У своїй доповіді на ювілейному науковому заході Високопреосвященний митрополит Димитрій перш за все зробив акцент на декількох етапах християнізації Руси, зазначивши наступне:
«Цей рік знову багатий на ювілеї. І це нас тішить, бо маємо змогу доторкнутися до нашої давньої історії з переосмисленням і навіть дещо «перезавантажитись», говорячи сучасною "комп’ютерною" мовою.
Наш край, києво-руські землі, несповідимим промислом Всевишнього, сподобився бути прикликаним до світла віри пізніше, ніж багато інших країв. Але наші літописці і книжники вже через декілька років після святого і великого хрещення втішалися тим, що досить пізні насадження віри вже принесли свої плоди у новопросвіченій Русі-Україні. Така втіха було запорукою того, що не тільки 988 рік став відправним і початковим у ширенні віри нашими теренами. Давні преподобні літописці звертають нашу увагу на те, що вперше «хрестився наш народ слов’янський од святого славного Первозванного апостола Андрія, брата Петрового, як наш руський літописець Нестор святий пише», – каже нам автор Густинського літопису.
Вдруге це хрещення настало, коли розпочалася праця святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, бо Патріарх Константинопольський Фотій у своєму листі згадував, що «вже Русь і Болгари охрестилися». Третє ж хрещення Руси за Густинським літописцем відбулося у 866 році, як він каже за Олега, князя руського, а скоріше всього за князя Аскольда, який у святому хрещенні носив ім’я Миколай. «В четверте ж охрестилася Русь од греків за Ольги-княгині, жони Ігоря-князя, баби ж Володимирової», – каже нам той самий Густинський літопис, стверджуючи, що в п’яте ж і в останнє «охрестилися Русь од греків за Володимира...»
Всі дослідники цієї епохальної події приходять до висновку, що час, коли прийшов до нас Схід з неба, коли наблизився до Руси день спасіння, був часом для нас найсприятливішим. З середини IX ст. Візантія, якій призначив Господь бути нашою просвітителькою, стає більш, аніж раніше, спроможною і готовою до виконання своєї великої місії. Саме в цей час у Візантійській імперії вгамувалася та багатовікова внутрішня боротьба з єресями, яка, виникаючи у різних кінцях грецького сходу, зосереджувалась навколо Візантії, в її серці – Константинополі. Тепер вона була берегинею того єдиного апостольського вчення Церкви, яке сформувалось і визначилось на Вселенських соборах. Тепер Візантія могла і нам передати твердо визначене православно-християнське вчення Вселенської Церкви. З силою натхнення та апостольського духу оживляється у Візантії й свідомість свого просвітницького покликання щодо цих народів. Світ молодих слов’янських племен найперше й найближче за все обіцяв Візантії сповнити її місію. З силою цього натхнення і апостольського духу позначається ця місія у святих солунських братів, які зібрали коло себе сонм учнів. Святий рівноапостольний Кирило бачив руського християнина в Херсонесі у 861 році. Через п’ять років патріарх Фотій, на поголос усьому сходові, з радістю повідомляє, що сумнозвісний народ русів звертається до віри Христової й прийняв єпископа.
За просвітителя Київської Руси-України відбувається завершення об’єднання слов’янських племен у державній землі Руси. Нова держава стає слов’янським народним тілом, що потребує душі і цю душу її володар знаходить, знаходить дорогоцінну перлину – Христову віру.
Богові відомі Його путі у піднесенні обраних Його від людей. Володимир був наймолодший поміж своїх братів. Але цього меншого серед братів наділено було від природи могутніми силами: силою розуму, розуму благого й гострого, як говорить про нього митрополит Іларіон русич у своєму «Слові про закон і благодать», розуму, що нагадував розум бабці його Ольги святої, і силою почуття, здатного до широкого сприйняття. Сформований державницький світогляд Володимира Великого належав до тих чинників, які абсолютно виключали думку про можливість прийняття Києвом християнства не з Візантії, а з Риму. Просвітитель Руси усвідомлював, що прийняття християнства дасть йому і його народові цементуючу державницьку силу і скріпить його авторитет, як авторитет володаря Руси. Недаремно у вже згадуваному «Слові про закон і благодать» святителя Іларіона князь Володимир Великий порівнюється з візантійсько-римським імператором Костянтином Великим: «Подібниче великого Костянтина! Рівний розумом, рівний христолюбністю! Рівний пошануванням до служителів Його! Костянтин зі святими отцями Нікейського Собору закон людям встановив, а ти з новими нашими отцями-єпископами, збираючись часто, з великим смиренням радився, як для людей сих, котрі щойно пізнали Господа, закон утвердити. Костянтин серед еллінів і римлян царство сотворив, ти ж – у Руси. Тепер і в них, і в нас Христос царем визнається. Костянтин з матір’ю своєю Єленою хрест із Єрусалима приніс і серед людей своїх прославив, прославивши, віру встановив. Ти ж із своєю бабою, Ольгою, принесли від нового Єрусалима – Костянтинограда, по всій землі своїй розставивши, утвердив віру. Тому й подібний до Костянтина єси, і з ним Господь учинив тебе гідним одної слави і честі на небесах заради твого благовір’я, яке ти мав за життя свого».
