У цьому матеріалі розповідається історія Павла Пігури, молодого талановитого музиканта з нашого міста, який нещодавно яскраво проявив себе виступом в одному із ефірів проекту "Х-Фактор". Також Павло є іподияконом Свято-Покровського кафедрального собору в м. Львові.
– Павле, розкажіть, будь ласка, як з‘явилась ідея взяти участь у проекті «Х-Фактор», і чому Ви обрали саме пісню «Purple Rain» (виконавець Prince) для свого виступу?
– Насправді відповіді на ці запитання будуть доволі банальними. На «Х-Фактор» я зі своїм гітаристом Віталієм Сичаком потрапив випадково. Так склались обставини, що в той день ми були у Києві. Нам телефонували й запрошували до участі на шоу й раніше. Проте, першого разу я відмовив, оскільки не відчував актуальності, зацікавлення в цьому. А уже наступного разу, коли мені подзвонили, і запропонували трохи вигідніші умови, я погодився, адже знав, що буду в той день у столиці. Саму пісню ми з Віталієм обирали вже на місці, в рамках кастингу. Коли нас запитали, що ми будемо співати, то думка про «Purple Rain» прийшла якось доволі спонтанно. Навіть не пригадую, хто із нас запропонував виконувати саме цю композицію, проте ми спільно погодили таке рішення. До речі, раніше ми вже багато разів співали цю пісню, тому й добре відчували її.
– Ваша любов до музики: це історія, яка розпочалась ще з дитинства, або ж Ви нещодавно відчули таке творче покликання?
– Я займаюсь музикою з дитинства. Коли мені було сім чи вісім років, мій тато віддав мене до музичної студії при Львівській консерваторії (Львівська Національна Музична Академія імені М. В. Лисенка). Там я займався по класу фортепіано, потім розпочав навчання у Львівському державному музичному училищі ім. Станіслава Людкевича, де протягом чотирьох років навчався на відділі теорії музики. Нещодавно вступив до Київського інституту музики ім. Р. М. Глієра на естрадний спів – таким чином нарешті почав займатись тим, чим хотів увесь час.
– Могли б Ви уявити своє життя без музики, скажімо, що обирете інший шлях самореалізації, іншу професію?
– За часу моєї, скажімо так, підліткової свідомості, протягом якого формуються якісь конкретні сталі думки, світогляд, я не мав жодних інших варіантів. Тобто, в мене були і, мабуть, досі є здібності до деяких інших видів мистецтва: до театру, образотворчого мистецтва тощо. Проте музика і взагалі все, що пов’язано із музикою, – не стільки професія, не стільки спосіб життя, а радше все разом. Музика наповнює всі моменти мого життя – емоції, відчуття, повсякденність, неповсякденність тощо. Це вже моє, і в цьому увесь я – такий, який я є.
– Ви самі пишете музику та вірші, або ж наразі більше зосереджуєтесь на каверах?
– Так, пишу музику, пишемо разом із Віталієм. Чому займаюсь каверами зараз і чому так працюю? Тому що на цьому етапі життя, самореалізації, якою ми займаємось самостійно, чи принаймні займались до проекту «Х-Фактор», не було можливості, скажімо так, продавати публіці вигідно свою музику. Для цього потрібно займатись правильним маркетингом, в кінці кінців мати продюсера – як би банально це не звучало. Кавери – це можливість показати себе як чистий аркуш, для того, аби сформувати якусь опінію навколо себе. А взагалі музики своєї є достатньо, і вона просто чекає моменту, аби її можна було реалізувати і показати публіці. У мене завжди були думки і мрії, щоб робити музику, яка була б актуальною не тільки для професійних музикантів, але й для пересічного слухача, який міг би відчувати якусь сатисфакцію в ній. Я дуже сподіваюсь, що з часом і я, і мій друг Віталій, досягнемо цього результату, цього синкретизму.
– Кожна творча людина має на меті донести певний меседж до своєї публіки. Дехто керується тільки власними пафосними амбіціями, для декого – музика є способом змінити світ, а третя категорія – поєднує і те, й інше. Які завдання Ви ставите самі перед собою, якою є мета Вашої творчості?
