Вплив преподобного Антонія Печерського на духовний і культурний розвиток Київської Русі

Прийнято вважати, що засновником монашества на Русі був прп. Антоній Печерський, а отже до нього начебто організованого монашого життя у нас узагалі не існувало. Така постановка питання не зовсім вірна, адже навіть з самого житія цього видатного подвижника ми дізнаємось, що, повернувшись з Афону, він обійшов цілу низку київських монастирів і “не взлюбив іх”, тобто в жодному з них не побажав зостатись. Так само і митр. Іларіон Русин (1051-1055) у своєму “Слові” свідчить, що “монастирі на горах стали” ще за св. кн. Володимира Великого.

Причини посиленої уваги в давньоруській історії до прп. Антонія Печерського пояснюється швидше не тим, що він був “батьком всього руського чернецтва”, а тим, що разом з митр. Іларіоном Русином цьому чернецтву з центру східного ісихазму – Афону дав новий поштовх, чим і визначив самобутність і подальший поступ Києво-Руського Православ’я. Про те, що практика ісихазму і відшельництва на Русі була поширена і до прп. Антонія, свідчить навіть той факт, що він не викопує власну печеру, а оселяється у печері, викопаній задовго до нього св. Іларіоном Русином (+ 1071), майбутнім першим автокефальним митрополитом Київським і всієї Руси. До того ж, вже в наші часи археологами в Угорському урочищі (сучасна територія м. Києва) знайдено чернечі печери-келії, датовані за надписами на стінах ІХ століттям, тобто, часом правління останнього з нащадків династії “києвичів” Великого князя Аскольда Київського, який ще 860 року прийняв християнство від свв. рівноапостольних Кирила та Мефодія. Отже відшельництво і копання печер, напевно, на той час могло бути вже звичним і розповсюдженим на Русі явищем. Цим, напевно, і пояснюється, що, невдовзі після оселення прп. Антонія в Іларіоновій печері, навколо нього досить швидко об’єднується братство чисельністю в 15 чоловік. Саме вони викопали «печеру велику», влаштувавши в ній підземну церкву і келії – т. зв. «ісихастерії». Після цього Антоній, благословивши новостворений монастир, покинув його, аби на сусідньому схилі викопати собі нову печеру і усамітнитись від решти братії.

Значення прп. Антонія в нашому духовному житті – це значення старця, під духовним керівництвом якого почало провадитись усе подальше духовне життя держави, організатора ісихастської школи, учні і послідовники якої невдовзі розійшлися по всій країні і вкрили її чисельними скитами, пустинями і монастирями, що були центрами розвитку самобутньої києво-руської національної культури, мистецтва, медицини, освіти і письменства. Навчившись іще на Святій Горі від найближчих учнів, а може і від самого прп. Симеона Нового Богослова (+ 1022 р.), що поруч з Дионисієм Ареопагітом, Макарієм Єгипетським, Ісааком Сиріном і Максимом Сповідником вважається чи не найвизначнішим теоретиком давнього правосланого містицизму, родоначальником окремої його «афонської» школи, прп. Антоній Печерський всю його практичну спадщину переніс на наш благодатний слов’янський ґрунт. Саме тому київська традиція прп. Антонія, як і афонська традиція прп. Симеона, на відміну від традиції єгипетської, полягала в незвичному до того печерному житті.

Сучасні дослідники розмірковують над загадковим сенсом відходу давньоруських ченців у підземелля, де вони в досить незручних умовах провадили значну частину свого свідомого життя, не споживаючи тривалий час ніякої їжі і не вдягаючи теплої одежі. Усі ці «загадки», напевно, не були б загадковими, якби наші дослідники глибше вивчали власну духовну культуру, її основи і першоджерела. Немає жодних сумнівів, що досить поширена в Давній Русі «втеча» монахів від світу під землю була одним з проявів і підтверджень наявності саме києво-руської традиції ісихазму. Опускаючись від світла матеріального під землю, давньоруські ченці в результаті тривалих і виснажливих ісихастських молитовних вправ досягали справжнього світла Божественного, яке охоплюючи усе їхнє єство, як вже відзначалось вище, і дозволяло їм тривалий час перебувати в неможливих на перший погляд умовах існування. Аби досягти, підійнятись на належну духовну височінь, наші старці-ісихасти з повним смиренням і покаянням опускались нижче за всіх, відходили під землю, щоб вже звідти досягти справжнього духовного вдосконалення та возвишення.

