Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня неділя, неділя перша Великого посту, носить назву неділі Торжества Православ'я. Що це за торжество? Як це встановлене доволі давно свято сприймати нам сьогодні?
Будучи в оточенні багатьох віросповідань, християнських деномінацій, так напевно мало б це виглядати, щоби ми вийшли на вулиці і в цей день доводили всім правильність та істинність нашої віри. Те, що віра православна істинна, думаю, ніхто із вас не сумнівається. Та зовсім не в цих доводах є суть Торжества Православ'я. Якщо ми подивимося на історію Православної Церкви, то побачимо в ній дуже багато таких подій, які віруючу людину можуть легко ввести у певну спокусу. І ось якщо ми ретельно досліджуватимемо історію Православної Церкви, то багато чому подивуємося, і логічно може виникнути питання: якщо сьогодні все з моральним станом суспільства зрозуміло і так багато є людей, які не приходять до церкви, то що ж відбувалося з Церквою тоді, коли здавалося б усі вірили в Бога і настрої панували значно більш благочестиві? А відбувалося і відбувається одне й те ж, бо гріх має одну природу! Незалежно від того, живемо ми в ХХІ столітті, чи в IV, V, VI, VII, VIII, IX століттях, - гріх один і той самий.
Однак треба розуміти й те, що історію Церкви ми не можемо вивчати без історії Візантії, історії Візантійської імперії, імперії православно-християнської і водночас дуже дивної, особливо в особах деяких імператорів, які, привласнюючи собі божественну владу, чинили не за законами Божими.
Будь-які проблеми, і особливо проблема іконоборства, в Церкві виникали з середини народу, і коли влада, наголошую, світська влада починала вирішувати ці проблеми, ставалося так, що це виливалося у велику трагедію.
VIII століття для Візантії - це непростий час. Візантія піддається постійним нападам ворогів: і арабів-ісламістів, і варварів, і слов’ян. І ось раптом приходять до влади два мужі, батько і син, які вийшли з простого народу, народившись на півдні Візантійської імперії, пройшли шлях від простих юнаків до полководця та імператора - це Лев Ісавр і Костянтин Копронім. Керували вони, якщо взяти спільний час їхній, майже ціле VIII століття. Вони прийшли до влади на на хвилі успіхів у встановленні миру у Візантії і отримали пошанування всього народу. В одну мить вони уявили себе такими, що можуть і мають право впливати на рішення самої Церкви, Церкви, яку розривало єретичне вчення і яка стояла за крок до того, щоби на черговому Соборі видати постанову, що іконошанування - це неправильно, що непотрібно ніяких ікон і не має бути ніякого поклоніння їм.
І ось імператор Лев Ісавр у 730 році підтримує намагання деяких церковників так чинити. На це було кілька підстав, і недаремно я зауважив, що всі ці проблеми християнського народу Візантійської імперії виходили зі середини. Дуже часто і сьогодні ми виявляємося марновірними, і гріх цей завжди був розповсюдженим, більше чи менше, серед народу. У ті ж часи бувало, люди підходили до ікон і зішкрібали з них фарбу, щоби пізніше домішувати її до свого питва, вірячи в якусь містичну їхню силу; бувало й таке, що люди брали ікони і казали: ось ця ікона буде хресним батьком чи матір’ю для моєї дитини; ще більш нечувано і дивно чинили священнослужителі, підходячи з Дарами до ікони і казали: ось я приймаю Причастя з рук самого, наприклад, Іоана Хрестителя (якщо це була ікона Іоана Хрестителя).
Усі ці дивні речі викликали в нормальних тверезомислячих людей здивування, і вони розуміли, що це є велике зло так чинити. З іншого боку, іслам, релігія, яка дуже швидко розповсюджувалася серед східних народів, не дозволяла зображати подобу Бога. І ось, усе це, переплівшись, призвело до досить трагічних подій, які розгорталися з перервами впродовж 113 років: повстання, вбивства, нові мученики за правдиву віру. І всі ці події розгорталися там, де вже минуло шість Вселенських соборів. Здавалося б, Церква вже прийняла всі догмати та постанови, відшліфувала, як дорогоцінний камінь, своє вчення, і раптом - боротьба з іконами, іконоборство, яке охопило всю Візантію.
Імперія буквально розкололася. Та Боже провидіння не перестає діяти ніколи. Після смерті Костянтина Копроніма, дружина його сина імператора Лева Хазара, Ірина, розуміючи трагізм усього, що відбувається в імперії, виступає за те, щоби Церкву очолив єпископ Тарасій. Якщо пам’ятаєте, пам’ять його ми звершуємо 10 березня і знаємо ми про цього святого, Константинопольського патріарха, найбільше, можливо, тому, що саме на його честь був названий батьками Тарас Шевченко. Так ось цей святитель зростав при імператорському дворі і бачив все, що відбувалося, як імператори один за одним очолюють цю боротьбу зі святими іконами і спотворюють вчення Церкви.
Коли ж імператриця Ірина допомогла єпископу Тарасію взійти на Константинопольський патріарший престол, він скликає Вселенський собор, VII Вселенський собор, останній в історії Вселенської Православної Церкви. Відбулося це у 787 року. На цьому соборі встановлюється догмат іконошанування, суть якого полягає в тому, що подібно, як Син Божий, Який втілився, прийняв наше єство і показав Себе світові в образі людини, так і ми, зображаючи Сина Божого, дивимося таким чином на першообраз, але споглядаємо на образ Його явлення світові, в якому Він спас кожну людину. Якщо зображаємо на іконі святих, то знаємо, що вони були носіями Христа в собі, і в них ми прославляємо насамперед саме ту божественну силу, що діяла через них.
Утім, це не поклало кінець боротьбі. Остаточно голос цього єретичного вчення замовк, як не дивно, з ініціативи ще одної жінки. Імператриця Феодора, після смерті свого чоловіка Феофіла, зібравши весь народ у соборі Святої Софії в Константинополі, 11 березня 843 року проголосила встановлення істинного шанування ікон. Той день, який тоді випав на першу неділю Великого посту, відтоді отримав назву неділі Торжества Православ’я. Тому, коли ви чуєте цю назву, то повинні знати, що Торжество Православ’я - це торжество, перш за все, нашої православної ікони, образів Ісуса Христа, Божої Матері, святих угодників Божих, яким Церква істинно поклоняючись, взирає на першообраз - Спасителя нашого Ісуса Христа.
Ця неділя Торжества Православ’я, 11 березня 843 року, стала своєрідним епілогом епохи Вселенських соборів. А своєю розповіддю я хотів вас привести до розуміння того, що всім нам потрібно добре знати історію, історію Православної Церкви і це дасть нам можливість краще розуміти нашу віру.
Тож, коли ви чуєте, як протодиякон чи священик виголошує згадку про той чи інший собор, знайте, що Церква пройшла довгим страдницьким шляхом для того, щоби остаточно, на віки, встановити кожний із догматів свого вчення, щоби проголошувати і навчати вірних своїх істині, яка, як ви чули в сьогоднішньому Євангелії, одна-єдина - Христос Спаситель, Який є нашим Богом, до Якого ми прагнемо і до Якого впродовж усього життя ідемо нелегкою тернистою дорогою, на якій трапляється і радість, і горе, і терня, і красиві троянди. Але ми знаємо і віримо, що проторувавши цей шлях, ми неодмінно зустрінемося з Тим, на Кого сьогодні споглядаємо на святих іконах. Амінь!