів, так званого варязького елементу. За князювання Володимира ми не бачимо варягів на визначних місцях державного будівництва. Між воєводами згадується тільки один варяг Вуєфаст. Вищий уряд був вже в руках Добрині і Путяти, що походили з місцевої знаті. Не треба забувати, що Русь-Україна ще перебувала в оточені язичницького світу. Там де тепер Москва, тобто на Півночі ще проживали язичницькі племена угро-фінського походження. Язичниками ще були західні і північно-західні сусіди Руси. Святий Володимир своєю твердою рукою стримував на кордонах Київської держави ворогів, воював з печенігами. Але дієвою зброєю часто була мирна християнська проповідь серед степових язичників. У Никонівському літопису під 990 р. записано: «Того же літа приідоша із болгар к Володимеру в Києв четире князя і просвітишася Божественним Крещенієм». Наступного року «приіде печенегський князь Кучуг, і прият греческую віру, і крестися во Отца, і Сина, і Святого Духа, і служаше Владимиру чистим сердцем». Під впливом святого князя хрестились і деякі знамениті іноземці, наприклад, норвежський конунг Олаф Трюггвасон, знаменитий Торвальд Подорожуючий, який жив декілька років у Києві і потім заснував монастир святого Іоана Предтечі на Дніпрі неподалік Полоцька, і ін.
Поруч із хрещенням народу князь Володимир Великий взявся за особливу місію – просвітлення києво-руського люду. Ця праця мала б увести народ в міцну християнську цивілізацію. Початки книжної освіти, правдоподібно, були на Русі ще до її офіційного хрещення, але за нового християнського часу ця освіта стала на твердий грунт. До Києва було запрошено вчителів, які прийшли разом з церковною ієрархією. Князь Володимир став віддавати на науку дітей «нарочитої чади», тобто вищого стану: «нача поімати у нарочитой чади діти і даяти на ученіє книжно». Тим самим святий князь намагався, за висловом професора Михайла Грушевського, «увести Русь у круг культурних інтересів тодішнього культурного візантійського світу». Із цієї Володимирової школи вийшов пізніше знаменитий пресвітер Іларіон, майбутній митрополит Київський Ярославових часів і духівник благовірного великого князя. «Він мав широку освіту на візантійський лад і вславився як проповідник», - свідчив про нього український історик Іван Крип’якевич.
Найбільше ж значення християнізації Руси для тодішнього населення – це його справжнє зцементування в єдиний народ, націю, що була спроможна народжувати великих мужів з державницьким глибинним мисленням. У "Слові про Закон і Благодать" митрополита Київського Іларіона знаходимо досить цікаву характеристику князя Володимира Великого: "Сей славний від славних родився, благородний від благородних, каган наш Володимир... мужеством і розумом успіваючи... землю свою научи мужеством і розумом". Ми бачимо, якими відзнаками нагороджено просвітителя держави нашої Володимира Великого визначним руським богословом: благородством, мужністю та розумом. Слушно зауважити, що в нашому народі таке уявлення про керманичів не вмирало аж до тих часів, які ми звикли називати часами "великорусского владычества". Так у ХVІІІ столітті "Правильник" Рафаїла Заборовського, митрополита Київського, для учнів Києво-Могилянської Академії зазначає, що майбутні члени правлячої, світської і, навіть, духовної еліти України мають бути не "тупоумні", не "плути", мусять бути "прекрасної моральності", інакше не принесуть вони ніякої користі "ні Вітчизні, ні Церкві".
Православна Церква як суспільна інституція в Київській державі дбала про моральний стан народу, навчала і виховувала його на християнських засадах. Дух святості й шляхетності панував у всьому. Недаремно пізніше стосунки між Церквою й Державою в Київській Русі-Україні історики охарактеризували як гармонійні, такі що в давнину одержали назву симфонії. Такі взаємини дають змогу Данилові, "ігумену землі руської" і паломнику, молитися біля Гробу Господнього за князів та княгинь руських, поминати правителів і весь Богом благословенний народ.
Православна Церква Київської Руси-України мала неабиякий вплив на формування суспільної свідомості, виступала, в повному розумінні цього слова, фундатором усіх задумів і починань наших славних пращурів. Початок цьому поклав ще апостол Андрій Первозваний, який у святому пророцтві "подал описаніє всіх духовних украшеній церкви нашея". Так постала Церква Православна в землях наших, "так преднаписа Андрій святий, святий же Владимир як Соломон премудрий, все тоє преднаписаніє ділом совершил". Наша традиція, ідентичність і коріння, світло Київської, а, згодом, Козацької Руси, промені якого виблискують до сьогодні, було тим "світом єже духом водимим" по горах Київських, яке побачив у Господньому одкровенні богонатхненний апостол Андрій. Це світло сприйняли та довершували наші рівноапостоли, примножували князі. З поглядів тих, що тлумачили і переписували у скрипторіях Десятинної церкви та Софії Київської книги, тих, що переймали книжний розум, були людьми книжними, з роздумів преподобного Феодосія Печерського про марноту тлінного, матеріального і про велич небесного, постав наш національний духовний палладіум – Києво-Печерська Лавра, постала Свята Софія, Золотоверхий Михайлівський з їх мозаїками і фресками, що вражають нас і до нині, постали інші храми, монастирі, богословські центри, які відіграли величезну роль у формуванні моральності та культури нашої нації. І, як продовження, з поглядів Петра Конашевича-Сагайдачного, Галшки Гулевичівни, святителя Петра Могили, постала Київська Академія. Усі ці творчі задуми можна було реалізовувати лише за підтримки Православної Церкви.
