У даній статті автор намагається розкрити одну із головних тем які потрібно знати кожному християнину – причина гріхопадіння. Святитель Григорій Богослов сказав колись такі слова: «Я одержав образ Божий і не зберіг його» і тим самим показав, що кожен із нас винен у гріхопадінні Адама. Тому тепер кожен коли свою свободу, яку отримав через Христа втрачає, то відповідно слідує стопами прабатьків.
За основу статті автор використав творіння святих отців, зокрема святителя Григорія Богослова, преподобного Симеона Нового Богослова, святого Іоана Дамаскіна.
Ключові слова: гріх, гріхопадіння, прабатьки, людина, заповідь, рай, Спаситель, Церква,смерть, хвороба.
Людина, як вінець Божого творіння і як творіння "власноручне" була створена за образом Божим. Тому святий Симеон Новий Богослов говорить, що вона користуючись закладеним у неї образом Божим повинна була ставати подібна Богу і це все Господь робить через свою велику любов. З початку свого створення, людина мала безпосереднє спілкування з Богом, а також жила в раю, як говориться в Біблії: "І насадив Господь Бог рай у Едемі на сході, і примістив там людину, яку створив" (Бут. 2:8). "Щоб вона була немовби деяким царем і начальником всієї землі і того, що на ній Бог приготував для неї немовби деякий палац, де, мешкаючи, вона проводила б блаженне і солодке життя. Це і був божественний рай, насаджений руками Божими в Едемі, – сховище веселощів і всякої радості, бо слово Едем означає "насолода" – так зазначає святий Іоан Дамаскін в "Точному викладі Православної віри" у главі 11 "Про рай" [4, с. 110]. Ми бачимо із цього, що саме велика любов закладена в творінні. І чого ще потрібно було людині для повного щастя, як крім насолоди Богом і Його благодаттю? Здавалося, нічого кращого й не можна придумати.
Для уподібнення Богу, Господь дає першим людям заповідь: "…від усякого дерева в саду ти будеш їсти, а від дерева пізнання добра і зла не їж від нього, бо в той день, коли ти з’їси від нього, смертю помреш" (Бут. 2:17). Святитель Григорій Богослов, стосовно цього пише: "Цю людину, ушанувавши свободою, щоб добро не належало не тому, хто менше збирає, ніж тому, хто й вклав насіння його, Бог поселив у раю (хай що б означав цей рай) творцем безсмертних рослин, можливо божественних помислів як простих, так і досконаліших; поставив нагим через простоту і нештучність життя, без усякого покрову й огородження, бо таким належало бути первозданному. Дає й закон для вправи свободи. Законом же була заповідь: якими рослинами їй користуватися і якої рослини не торкатися. А останньою було дерево пізнання, і посаджене спочатку не зловмисно, і заборонене не через заздрість (нехай не відкривають при цьому вуст богоборці і нехай не наслідують змія!); навпаки, воно було добре для тих, що вживають благочесно (тому що це дерево, на мою думку, було споглядання, до якого безпечно можуть приступати тільки ті, які досвідом удосконалились), але ще недобре для простих, для непомірних у своєму бажанні; як і досконала їжа не корисна для слабких і тих, що потребують молока" [2, c. 551 – 552].
Тут святитель розповідає, що людина була створена нагою, як та, що не потребує одягу, а також і якоїсь покрівлі чи огорожі бо є досконала, тобто образ Божий, який не потребує чогось земного. І він пише, що закон був даний людині саме для того, щоб вдосконалюватися в своїй свободі, і у пізнішому часі те дерево "пізнання добра і зла" (на думку святителя Григорія) людина змогла б їсти. Це ж він порівнює із тим, як малій дитині дається спочатку молоко, а вже коли вона виростає то потрібна тверда їжа, то із цього і виходить, що це дерево було тією твердою їжею, яка потребувала часу і зусиль.
