Час Великого посту – це час підготовки до Христового воскресіння, до зустрічі з реальністю повстання із мертвих Христа. І він дається нам для того, аби ми, обміркувавши своє життя, зуміли знайти те, що було помилковим, шкідливим, ворожим справі нашого спасіння. І щоб ми знайшли в собі сили здолати свої провини, знайшли сили позбавитися гріха. На цій дорозі нас переслідує підступна небезпека – гнів.
Гнів, це хвилинне озлоблення нашого серця, яке дуже важко стримати. «Кожна риба має свої кості, кожний чоловік має свої злості» - говорить народне прислів’я. Але як річкова вода не схожа на морську воду, як гора не схожа на іншу гору, так і гнів не схожий між собою, і має багато відтінків. Є гнів за який не має гріха, а є такий який є великим гріхом, який нас може позбавити ласки Божої і вічного спасіння. Кожен господар, майстер, купець чи зрештою будь-яка людина, повинна знати, що для її інтересів є добре, а що шкідливе, так само і кожен християнин повинен це знати, якщо шукає свого спасіння. Тож нам варто замислитись коли для нас гнів є гріхом, а коли ні, чому повинні стерегтися гніву і яким чином це можемо зробити.
«Гнівайтеся, але не грішіть» (Пс. 4:5), - каже Святе Писання. Отже не кожен гнів є гріхом, а деколи і навпаки був би гріх, якби ми не гнівались. Якими б ми були християнами, якби чуючи зневагу на Спасителя нашого, залишались спокійними та байдужими і не сказали б і слова безбожнику; якими б ми були ближніми, якби бачачи кривду нашого ближнього не захистили його і не виявили б нашого обурення його кривднику? І навпаки, ніщо так явно не свідчить про правдиву побожність і справедливість християнина, як його ревність, його нетерпимість безбожним поглядам несправедливих людей. Не грішить отже гнівом така людина, хоч і розгнівалась, адже, вона розгнівалася на іншого не за свою образу, але за зневагу Бога, або кривду ближнього. Такий гнів не є відступленням від Бога, а навпаки свідоцтвом палкої любові до Бога і свого ближнього, і таким, що не тільки не заслуговує на покарання, але навпаки на похвалу та нагороду. Сам Христос говорить: «хто визнає мене перед людьми, того і Я визнаю перед Отцем моїм на небесах». Святитель Миколай Мир Лікійський, не міг знести зневаги на Спасителя з сторони єретика Арія і вдарив його в обличчя, щоб таким чином закрити його гнилі вуста. За це святі отці Першого вселенського собору відсторонили його від участі в соборі і позбавили його єпископського достоїнства. Але вже найближчої ночі Ісус Христос у сні з’явився одному із отців собору і повелів відновити в достоїнстві святого Миколая, як невинно скривдженого. Так усі і зробили на наступний день. Таким самим гнівом запалився колись Мойсей, коли спускався з гори Синай і побачив, що весь народ танцює і поклоняється золотому телцю. Обурення його на всіх євреїв за таку велику невдячність Господу було дуже велике, що він аж із люті кинув скрижалі із заповідями Божими на землю та розбив їх ущент. І що ж Господь розгнівався на нього за це? Зовсім ні. Господь знову дає йому заповіді, і обличчя Мойсея засвітилося таким сяйвом, що коли він спускався з гори люди не могли на нього дивитися. Але не лише святі, а сама Святість, Бог наш Ісус Христос, будучи на землі не раз горів подібним святим гнівом, бачачи зневагу Божу або кривду людську. Коли, наприклад одного разу Він увійшов у церкву єрусалимську і застав там цілий ярмарок, Його це розлютило, що Він аж взяв батіг і прогнав ним усіх торговців та міняйл із храму. Таким чином Спаситель дав нам зрозуміти, що правильно чинить та людина, яка виявляє своє обурення і праведний гнів тому, хто чинить неправду.
І навпаки бачимо, що грішить людина, яка при першому ж пориві своєї люті, починає мстити своєму кривднику, може навіть і не ділом, а словами і прокльонами. «Вся¬кий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду; а хто скаже на брата свого: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає геєні вогненній (Мт. 5:22). Ось як говорить про гнівливих Христос. Вже самі нечестиві слова і прокльони на нашого ближнього ведуть нас в пропасть пекельну, навіть більше – пекло радо чекає на людину за побої, каліцтво, вбивство свого ближнього скоєне у гніві. Чим більше і лютіше людина мститься, чи страшніший її гнів тим страшніша її доля у вічності. Гріх гніву живе у людині і тоді, коли вона може і не мстилася іншим, проте носить у своєму серці важку ненависть до свого ближнього, зичить своєму ближньому зла та радіє з його біди, переслідує його та шкодить йому, не розмовляє і не хоче миритися, або якщо і помириться то тільки для того, щоб зробити вигляд примирення, а в своєму серці і надалі тримає гнів. Це найгірший вид гніву, і один і з найбільших гріхів.