В результаті подвижницької діяльності прп. Антонія Печерського та його «київської школи» невдовзі скити-ісихастерії охопили майже всю «оцивілізовану» територію Київської Русі: вони з’являються, окрім Києва, в таких культурно-політичних центрах країни, як Чернігів, Любеч, Новгород, Переяслав, Псков, Володимир-Волинський, Ярославль, Галич, Ростов, Суздаль, Турів та багатьох інших. Окрім міст починається досить жваве освоєння ченцями-відшельниками непрохідних лісових хащ, які, власне, і називаються в давньоруській мові “пустинями”, де подвижники усамітнювалися від усього світу, навідувані лише звірями, таємно, у повному смиренні і самозреченні несли власний хрест, приносячи молитву Богові за спасіння всього світу. Як пише митр. Іларіон Огієнко: “Були в нас пустині і в безлюдних степах та лісах, були і в Східній Україні, і в Західній, в Галичині було їх немало”. Таке явище можна сміливо назвати своєрідною монастирською колонізацією, адже воно сприяло не лише духовно-культурному розвиткові і піднесенню народу, але й освоєнню людиною численних непрохідних лісових хащ, перетворенню країни із справжньої “пустелі” в оазу і центр східноєвропейської “антично-християнської” цивілізації. Про значну популяризацію ідеалів і традицій ісихазму в Київській Русі може свідчити і той факт, що наші співвітчизники поступово, але досить наполегливо освоювали центр давньосхідного ісихазму – Святу Гору Афон – цю своєрідну чернечу державу, де вже в 1169 р. у володіння русичів передається окремий монастир – Пантелеймонів, що отримав назву «Русикону». Згодом на Афоні постають й інші осередки києво-руськог подвижництва, що слугували своєрідним духовно-культурним мостом між Святою Руссю та Святою Горою, чи й цілою «антично-християнською» Візантією.

Говорячи про самобутню ісихастську традицію у київській школі, окрім прп. Антонія Печерського і митр. Іларіона Русина, слід відзначити таких видатних подвижників, як прп. Феодосій Печерський, Варлаам, Стефан, Агапіт, Нестор, Ісаакій, Микита, Лаврентій та Єфрем Печерські, Ілля Муромець, Прохор Лободник, Іоан Багатостраждальний, Марк Гробокопач, Алімпій Іконник, Никола Святоша, Онісифор Прозорливець, Герасим Вологодський, єп. Кирило Турівський, єп. Онуфрій Чернігівський, митр. Кипріан Цамблак та багато інших. Тільки в Києво-Печерській лаврі спочивають нетлінні мощі аж 120 преподобних старців – невмирущий посів старчествування Антонія Печерського. Усі вони канонізовані Київським Собором в 1643 р. Та лише близько 40 з поміж них мають житійне укладення в Києво-Печерському Патерику. Більшість з них жили у ХІ – ХІІ століттях.

У цей же час особливо уславились своїми святими подвижниками Звіринецькі та Гнілецькі печерні монастирі у Києві, Київський Видубицький монастир, печерний монастир у Любечі та багатьох інших містах Київської Русі. Таким чином припущення, що в київський до-монгольській період православне монашество як таке не мало поширення і впливів у країні – не підтверджуються. Більше того, ми маємо чимало прикладів, коли під впливом духоносних старців втілювали ті високі аскетичні ідеали не тільки ченці, але й чимало мирян, зокрема й князів – таких, як Святослав Ярославич, Володимир Мономах, Мстислав Володимирович, Мстислав Ізяславич, Михаїл Всеволодович, Василько Волинський, Ярослав Осмомисл, Володимир Василькович та багато інших. Чимало князів не тільки сповідували ті ідеали в світському житті, але й самі зрікались спокус “світу цього”, приймали чернечий постриг, а то й схиму. Найхарактерніший приклад – чернігівський князь Святослав Давидич (+1142), більше відомий як прп. Микола Святоша Києво-Печерський. Характерним тут можна вважати і той факт, що київська доба історії Русі поруч з численним сонмом преподобних дала в православних святцях не менш численний сонм імен святих благовірних князів, тобто мирян, чого немає вже в добу московську.

Цікаво, що навіть сусідні литовські властолюбні князі-язичники, за прикладом давньоруських князів, не лише переймали християнство в його києво-православній традиції, слов’янську мову, писемність і православну культуру, але й приймали чернецтво, зрікаючись в ім’я вищих цінностей власних привілеїв і багатств. Так, скажімо, Войшелг – син Великого князя Литовського Міндовга, маючи за приклад св. Миколу Святошу, в 1252 р. прийняв чернецтво від волинського старця-ігумена Григорія Пеленського, при цьому передавши захоплені ним давньоруські міста у володіння сину кн. Данила Галицького і заснувавши власний монастир. Також у 1377 р., в період певного згасання світильника Святої Руси, литовський властолюбний князь Ольгерд Гедимінович під впливом києво-печерського старця архимандрита Давида наприкінці життя прийняв не лише Православ’я, а й схиму. Серед простих людей, особливо у до-монгольський період, чернечий морально-аскетичний стиль життя, стиль прагнення до вищого, до гармонії також набував дуже великого поширення.

Як відзначає проф. В. Шубарт, дух давньоруської людини був досконало пройнятий гармонійністю. Цей період він називає своєрідною східною “гармонійною ерою”, “протягом якої русичі втілили собою гармонійний тип ще в більш довершеній формі, ніж Захід”. І це також є одним з насідків духовної праці св. прп. Антонія Печерського, заснування яким обителі на Київських горах мало визначальний духовний і культурний вплив на розвиток цілої Київської Русі.

ієрей Петро Політило,
кандидат богословських наук,
клірик храму Святителя Миколая Чудотворця м. Львова

(доповідь зачитана на вечері пам'яті преподобного Антонія Печерського у Львівській православній богословській академії 15 вересня 2012 року Божого)

gradleva.com




print the material
Accessibility menu
Contrast settings
Font size
Letter spacing
Line height
Images
Font
Reset the settings