Протягом усього наступного тижня, що має
назву Хрестопоклонного, дивлячись на Чесний і Животворчий Хрест Христів,
покладений на тетраподі на середині церкви, з особливим трепетом вірні стоятимуть
у храмі; з благоговінням підходячи і кланяючись, прикладатимуться до Святого
Древа Господнього.
Чому ж так постановлено Церквою, саме у
третю неділю Святої Чотиридесятниці, яка є своєрідним «екватором» Великого
посту, у всіх храмах виносити на поклоніння Святий Хрест? Це робиться з кількох
причин.
По-перше, для підтримання духовних сил тих, хто подвизається у пості та
духовному сходжені. Адже Хрест є одночасно і знаменом перемоги, і,
безпосередньо, тим знаряддям, яким вона була досягнута. «Через Хрест прийшла радість усьому світові», — співається у
недільній пісні після прочитання Євангелія, і далі, прославляючи Господа,
мовиться: «Бо, перетерпівши розп’яття,
Він смертю смерть переміг». Тому і віруючі, дивлячись на Хрест та мислено
пригадуючи ті страшні муки, які перетерпів Христос за наше спасіння,
набираються сил у дусі правди продовжувати Святий піст.
По-друге, це своєрідна вказівка на те, що половина благодатного
великопісного часу вже сплила. Це заклик не баритись, поспішати прийти до
Христа. Голгофа протягом усього посту стоїть посередині храму; Христос
розпростертими на хресті руками пригортає усіх нас до Себе. До цього заклику
нікому не можна залишатись байдужим: ні старому, ні малому, ні немічному, ні
силачу, ні вбогому, ні заможному. Нехай ніхто не помишляє, що він не має
потреби у Богові. А часу обмаль! «Робіть
обережно…цінуючи час, бо дні лукаві», — промовляє до нас апостол Павло. (Еф. 5, 15-16) Хто знає, що трапиться
завтра, хто знає, що трапиться наступної миті, і, чи взагалі вона для нас
настане? А тому покаяння не можна відкладати на наступний день.
По-третє, це нагадування, що ми, як сказано у майже однойменному творі
видатного українського письменника М.Коцюбинського, «куплені дорогою ціною».
Смертна кара через розп’яття була не лише найганебнішою, а й найлютішою та
найжорстокішою. Розп’ятому для кожного вдиху потрібно було наче підтягуватись
на прибитих руках і цим завдавати собі надзвичайного болю. До цього додавались
чисельні рани, вкриті пилюкою, внаслідок постійних сухих вітрів, що властиві
тим краям, які навіть не гоїлись, і нещадне палюче сонце. А ще, «спеціально»
для Владики Всесвіту, були приготовані і бичі, і терня, і удари, і примітивне
вульгарне глузування. І це лише короткий, стислий і далеко не повний опис того,
що, перетерпів за спасіння людських душ Господь наш Ісус Христос. «Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя
перемога?», — виголошує Христовий апостол. (1Кор. 15, 55) Але все це буде вже потім. А спочатку будуть
нелюдські муки і ганебна страта. І про це нам нагадує покладене на тетраподі
посеред храму Древо Господнє. Сьогодні ми кланяємось Хресту, а рівно за такий
самий проміжок часу, що вже збіг від початку посту, на тому ж місці ми будемо
припадати на коліна перед Царем царів, якого наважилась убити безумна іудейська
старшина.
І, осмислюючи ці факти, тим більше дивною
видається картина, що постає сьогодні. Не беремо до уваги безбожників та
атеїстів — безумців, що за наставника та керманича мають диявола, якому Хрест
Святий є нестерпним. Ні, кажемо про благочестивих вірян, що знаходяться у лоні
Святої Церкви. Колись іудеї насміхались, що перші християни так піднесено
величають Хрест Христів, мовляв, це ганьба, а не слава. Однак послідовники
Христові непорушно стояли на своєму сповідуванні. А в наш час ніхто й не
висміює, але перехреститись при людях — це тепер соромно. А як і почнуть класти
хресне знамення, то роблять це так, що воістину краще би справді соромились.