І також дуже вдалий коментар на це говорить святий Іоан Дамаскін: "Посеред Раю Бог насадив дерево життя і дерево пізнання. Дерево пізнання повинне було служити деяким випробовуванням і спокусою для людини, і вправою її послуху і непослуху. Тому воно і було названо деревом пізнання "добра і зла" (Бут. 2: 9, 17)… воно передавало тим, що споживали [від нього], здатність пізнавати свою власну природу. Це було добре для досконалих, але погано для тих, хто ще не досягли досконалості і були одержимі любострасними потягами подібно до того, як тверда їжа шкідлива для немовлят, що мають потребу в молоці" [4, с. 111].
Яка проста, а з іншого боку страшна заповідь – "смертю помреш" і хотілося б думати, як її можна порушити. І ще більше, Господь для легшого проходження цього шляху життя створює Адаму жінку Єву, як помічницю (найперше в справі спасіння і уподібнення Богу).
Тут слід зазначити, що означають імена перших людей (прабатьків). Слово "Адам" в перекладі з єврейської мови означає "червона людина". Можливо тому, так називалася, щоб показати її зовнішню відмінність від усіх інших земних творінь. Отже, якщо конкретніше визначити значення слова "Адам", то воно має означати: "Людина із червоної землі", або просто "Земна людина". Тому й апостол Павло, звертаючи увагу, на прообразність Адама, пише: "Перший чоловік – із землі, земний; другий чоловік – Господь з неба" (1Кор. 15:47).
Слово "Єва" по-єврейськи "Хава", що дослівно означає – "Життя", тобто та, від котрої йде життя людського роду. І як земний Адам був прообразом Адама Небесного – Ісуса Христа, так і земна прамати Єва була прообразом Небесної Матері – Пречистої Діви Марії, Небесної Матері людського роду [7, с. 40].
Але жінка стала помічницею в справі падіння (хоча в пізнішому часі – Богородиця – в справі спасіння, як нова Єва). І якщо уважно поглянути на подію гріхопадіння, то можна побачити, як жінка починає бачити не те, що є насправді. А це видно в наступному: "Змій був хитріший за всіх звірів" (Бут. 3:1). Це потрібно розуміти, що в тварину міг вселитися диявол, або образно сказано на прикладі змія. Так чи інакше, значення не змінюється. Змій із книги Буття, так само як і "древній змій" з Апокаліпсиса – це сатана. Але святитель Іоан Золотоустий не вважає за можливе повністю ототожнити диявола із змієм: він говорить, що диявол скористався змієм як знаряддям [5, с. 24]. І він присутній в раю саме тому, що людина повинна пройти через спокусу свободи.
Англійською мовою слово "змій" в оригіналі звучить як "nachash" (нахаш), що означає сяючий. Сяючим називали херувима, ангела світла – люцифера в 14-й главі Книги пророка Ісаї і Книзі пророка Єзекіїля 28-й главі. Диявола або сатану пізніше називають "древній змій" (Одкр. 12:9; 20:2). Таким чином, у вигляді змія в саду до жінки звертається, спокушаючи її, сам сатана.
Змій почав свою спокусу із жінки, як творіння слабшого за чоловіка, і каже їй: "Чи дійсно сказав Бог: не їжте ні від якого дерева в раю?" (Бут. 3:1). Тут бачимо, як лукавий поступає заманливо з жінкою, щоб її заплутати. І на що жінка перебільшує з відповіддю, говорячи: "тільки з плодів дерева, яке посеред раю, сказав Бог не їжте їх і не доторкайтеся до них, щоб вам не померти" (Бут. 3:3). Єва, говорить вже те, що Господь не казав, а саме "не доторкайтеся". І нехай би було, що вона перебільшила заповідь, але змій говорить їй наступне: "не помрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші і ви будете, як боги, що знають добро і зло" (Бут. 3:5). Диявол спокушує людину "надією на обоження" [4, с. 96] – зазначає святий Іоан Дамаскін. Людина не розпізнала обману, тому, що прагнення до обоження було закладено в неї Творцем. Але обоження не можливе без Бога, і ознакою крайньої гордості є прагнення стати рівним Богові всупереч Йому. З цього часу жінка починає бачити, не те, що є насправді, а бачить ілюзію намальовану спокусником: "І побачила жінка, що дерево добре для їжі" – а до цього, вона навіть боялася до нього торкатися руками, а не тільки брати в уста.