Чи хто коли-небудь звертав увагу на ці порівняння з боку майбутнього глави Київської митрополії Іларіона? Чи могли вони з’явитися просто так без якої-небудь зовнішньої підготовки. На початку нами було зазначено, що Русь прийняла християнство найпізніше за всі східно-слов’янські країни, але її теренами ще далеко до офіційного хрещення ширилося християнство і досить успішно. Промисел Божий наперед визначив нашій землі огласитися благовістям Євангелія ще в апостольський час. Дуже швидко, після зішестя Святого Духа, Скіфію відвідав святий апостол Андрій Первозванний. Його провіщення про Божу благодать, яка осяє київські гори, очевидно, усвідомлювалася нашими першими літописцями як милість і благовоління Боже, які Він дарує народу Руси. Освячені апостольською ходою київські гори стануть невід’ємним політико-ідеологічним компонентом витвореної старокиївськими книжниками формули «Київ – другий Єрусалим».
Формувати цей образ Києва як «другого Єрусалима» розпочав хреститель і просвітитель Руси. «Насаджена на Руси Церква Християнська вимагала зовнішнього представництва, йде тут мова про споруду, яка була б церквою всієї Руси і матір’ю всіх церков руських», – каже нам проф. прот. Євгеній Голубінський. Коли 996 року «...Володимир побачив, що церкву завершено, він увійшовши до неї, помолився Богу... поглянь Ти на церкву осю, що її спорудив я, недостойний раб Твій, на честь Матері, яка породила Тебе, і Приснодіви Марії Богородиці. І якщо помолиться хто в церкві сій, то почуй Ти молитву його і відпусти всі гріхи його благання ради Пречистої Богородиці». Церкву Богородиці Десятинну митрополит Іларіон у «Слові про закон і благодать» назвав добрим учителем благовір’я: «Добрий учитель благовір’я твого, о блаженний, – свята церква Святої Богородиці Марії, яку ти на правовірній основі, де і нині покоїться мужнє тіло твоє, очікуючи на голос труби архангельської».
У пам’ятках староруської писемності Володимир Великий постає таким же великим будівничим, як і Соломон (3 Цар. 6: 1-22; 3 Цар. 7: 1-11). Соломонове будування міст в прикордонних краях свого панування та залюднення їх амореянами, хіттеянами, євусеянами та іншими народами «не ізраїлевих синів» (3 Цар. 9, 17–19) співвідноситься, як уже було помічено дослідниками, з повідомленням «Повісті минулих літ» 988 р. про будівництво Володимиром міст поблизу Києва. Далі літописець вказує, що ця акція покликана була убезпечити Русь від нашестя печенігів. Це воістину був державницький розум.
Рівноапостольному князю Володимиру Великому, за визначенням сучасників, належав і задум побудови «Дому Мудрості» – храму святої Софії. У «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона Ярослав Володимирович постає лише виконавцем задуманої його батьком ідеї храму: «...і що недокінчене тобою – докінчує, як Соломон після Давида. А ще дім Божий святої премудрості поставив на святість і посвячення міста твого...».
На невеликому відтинку часу Русь швидко пройнялася світлом Христової віри. Якщо за рівноапостольного князя Володимира Русь будувала перші храми, то за благовірного князя Ярослава вона вже спасалася. Минуло півстоліття і Київ був наповнений книжниками, перекладачами, школами і учнями. Недаремно літописець, говорячи про Володимирового сина, вживає чудову метафору для означення діяльності сина і батька у справі просвітництва Руси. Він порівняв батька із орачем, а сина із сіячем, які заклали основи майбутнього врожаю: «Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, – так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє».