– Знаєте, я розпочну свою відповідь трохи здалеку, а вже згодом деталізую. Андрій Кузьменко в багатьох інтерв’ю говорив, зі свого власного досвіду, про те, що перший час, коли ти співаєш перед публікою, працюєш з нею, даєш концерти, виконуєш свою музику – ти віддаєш свої емоції, свою енергію людям. А згодом настає такий момент, коли ти тільки приймаєш цю енергію – і все. На початку свого музичного шляху ти маєш правильно думати про те, що ти даєш людям, які тебе слухають. Це не щось статичне – наприклад, що ти завжди даєш одній і тій самій публіці те саме емоційне навантаження. Ні, в жодному разі: музикант мусить працювати, творити як для себе, так і для людей. Але з часом, коли ти вже входиш у це русло, потреба задумуватись про такі речі автоматично відпадає. Ти починаєш відчувати всі ці нюанси на підсвідомому рівні – просто робиш те, що апріорі дає сатисфакцію як тобі, так і твоєму слухачеві. Тобто, це досвід і професіоналізм, якщо можна так назвати, – поєднані з душею.
– Чи можете розповісти, як розпочалась дружба та співпраця із Вашим гітаристом Віталієм Сичаком, чи продовжуватимете участь у «Х-Факторі» як гурт?
– Наразі на проекті «Х-Фактор» я виступаю як сольний виконавець. Але були різні нюанси… Коли ми з Віталієм прийшли на проект, то зареєструвались як сольний виконавець і акомпаніатор. Я не знаю, чому так сталось – чесно кажучи, я не планував собі ніякого майбутнього на проекті, не задумувався над деталями. Потім виникали деякі нюанси стосовно формату нашої участі в шоу, але я був певен, і можу без позерства заявити про те, що моя участь у проекті була б неактуальною без Віталія – тобто, неактуальною суб’єктивно для мене, мені було б нецікаво так. До речі, саме на «Х-Факторі» ми нарешті придумали назву для нашої музичної формації «The Oscar Wild». Ми працюємо з Віталієм у кавер-гурті «Michelle cover band» вже протягом року, із серпня 2015-го (гурт складається із п’яти учасників), солістом якого я є: граємо по різних корпоративах, одним словом, як можемо, так і працюємо. Сподіваюсь, що проект дасть мені можливість для кращої реалізації себе і у цьому плані включно. Познайомились ми з Віталієм в музичному училищі у Львові, де спільно навчались. Наша дружба – це, мабуть, зв’язок, який виникає між людьми на підсвідомому рівні. Чесно кажучи, я вже навіть не пригадую, як ми вперше зустрілись, але інформація про те, що існує такий Віталій Сичак в училищі, який дуже добре грає на гітарі і має непересічний склад розуму, була доволі популярною, як і схожа інформація про мене. Тому рано чи пізно, ми б всеодно якось пересіклись в будь-якому разі, якщо навіть не в училищі, то будь-де у Львові. Зрештою, в хороших музикантів шляхи дуже часто перетинаються. Я багато чим завдячую Віталію, тому на цьому етапі мого життя, я сподіваюсь й на інших теж, мій спів не буде актуальним без його гітари – і навпаки.
– Чи вважаєте себе вільною людиною і музикантом: або ж перед Вами постають якісь особисті, соціальні тощо, перешкоди у плані творчої самореалізації?
– Перешкод може бути безліч. Але я завжди говорю і маю таку думку в собі, що будь-які перешкоди, яких не можна торкнутись руками і, до прикладу, фізично перейти (або й такі включно) – всі вони знаходяться в голові людини. Ми можемо бути прив’язаними до соціуму сто разів, але можемо звільнити себе в одну мить, зробивши над собою зусилля у власній голові. Що стосується контексту музики конкретно, я переконаний, це набагато легше зробити. Музика – це мистецтво, яке, по-перше, поєднує у нашому випадку, літературу, спів – це своєрідний синкретизм теж. Не можна бути хорошим музикантом, якщо ти не будеш вільним, в плані самовираження, якщо ти постійно заганяєш себе в рамки. В принципі, я міг би посперечатись сам з собою. Наведу в приклад класичну музику, яку пишуть за певними канонами – це хороша музика, яке втілює в собі різноманітні почуття і відчуття. Проте канони, які є її есенцією, створені людьми, які не вважали їх обмеженням свободи для самих себе. У нашому з Віталієм випадку, ми можемо будувати собі мільйон моральних правил в плані музики, але вони не будуть для нас обмеженням свободи, тому що ми їх вводимо для самих себе, започатковуємо їх і ними керуємось, але свобода – це наше все.