"І побачила… що воно приємне для очей і жадання, тому, що дає знання" (Бут. 3:6) – ніби, до цього часу бракувало знання першим людям. Якщо вони могли називати тварин по іменах, тобто бачити їхню сутність. І як наслідок Єва їсть плід і дає їсти плід Адаму, через що "розкрилися очі у них обох, і пізнали вони, що нагі, і зшили вони фігове листя, і зробили собі оперезання" (Бут. 2:25). Із цього можна зробити висновок, що ж таке гріх і зло? Гріх – це є те чого Господь не створив, а виникло, як віддалення людської свободи від добра. Коли людина діє не за волею Божою, тоді вона грішить і можна сказати – перебуває в небутті, бо гріх своєї сутності немає. Грішна людина – не живе в реальному світі, а живе в ілюзії, в тому світі, який вона сама видумала.
Як пише святий Діадох Фотікійський: "Зло – не є чимось, або вірніше, воно є лише в той час, коли його роблять", а святий Григорій Ниський підкреслює парадоксальність того, хто відчиняється злу; людина існує в неіснуючому [6, с. 441].
"Для отців Церкви, – як говорить В. М. Лоський – зло є дійсно недостаток, порок, недосконалість; не якась там природа, а те, що природі не вистачає, щоб бути досконалою". Зло не існує, а воно є лише залишення буття. Зло не є природа, але стан природи. Таким чином, воно є хворобою, ніби паразитом, існує за рахунок тієї природи на яку діє. Точніше, зло є деякий стан волі цієї природи; ця воля неправдива по відношенню до Бога. Зло – це бунт проти Бога, тобто позиція особистості. Таким чином зло відноситься до перспективи не сутнісної, а особистої. "Світ лежить у злі», – говорить святий апостол і євангелист Іоан Богослов, зло – це стан в якому перебуває природа особистих істот, які відвернулися від Бога" [6, с. 439].
Біблійна розповідь про гріхопадіння допомагає нам зрозуміти всю трагічну історію людства і його теперішній стан, оскільки показує, ким ми були і чим стали. Вона відкриває нам, що зло увійшло в світ не з волі Божої, а з вини людини, яка віддала перевагу не Божественній заповіді, а диявольському обману [3, с. 96].
Люди не послухали свого Творця, а підкорилися заповіді "нового бога". І так, людина дала місце злу у своїй волі і ввела його у світ. Саме через свобідну волю у світ входить гріх і здавалося, б, чому Господь не запобіг появі гріха? Так це тому, що саме по Своїй Любові до людини не хотів втрутитися в людську свободу, бо тоді порушився образ Божий, який безперечно також є у свободі. Винуватцем гріхопадіння є сама людина, що зле використала даровану їй свободу.
"Я одержав образ Божий і не зберіг його" [2, с. 703] – такі слова використовує святитель Григорій Богослов, щоб показати, що кожен винен і причетний до гріха Адама. А також в іншому місці він детальніше це роз’яснює: "…(о неміч моя! Бо неміч прабатька є і моєю), людина забула дану їй заповідь і переможена гіркою споживою: тоді через гріх вона виганяється і віддаляється одночасно і від древа життя, і з раю, і від Бога; одягається у шкіряні ризи (можливо у грубшу, смертну і протиборчу плоть), уперше пізнає власний сором і ховається від Бога. Втім, і тут здобувається щось, саме смерть для припинення гріха, щоб зло не стало безсмертним. Таким чином, саме покарання робиться людинолюбством" [2, с. 552].
Так найбільша, найстрашніша і найтрагічніша переміна в історії людства звершилася – людина порушила Божу заповідь, проявила непослушність своєму Творцеві. Жінка послухала голосу змія-диявола, спокусилася через його обман і лукавство, і тепер сама вже стає спокусницею – вона спокушає свого чоловіка [7, с. 42].