Як бачимо, гріх є важким проступком і вже тому нам варто з усіх наших сил боротися з ним. Але є й інші причини, чому нам варто не піддаватися цьому гріху. Невгамований гнів – це дурість і злоба людська, це переміна нашого єства подібного до Бога на нерозумну і дику звірину яка позбавлена здорового глузду. Що в отруйних тваринах отрута – те в сердитих роздратування. Вони скаженіють, як пси, кидаються як скорпіони, кусають як змії. Немає огиднішої картини, як розгнівана людина зовсім не схожа сама на себе. У такої людини тоді немає ані розуму, ані совісті, ні волі ні почуттів, вона сама не знає, що робить, в неї пропадає будь-яке почуття справедливості, вона не має сили боротися із своєю пристрастю. Така людина гнівається навіть через дурниці: скаже хтось щось, або товариш пожартує – і вже людина спалахує гнівом немов вогонь, кидає безліч поганих слів, кричить та лається, і навіть доходить до рукоприкладства. І всі навколо відчувають цю злобу та гнів, розлючений кимось мститься усім хто причетний до цієї людини, і не дивиться ні на кого і не жаліє нікого. Для такого безумця немає нічого святого, він готовий навіть повітря бити, як колись робив це цар перський Ксеркс з морем. Поставив він міст на морі, і одного разу море збурилося і цар наказав бити море палками за те, що воно збурилося.
Гнівлива людина не зважає ні на кого, ані на Бога, ані на своїх ближніх і навіть на себе саму. Про Бога повністю вона забуває, їй здається, що вона може робити все, що їй завгодно, що вона сама може карати і губити свого противника. Ніхто не є добрим для неї, ніхто не заслуговує на повагу від неї: ані рідні, ані близькі, ні старші ні молоді. Всі у неї злі, з усіма вона чинить однаково, всім дає відчути свою злобу. І що найгірше людина в гніві не зважає і на себе, лише, щоб догодити своїй злості вона готова і собі зашкодити. Вона, як та розлючена бджола сама готова загинути, але іншому все одно спричинить біль. Їй завжди все одно. Кожен інший грішник шукає у своєму гріху приємності чи задоволення, і не робить нічого такого, щоб спричинило йому біду, одна лиш гнівлива людина настільки нерозумна, що не зважає на біду яка її чекає і навіть погибель. Гнів є причиною великої кількості інших гріхів таких як: сварки, прокльони, бійки та каліцтва - все це гіркі плоди гніву. Гнів не бажає покаяння, гнівливій людині замало однієї помсти, вона б хотіла мстити за одне і теж завжди, ненависть до іншої людини носить у своєму серці тижнями, місяцями а той і роками, вона уникає будь-якої можливості до примирення. В такій злобі минає все життя людини.
А яке покарання несе за собою цей гріх гнівливості? Людина повна злості саме себе з’їдає цією ненавистю і вкорочує собі віку: в такої людини обличчя не раз в синцях, поломані ребра, вона часто змушена тягатися з іншими в судах. Гнівливу людину недолюблюють оточуючі та навіть її родина, але що гірше така людина абсолютно віддаляє себе від Бога. Дуже важко їй буде отримати прощення своїх гріхів. Таких людей чекає доля тих вавилонян, які кинули трьох святих юнаків у вогонь і пророка Даниїла в яму до левів. З святими юнаками та Даниїлом не сталося нічого поганого, а кати їхні, які були сповнені ненависті до них, загинули одні у вогні інші в пащі лева. Допускає щоправда деколи Господь, що і невинні люди потерпають від тих гнівливців, але на них чекає кара і це ми бачимо на прикладі нелюдського Антіоха – мучителя семи братів Макавейських, на Іроді – вбивці святого Іоана Хрестителя і на прикладі багатьох інших. Але всі ті покарання є нічим в порівнянні з карою, яка чекає на людину гнівливу в іншому житті.