– Які Ваші особисті музичні смаки, якій музиці надаєте перевагу?
– Я не маю жодних сентиментів до якогось стилю музики більше, аніж до інших. Я слухаю, вслухаюсь, стараюсь вивчати і виконувати найрізноманітніші музичні стилі, які тільки можу, і маю фізичні сили виконувати, тобто – будь-що. Наприклад, нещодавно почув одну пісню відомого виконавця (не називатиму кого саме), в якій дуже яскраво вимальовується стиль R&B. Вона мені надзвичайно сподобалась, я почав її співати, і ми з Віталієм, поза межами концертної діяльності, її деколи виконуємо для себе, тому що нам вона припала до душі. І це може бути будь-що: і джаз, і рок, в мене у репертуарі є блюз, й інші класичні стилі, які використовують. Коли ми пишемо музику, то в жодному разі не задумуємось про стиль. Ми пишемо так, як хочеться, так, як відчуваємо. Це така собі юнацька неотесаність, але вона цінна зараз і хочеться триматись її.
– Могли б Ви назвати когось із музикантів, хто для Вас є прикладом не просто професіонала своєї справи, але й людини, яку поважаєте насамперед за її життєву позицію?
– Я дуже сильно намагаюсь розділяти для себе поняття музикантів як людей і музикантів як музикантів, творчих особистостей, тому що я знаю, що люди бувають різні. Бувають різні погляди: політичні, релігійні, соціальні, тощо – це не важливо. Якщо я бачу і знаю, що людина (до прикладу, якийсь музикант), кардинально і категорично різниться зі мною в певних поглядах, то я, звісно, стараюсь атрофуватись від цього і сприймати лише його музику, якщо вона мені до вподоби, звісно. Я навіть не назву це жертвою, просто неприпустимо поєднувати такі речі. Але взагалі, якщо говорити в проекції – музикант як людина, яка мені може бути до вподоби… чесно, навіть не знаю, кого назвати. Адже я настільки насамперед сконцентровуюсь над тим, аби розділяти особистісні характеристики і професіоналізм, тому мені дуже важко поєднати їх і дати якусь цілісну характеристику тому чи іншому музикантові. Звичайно, можна назвати, до прикладу, Святослава Вакарчука, Джона Ленона тощо. Але всі вони люди, у всіх в душі є свої підводні камені, на які обов’язково наткнешся, якщо починаєш захоплюватись якоюсь людиною. Тому знати це потрібно, але розділяти такі речі теж необхідно.
– В принципі, мабуть, не таємниця, що людині віруючій, християнинові, може бути важко в просторі шоу-бізнесу, на естрадній сцені. Чи не бентежить Вас те, що Ваші християнські цінності можуть суперечити Вашим творчим амбіціям, кар’єрним планам, як плануєте одночасно жити у вимірі цих двох світів?
– Знову ж таки, я вважаю, що слово «поєднувати» тут не зовсім правильно вживати, ці категорії потрібно розділяти, як і в попередньому питанні, яке ми обговорювали. В цьому випадку релігійне бачення і твоя віра – це твоя суб’єктивна справа. Якщо ти маєш певні позиції, якщо вони непохитні, на них не зможе вплинути ніщо.
З іншого боку, ти також маєш свою роботу, яка пропонує і дає тобі безліч різноманітних спокус – єдиний шлях залишитись справжнім професіоналом своєї справи не тільки тоді, коли ти будеш добрим музикантом, але й тоді, коли не будеш зраджувати тим позиціям, на яких стоїш. Нехай будь-що коїться навколо, мені це абсолютно не заважатиме робити те, що я люблю. А я люблю рок-музику, люблю «повідриватись» і «подуріти» на сцені, поспівати «AC/DC» – і абсолютно цього не приховую. Але це музика, це мистецтво – воно має право на вираження, якщо воно існує в природі. В жодному разі я не хотів би у своєму житті якось поєднувати і міксувати ці поняття.