Цікавість взяла в Єви верх над послухом Богу. Сатана використав легку довірливість, пасивність жіночої природи, тому розпочав свою спокусу саме із жінки. Єва зірвала плід із дерева і з’їла його. Потім вона дала плід Адаму, і він їв його. Так, перші люди порушили заповідь чи волю Божу – згрішили, впали в гріх. Цей гріх Адама і Єви називається первородним гріхом.
Не потрібно думати, що гріхи це деякі окремі вчинки. Уже первородний гріх мав катастрофічні наслідки для всього світу. Найперше він вніс потьмарення в людську природу. Людина повинна була рости у вірі й любові до Бога, але стала на невірний і заборонений Богом шлях до знання. Пізнання відділилося від віри і стало, дійсно, пізнанням зла, небуття. Людина зрадила Божественній любові, відійшла від Бога і погрузилася в світ. В гріхопадінні перших людей знаходиться джерело всієї трагічної історії людства, джерело безблагодатної науки і цивілізації, джерело атеїзму [8, с. 58].
Гріхопадіння прародичів показало результат в ту ж мить. У Адама і Єви насправді відкрилися очі, як обіцяв спокусник, – вони отримали пізнання. Але, що вони пізнали? Перш за все, вони пізнали те, що вони нагі, – бо пізнали сором. Вони пізнали, що в їхній людській природі появилася якась недосконалість. А через це їм стало страшно показатися Богові і вони заховалися – тепер вони пізнали страх, якого раніше не відчували й не знали [7, с. 42–43]. Коротко охарактеризувати це можна так, що людина після гріхопадіння перейшла в протиприродній стан. Тепер вона лише називається людиною, але в якої людська природа скалічена майже на сто відсотків.
Святитель Григорій Богослов сказав наступне: "І оскільки ми не подумали дотримати заповіді, то були віддані самозакону омани. І оскільки заблукали, то збезчестили себе тим самим, чому віддавали шану. Бо не тільки те жахливе, що створене на діла благі, щоб славити і хвалити Того, Хто створив, і наскільки можливо наслідувати Бога, стали вмістилищем всякого роду пристрастей, на шкоду тим, що живляться і з’їдають внутрішню людину, але й те, що богів зробили покровителями пристрастей, щоб гріх не тільки не визнавався предметом відповідальності, але навіть божественним, маючи для себе притулком сильний захист – самі предмети поклоніння" [2, с. 560]. Цими словами він показує, що через гріхопадіння людина почала дивитися на світ не реальними очима, бо бачить вона не те, що є насправді, а світ ілюзії. Вона створює собі богів, і найганебнішим стає те, що цими богами для неї стають її ж пристрасті.
Переступ праотців Божої заповіді ще не являвся остаточним розривом із Богом. Падіння, ще не є відпадіння: людина могла покаятися і цим повернути собі колишню гідність. Бог "виходить" на пошук людини, яка впала у гріх. Він ходить між деревами раю і мовби шукає її, питаючи "де ти?" (Бут. 3:9) [3, с. 98]. Адам замість того, щоб із воланням страху кинутися до свого Творця, свого люблячого Батька, звинувачує жінку "Яку, – підкреслює він, – Ти мені дав". Так, людина відмовляється від своєї відповідальності, перекладає її на жінку і в кінцевому рахунку звинувачує Самого Бога. Адам являється тут першим детерміністом (відбувається розділення в людській природі (жінка стає злом, і зрештою, Сам Бог – винний у гріху) – свящ. А. Б.). Людина не вільна, говорить він; саме створення, а як наслідок, Бог, привело його до зла [6, с. 443].