За благовірного князя Ярослава «стала віра християнська плодитися в Руси і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися... [бо] понад усе любив [Ярослав] чорноризців». І дійсно ідеал святості періоду Київської Руси-України достойно несли чорноризці».
Владика Димитрій також порушив питання про причислення до сонму святих київського князя Оскольда-Миколая, Володимир-Волинського князя Володимира Васильковича та видатного діяча і оборонця православної віри Данила Братковського:
«Мені здається, що до цього нашого ювілею Хрещення Київської Руси-України слід ретельно ще раз розглянути питання канонізації одного із перших наших хрестителів Оскольда. На цю тему говорилося чимало. Весь 2012-ий рік пройшов під ім’ям Оскольда-Миколая. Дуже часто Церква звертає увагу на особливі внутрішні якості того чи іншого подвижника. Але ж не тільки ці внутрішні критерії визначали всі можливості щодо канонізації. До князів був особливий підхід. Інколи з моральної точки зору вони не відповідали ніяким критеріям духовного подвижництва, але при цьому зверталася увага на їх внесок у державне будівництво. У випадку з князем і першим мучеником Оскольдом це настільки характерно, що ми не можемо оминути таких цікавих висновків, як наприклад, того, що наше державне будівництво розпочалося від першого дипломатичного визнання Руси на міжнародному рівні. Така подія в історії Києворуської держави сталася 1150 років тому, коли в червні 860 р. після тижневої облоги столиці Візантії – Константинополя, флотилією русів на чолі з князем Оскольдом Київським було укладено мирний договір. Цей договір уперше пов’язав Русь і Візантію у площині міждержавних стосунків. Усе це засвідчує, що Київська Русь задовго до появи на Півночі династії Рюрика сформувалась як повноцінна самостійна держава. З часів князя Оскольда-Миколая розпочався поступовий процес не лише поширення християнської віри, цінностей та культури, але й доручення Київської Руси до візантійсько-християнської цивілізації. Не випадково від походу князя Оскольда на Константинополь давній літописець виводить початок Київської Руси та її державності. Саме з цього часу «нача ся прозивати Руська земля». Саме від цієї події наші літописці починають вести хронологічний відлік у своїх літописах «отсіль начнем і числа положим».
Ще одна постать нашої української історії заслуговує на певну увагу – це несправедливо забутий Володимир-Волинський князь Володимир Василькович, який прожив менше сорока років свого життя, але за цей час зробив дуже багато для Церкви, будучи великим будівничим храмів, жертводавцем, поціновувачем книг, милостивим до всіх. Літописець дає йому прекрасну характеристику: «Він тлумачив книжне писання, тому що був він великий філософ..., лагідний, смиренний, незлобивий, правдивий». Сучасний історик М. Котляр зазначає: «Трагічна й зворушлива історія хвороби й кончини князя Володимира викладена в його літописці з вражаючою силою й незвичайною для давньоруського літописання повнотою. Наскільки відомо, вона містить єдиний у середньовічному письменстві Русі опис захворювання людини на рак і картину розвитку цієї хвороби». У випадку з цим благовірним князем ми маємо прямий доказ про прославу його нетлінного тіла після смерті: «Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня [1288], то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі».
Не менш важливою у питанні канонізації є ще одна постать волинського краю – Данило Братковський, ревний захисник православних, видатний український поет і громадський діяч. Понад три століття тому, 26 листопада 1702 р. за вироком польського військового суду «посеред ринку луцького, через ката за сім разів модерського зістав стятий». Йому відітнули руки, ноги, потім голову й перерубали тулуб. Не вдаючись у подробиці його славного походження й життя, а також боротьби за кращу долю свого власного народу, слід зазначити, що Данило Братковський це найяскравіша постать і блюститель благочестя. Навіть сам його заповіт свідчить про беззаперечну святість цієї людини: «Я порох, попіл мого творця, Спасителя мого, йдучи на страшний Суд, беру з собою Його, як свідка, що не заради бунтів, яких не було в моєму серці, а лише для захисту православ’я святого мушу прийняти смерть. Прошу і Матір мою найсвятішу, Якій віддав шану, перебуваючи у його милості пана гетьмана задніпрянського, порятувати мою душу. Прошу і всіх святих і взиваю на поміч, щоб при муках смерті моїй стали і підтримали мене...»
Я вважаю, що для нашого становлення і боротьби за єдність Українського Православ’я ці канонізовані постаті мали б неабияке значення, - підсумував свою доповідь Високопреосвященний митрополит Димитрій.