Дуже небезпечним гріхом є гнів. Але якщо є на те наше бажання його можна з легкістю позбутися. Подивімося лише на людину в гніві. Її б неймовірно сердило б, якби її називали безбожної і поганою, вона готова на все, щоб помститися людині яка назвала її безумною. О якби вона могла побачити себе збоку. Згоріла б вона очевидно від стиду, побачивши як гидко і дико виглядає в гніві.
Коли гнів заполоняє людину, вона думає що має усі підстави для того, щоб мстити і ненавидіти свого ворога. Людина зовсім не думає в цей момент про Бога, вона сама вирішує мстити їй чи ні. А якщо так, то виникає питання, а чи може в такому випадку ця людина проникнути в глибини серця свого противника, як це робить Бог, чи може точно знати винен її ворог чи ні, хотів він зробити їй кривду чи це випадково сталось. Чи може причиною гніву є зовсім і не інша людина, а ти сам. І якщо всього того не може людина, то яке вона має право кидатися на свого ближнього з гнівом і ненавистю. На все свій час, рано чи пізно винний отримає свою «нагороду», але це аж ніяк не залежатиме від нас.
Але у людини виникає питання: якщо я все залишу так як є, якщо я залишу все вирішувати Богові і буду терпіти моєму ворогові, тоді він стане ще зухвалішим та почне робити ще гірші вчинки мені. А якщо я покажу йому своє обурення і злість і не пробачу йому своєї образи, тоді він буде боятися і триматися від мене подалі. О як помиляється така людина. Чим більше палає її ненависть, чим більше мстить своєму ворогові тим більше розпалює і його гнів, він стане ще лютіше допікати цій людині і більше кривдити її, і навпаки як побачить, що вона всі кривди і зневаги йому простила і не зважає на них - навернеться, задумається і можливо стане навіть її приятелем. Пам’ятаймо дорогі мої, що не лайкою і кулаками примиримо свого ворога, але любов’ю і прощенням. Слова Спасителя: «Любіть своїх ворогів» - це найкращий меч на будь-яку ворожість, це найвірніший спосіб помиритися з своїми ворогами. Не лікуймо зла злом, не прагнімо перевершити один одного в лихах. Тому не стараймося мстити комусь, хіба що «зло перемагаймо добром».
Лише так чинячи можемо залишитись з благодаттю Божою і бути спасенними. А спасенний може бути лише той, хто не має гріха, або той кому його гріхи будуть прощені. Безгрішної людини на землі немає, кожен в більшій чи меншій мірі грішний і потребує прощення своїх гріхів. І коли ж ми отримаємо відпущення наших гріхів? А отримаємо ми його тоді, коли простимо своїм ворогам їхні провини. «Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний» (Мт. 6:14). А гнів заважає людині простити своєму кривднику образу, тим самим усі гріхи її тяжіють над нею. Якщо така людина не виправиться і не покається їй не допоможе ніщо: ані молитва, ані милостиня, ані піст чи жертва заради Бога. Виразно ж бо говорить Ісус Христос: «коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мт. 5:23-24). Тож якщо хочемо, щоб Бог був поблажливим до нас, то і ми робімо те що Він нам заповів – простімо нашим кривдникам їхні провини. І якщо, навіть ми не хочемо цього робити заради ближнього свого, то хоч робімо це заради Всевишнього, перед яким рано чи пізно доведеться кожному з нас дати відповідь за своє земне життя.
Не гніваймося, щоб не довідатися нам на досвіді гніву, що відкривається «з небес на всяке нечестя і неправду людей» (Рим. 1:18). Бо, якщо в змозі будемо розумом своїм підсікати гіркий корінь дратівливості, то цим знищимо багато пристрастей на самому їх початку. Підступність, підозрілість, недовір’я, лиха вдача, зловмисність, зухвалість і весь рій подібних пороків є нащадками цього гріха. Тому не допустимо до себе такого великого зла – цієї душевної недуги, затьмарення розуму, відчуження від Бога, цього лукавого демона, який зароджується в наших душах і загороджує вхід Святому Духу. Бо де «ворожнеча, ревнощі, лють, розпалення» (Гал. 5:20), змагання, що викликають в душах постійні заколоти, там не може жити Дух лагідності. Але підкорившись вмовлянню апостола Павла, викинемо із себе «усякий гнів, лють, крик, лихослів’я» (Еф. 4:31), будемо добрі і милосердні один до одного, чекаючи блаженного стану обіцяного лагідним у Христі Ісусі Господі нашому, Якому слава навіки.