– Який найяскравіший виступ у своєму житті Ви пам’ятаєте, як можете описати емоції, які Ви тоді відчували, – можливо, це виступ на «Х-Факторі» або ж у Львові на Площі Ринок?
– Знаєте, коли Ви почали задавати це питання, я подумав, що не знатиму, як відповісти на нього, тому що виступів було безліч і виділити якийсь один із них неможливо. Але можу навести приклад – в мене є один недавній досвід. Влітку я виступав у м. Жовква зі своїм кавер-бендом на одному фестивалі, грав на доволі великій сцені, і слухацька аудиторія в цей день була приблизно три тисячі людей. Ми виконували пісню «Земля», автором тексту якої є Лука Карпюк. В той момент, коли ти бачиш, що твоя власна музика викликає у стількох людей справжні щирі емоції, що вони отримують задоволення від того, як ти виконуєш свою музику, це справляє дуже сильний емоційний удар блискавкою по тобі. Для мене суб’єктивно – це радість: я відчуваю себе дуже комфортно на сцені – чим більше людей, чим більше сцени, тим мені комфортніше і спокійніше, тим більше я отримую сили і енергії; чим більше я відчуваю емоцій, тим більше я можу віддати їх у відповідь. Це для мене дуже важливо, я дуже хочу, щоб у своєму майбутньому житті я ніколи не втрачав можливості мати це.
Чи Ви відчуваєте себе щасливою людиною і щасливим музикантом?
– Як для музиканта і людини, зараз в моєму житті настав той період, який дає можливість до самореалізації. Тобто, наразі куди не глянь – двері відчиняються. Це світла смуга, яка, тим не менше, не закриває мені очей – я пам’ятаю та усвідомлюю, що ейфорія – ейфорією, але треба бути уважним і пильним до всього, тому що це нормально, коли в один день все добре, а завтра ситуація різко змінюється у протилежному напрямку. Але на цю секунду часу, все справді чудово, надзвичайно позитивні події відбуваються навколо. Я дуже сподіваюсь, що матиму можливість не проґавити ті відкриті двері, в які потрібно зайти. Тому, дякуючи Богові, все поки що дуже добре.
– Я знаю, що як музикант Ви маєте також й псевдонім. Чим продиктований вибір імені Оскар Гольст?
– Немає ніякої конкретної відповіді на це запитання. Здається, коли мені було п’ятнадцять років, я вигадав цього персонажа, потім це ім’я якось приєдналось до мене, я почав виконувати музику такого характеру і за обставин, які не викликали в мене бажання користуватись моїм власним іменем. Я не цураюсь, не відкидаю і не кажу, що не люблю Оскара Гольста, незважаючи на те, що пройшло вже кілька років, і, можливо, актуальність його мала би бути меншою. Але ні, я ставлюсь до цього псевдоніму і до цієї опінії із теплими сентиментами, і поки вони ще мають місце в моєму житті, я справді радію.
– Наскільки важливим є Львів в музичному плані для Вас особисто?
– Думаю, Львів важливий не тільки для мене. Звісно, зараз можна говорити про статус культурної столиці, про безмежну кількість вуличних музикантів, про джазову школу тощо. Я маю суб’єктивні сентименти до Львова: і навіть якби я тут не жив, якщо б це місто не було моїм рідним, я вважаю, що для некомерційного мистецтва кращого місця бути не може, принаймні у нас, в Україні. Безперечно, реалізувати себе дуже важко. Але якщо ми говоримо про мистецтво без жодних бізнесових і шоу-бізнесових примішок, то, звичайно, комфортніше і спокійніше, ніж тут, не може бути ніде в нашій країні. У цей період часу я відчуваю якусь світлу ностальгію за Львовом та особливу любов, оскільки навчатимусь у Києві й не зможу часто бувати вдома.