Православна Церква в Київській Русі-Україні сформувала своєрідну філософію життя, яку Володимир Мономах назвав мудрістю "страху Божого". "Ця філософія була сформована у тодішніх перлинах нашої церковної писемності, тримала у вічній напрузі дух тодішньої державної еліти і була зібрана у різних "Грамотицях", "Поученіях", "Словах", "Ізборниках" і "Патериках". Символи, слова і образи, зосередженні в цій києво-руській літературі були знаряддям масової сугестії і творенням національної душі та самоідентичності українського народу.
У часи нашої бездержавності й, здавалося б, безнадійного перепуття, безправності й гніту, особливо духовного, у ХVІ – першій половині ХVІІ століть Українська Православна Церква стає на оборону знедоленого народу. У відповідь на закиди Бенедикта Гербеста про нібито "дурну Русь", ми чуємо слова захисту від православного полеміста, архієпископа Герасима Смотрицького, який перш за все звертає увагу на образи національної гідності українського народу і просить князя Олександра Костянтиновича Острозького: "... завжди перед очима мати також страх і позір того, що ясно народив і світло живив і керував із добророзум'ям юністю твоєю і багатьом по різних сторонах світу доброго приклада давав, а особливо того, що у правовір'ї невідступно та незмінно чудово сяяв". Якби ми сьогодні мислили такими категоріями, як київські та староукраїнські книжники, і намагалися, хоча б на дещицю, виконати заповіт Ярослава Мудрого, чи хоча б вчитатися в "Поученіє" Володимира Мономаха, то не блукали б ми по бездоріжжю невизначеності та не приймали б ідей чужих, а самі б продукували їх іншим у настанову.
Велике діяння Володимира, наслідком якого стало визнання його церквою святим і рівноапостольним, стало початком перевороту в усьому ладі народного життя Давньої Русі. Не дивно, що воно стало набутком безлічі сказань і легенд. Епічна пам’ять народу дбайливо зберігала образа «ласкавого князя», «Володимира Красне Сонечко». З усіх володарів давнього часу його особливо виокремлено народною історичною свідомістю. Це саме по собі говорить уже про масштаб і значення діяльності святого Володимира як істинно християнського володаря, князя – хрестителя Русі. Ясніше розуміли велич Просвітителя і його подвигу люди просвіченої віри – з князів пастирів, смиренних літописців, описувачів житія Володимира ті інших, до них подібних. Без сумніву, на думку освіченого сина Володимирового Ярослава, що сіяв, як висловлюється літописець на тій ниві, яку зорав Володимир, влаштовано було те священне торжество у Десятинній церкві біля гробу Володимира, під час якого виголошено було пресвітером Іларіоном чудове слово його з похвалою блаженному князеві Володимиру.
Головне, однак, полягає в тому, що за роки свого християнського правління Володимир не тільки виконав план зовнішньої християнізації Руси-України. «Найдивовижніше те, що він зробив спробу реально, можна сказати, матеріально виконати своє виняткове служіння як глави християнського народу, щоб втілити євангельське одкровення, яке осяяло його душу, в збірне соціальне життя народу», - каже нам історик Церкви А. Карташов. Спроби подати цю, невід’ємну від християнського преображення його власної особистості діяльність як «намагання піддобрити населення Руси» і «усунути його невдоволення, викликане насильницьким хрещенням», досить характерні для сучасної світської історіографії, видаються непереконливими.
Святий рівноапостольний князь Володимир вразив народну уяву не тільки тим, що влаштовував щедрі трапези для всього Києва. Ним було закладено принцип християнської державності і основи християнської громадянськості та сім`ї, що на довгі століття стали ідеалом для нашого народу. Святість Володимира в очах населення Давньої Русі була очевидною, і явленою вона була не в посмертних чудесах, а в прижиттєвих діяннях.
Український народ, прийнявши святу Христову віру, не зазнав ніякого духовного насилля. Наступна епоха преподобних Антонія і Феодосія, заснування безлічі монастирів по всій Русі, яскраво це показала. Святий князь Володимир Великий не спинився на своєму шляху. За 1000 років до новітніх спокусників хлібами він зробив усе, що міг, для допомоги меншій братії, як влаштовувач і реформатор держави. І не пролив рік крові і не закував народ «в ім’я рівності й братерства» у кайдани рабства, подібно до антихристиянських народолюбців наших днів».
Отже, епоха святого Володимира Великого була вирішальною для державного становлення Православної Руси. Об`єднання слов`янських земель і оформлення кордонів Київської держави. Спадкоємниця Руси – Українська держава та її цементуюча основа – Українська Православна Церква мусять стати продовжувачами великої справи святого Володимира Великого.
Більше аніж сто років тому, у 900-літній ювілей хрещення Руси проф. Київської духовної академії Володимир Завітневич у своїй розвідці «Володимир Святий як політичний діяч» на закінчення сказав такі слова: «Мине сто років – і Руська земля знову, як нині, заходиться святкувати тисячоріччя свого просвітлення світлом християнського вчення. Можливо, тодішні вчені, маючи нові багаті наукові дані, дістануть змогу сказати останнє слово в тих питаннях, які тепер ніяк не піддаються нашому розв`язанню. Втішаючи себе такою надією, нам залишається побажати їм щасливого успіху». Від імені всіх вас мені, як доповідачу, хочеться сказати проф. Володимиру Завітневичу: «Дякую!» - , але разом з тим і наголосити: «Ми й до нині переосмислюємо по-новому все те, що зробив для нас наш Просвітитель і переосмислюючи молимось Вседержителю його словами: «Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди Свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную». Амінь!
(доповідь зачитана під час засідання Помісного Собору Україської Православної Церкви Київського Патріархату в Актовому залі Київської православної богословської академії 27 червня 2013 року Божого)