Згідно із людською логікою, яка миттєво спотворилася через "пізнання зла" виходить, що в усьому винен не хто інший, як Сам Господь Бог. Чоловік не винен – це Бог винен, що дав йому таку жінку. Але й жінка не винна – це знову ж таки, винен Бог, Який допустив до неї змія, що спокусив її. А де ж тоді розум, воля, почуття, якими Господь наділив людину? Вони є, але вже у спотвореному вигляді. Як бачимо, розум людина вже використовує не для пізнання Бога, а для того, щоб заховатися від Бога та доказово виправдати себе. Свою вільну волю людина вже використовує не для того, щоб її поєднувати з Божественною волею, а всупереч їй – на задоволення особистих потреб. Чисті, щирі почуття любові до Бога, до свого Творця вже повністю спотворенні через сам дотик до зла, а також через спотвореність розуму, – вже немає чистої любові до Бога, а є тваринний страх перед Тим, Хто може покарати [7, с. 44].
У ходінні Бога по раю вбачаємо смирення, з яким Бог виходить шукати вівцю, що заблукала, тобто смирення Христа, яке відкривається нам у Новому Завіті. Йому немає необхідності ходити, шукати й питати "де ти?", бо Він може обізватися з неба громовим голосом, або потрясти основи землі, але Він все ще, не хоче бути Суддею Адама, Він все ще хоче бути з ним на рівних і сподівається на його покаяння. В питанні Бога міститься заклик на покаяння, на що вказував Оріген: "Бог говорив Адамові "де ти?" не тому, що хотів довідатися про нього, а тому, що хотів нагадати йому. Адже тому, хто спочатку ходив у блаженстві, але незабаром порушив заповідь і став нагим, він нагадує (про це), кажучи: "Де ти?" Подивися в якому стані ти був і де ти (тепер), коли відмовився від насолоди раю". Якби Адам сказав "я згрішив", він поза сумнівом, був би пробачений, стверджує преподобний Симеон Новий Богослов. Але замість покаяння Адам виявляє самовиправдання, звинувачуючи в усьому дружину: "…Жінка яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв" (Бут. 3:12). Ти дав жінку, Ти й винний… а жінка в усьому звинувачує змія [3, с. 98].
"Адам де ти?" – в цьому запитанні дійсно відображується любов Бога до людей і як тлумачить це місце святий Амвросій Медіоланський, що Бог запитує Адама не стільки про те в якому він місці, стільки про те в якому стані він знаходиться [6, с. 26].
Всяка дія веде за собою певні наслідки. Наслідки гріхопадіння були страшними. Змій проклятий перед усім живим, для нього відведена доля повзати. Жінка засуджена на повне підкорення чоловікові, а також на важкі страждання й муки під час продовження роду людського. Звернувшись до Адама, Господь сказав: "За те, що ти послухав голос жінки твоєї і їв від дерева, про яке я заповідав тобі, сказавши: не їж від нього, проклята земля через тебе; у скорботі будеш їсти від неї в усі дні життя твого; терня й осот буде родити вона тобі; і ти будеш їсти польову траву; у поті лиця твого будеш їсти хліб, доки не повернешся в землю з якої ти взятий, бо порох ти і до пороху повернешся" (Бут. 3: 17–19).
В першу чергу хочеться звернути увагу на останні слова. Бог говорить людині правду, повертає її до реальності: "Ти порох, і до пороху повернешся", на відмінно від диявола, який перед цим говорив облесливі слова: "Станете ви немов боги" [7, с. 45].
Ряд Божественних наказів завершується виповненням тієї погрози, яка була сказана на випадок порушення заповіді, тобто смерті. Цей закон розділення і смерті, як видно із даного тексту, а також із цілого ряду біблійних паралельних місць: "Якби він звернув серце Своє до Себе і взяв до Себе дух її і подих її, – миттєво загинула б усяка плоть, і людина повернулася б у порох" (Іов. 34: 14–15); "І повернувся порох у землю, чим він і був, а дух повернувся до Бога, Який дав його" (Екл. 12:7)] – відноситься тільки до фізичної сторони природи людини, яка має своє велике джерело в Господі, цей закон не поширювався: "І повернувся порох у землю, чим він і був, а дух повернувся до Бога, Який дав його" (Екл. 12:7); "За зло своє нечестивий буде відкинутий, а праведний і при смерті своїй має надію" (Притч. 14:32). І також по відношенню до фізичної природи людська смерть, якщо можна її рахувати покаранням за гріхопадіння, то не стільки в позитивному, скільки в негативному значенні слова, тобто не як введення чогось нового й неприйнятого природі людини, але як залишення, відібрання того, що складало дар надприродної благодаті Божої, поводирем і символом чого слугувало дерево життя, яке знищувало дію фізичного розділення в людському організмі. В такому ж значенні потрібно розуміти й біблійські вирази, що "Бог смерті не створив" (Прем. 1:13), що "Він створив (точніше – призначив) людину для нетління" (Прем. 2:13) і що смерть принесена в світ гріхом людини "Тому, як через одного чоловіка гріх увійшов у світ, і з гріхом – смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили" (Рим. 5:12) [5, с. 29].
Далі, хотілося б показати, що наслідком гріха і стало "прокляття землі". Тобто із цього видно, що від людини залежить і навколишнє середовище. А ще краще про це написав пророк Ісая: "І земля осквернена тими, що живуть на ній, бо вони переступили закони, змінили устав, порушили вічний завіт. За те прокляття поїдає землю і несуть покарання ті, що живуть на ній" (Іс. 24: 5–6).
Авва Дорофей говорить, що людина після гріхопадіння перейшла у протиприродній стан. Стосовно людської природи, то навіть те, що Господь дає "Адаму і дружині його одяг шкіряний" (Бут. 3:21) – вже говорить про те, що людська природа стала не така, яка була до гріхопадіння. Як вчать багато отців Церкви, що ця одіж від Бога – це є наше тлінне тіло, яке прагне до пристрастей та гріха.
Святитель Григорій Богослов, у одному із своїх слів дуже яскраво пише про те, що після гріхопадіння, демони отримали більше володіння над людською природою, тому, що пізнали її слабкі сторони: "Тому що демони відтоді, як деревом пізнання, з якого невчасно й недоречно спожили плід, ми були віддані від дерева життя, нападають на нас, як уже на слабших, викривши у нас владичний розум і відчинивши двері пристрастям. Вони, будучи, або, точніше сказати, через власну злість зробившись єством заздрісним і людиноненависним, не потерпіли, щоб земні сподобилися небесного чину, коли самі вони впали з висоти на землю, і щоб відбулося таке переміщення в славі й первинних природах. Звідси гоніння на творіння Боже! Від цього заганьблений образ Божий!" [2, с. 560].
Список використаних джерел та літератури
1. Біблія – книга Священного Писання Старого та Нового Завіту в українському перекладі з паралельними місцями та додатками. Переклад патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. – 1416 с.
2. Григорій Богослов, свт. Творіння. Т1. Кн.1. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010. – 720 с.
3. Іларіон (Алфєєв), архієп. Таїнство Віри. Вступ в Православне Догматичне Богослів’я. – 1-е видання – Київ: АДЕФ-Україна, 2009. – 336 с.
4. Іоан Дамаскин, преподобний. Точний виклад Православної віри. К. – Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010. – 294 с.
5. Лопухин А. П. Толковая Библія или коментарій на все книги Св. Писанія Ветхаго і Новаго Завета. Съ илюстраціями. // Бытіе. – СПб.: Издание преемниковъ А. П. Лопухина, 1987. – Т.1. – 594 с.
6. Лосский В. Н. Богословие. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. – М.: Общество любителей православной литературы. Издатетельство имени святителя Льва, папы Римского, 2009. – 504 с.
7. Марусяк М. прот. Біблійна історія Старого Завіту: навчальний посібник для студентів-теологів. У 2-х частинах. – Чернівці: Рута, 2001. – 547 с. 40 л. іл.
8. Тайна Православия / Составитель Владимир Кремень. – М.: Родное слово, 2008. – 784 с., 36 цв. ил.