Колись усюди малювали хрести і все хрестом благословляли, і натільний хрест
носили не те, що без заперечень, але із щирим переконанням, що інакше й не
можна. А що тепер? Тепер це не модно. Тепер у кожного свій «імідж», а до
якогось модного брязкальця зі стразами «від Swarowski» на шиї Святий Хрест ну
аж ніяк не пасує, він «не по фасону» от і все. І цей список можна продовжувати
і продовжувати. Але, якщо Христос прийшов не судити, але спасти (Ін. 12, 47), то тим більше і нам не
належить перебирати на себе право на суд. Краще вкажемо та роз’яснимо кілька
основних моментів.
Хресне знамення. «Хрестимось правою рукою. Для цього три
пальці з’єднуємо разом, а два (безіменний і мізинець) притискаємо до долоні.
Трьома з’єднаними пальцями торкаємось чола, живота, правого і лівого плечей,
зображуючи на собі хрест, і, опустивши руку, кланяємось», — таку настанову про
те, як слід правильно хреститись, можна знайти навіть у звичайному
православному молитовнику.
Чому складаємо разом три пальці? Цим ми сповідуємо свою віру у Пресвяту
Триєдину Трійцю, у Бога Отця, що все створив, у Бога Сина, не створеного, що
від Отця предвічно народжений, і в Бога Духа Святого, що від Отця походить.
Чому інші два пальці притискаємо до
долоні? Цим ми засвідчуємо свою віру в те, що Бог
Син прийняв тіло і народився від Пресвятої Діви Марії, і прийшов у світ для
того, щоб викупити нас із рабства гріха. А, якщо сказати точніше, то цим ми
визнаємо у Христі Ісусі дві природи Божественну і людську.
Що означає покладання руки на чоло, живіт,
плечі? Торкаючись
чола, освячуємо свій розум, думки; торкаючись живота, освячуємо свої внутрішні
почуття; і, на кінець, торкаючись плечей, освячуємо свої тілесні сили і
закликаємо благословення Боже на свої вчинки.
Але, навіть, попри такий глибокий зміст
цього діяння, деколи з жахом спостерігаєш за присутніми на Божественній
літургії чи якійсь іншій службі: хрестяться як «попало» і коли «попало». Страшно
подумати, але до хресного знамення ставляться байдуже, наче це якийсь
другосортний додаток до молитви. І в цьому глибоке заблудження! Не додаток, але
сама молитва. По суті, хрестячись, ми наче у скороченому варіанті промовляємо
Символ Віри. Це наше сповідування віри. А яку віру, у кого віру ми сповідуємо,
коли абияк склавши пальці (а то й узагалі себе цим не затрудняючи) махаємо
рукою, мов безумні? Цим ми приносимо особливу радість сатані і потішаємо бісів,
тому що у такий спосіб чинимо наругу над Чесним Хрестом. Через гіпертрофовану
недбалість, часто недоносимо руки до живота і отримуємо зображення на собі
перевернутого хреста — відверто сатанинського символу, знака антихриста.
Також, проходячи повз якусь християнську
святиню (це може бути церква, хрест тощо), повинні зупинитись і без поспіху (і
що важливо, без сорому перед оточуючими!) благоговійно перехреститись, віддавши
Богові поклін і славу. Бо ж, коли зустрічаємо шановану людину, ми не пролітаємо
повз неї, пробуркотівши щось собі під ніс, але зупинившись, ввічливо вітаємось,
бажаємо доброго дня та доброго здоров’я, а потім ще довго хвалимось колегам на
роботі, друзям, рідним цією зустріччю. Тим більше належить нам бути ввічливими
щодо Творця. Завжди буде море справ та турбот. Постійний поспіх, брак часу,
занедбання духовного як зайвого на шляху покращення добробуту — ось щедрі дари
прогресу. Над цим потрібно розмірковувати християнам. Перехреститись, промовити
цю коротку молитву-славослів’я: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу. Амінь», —
не відніме багато часу, але, якщо робитиметься щиро і з вірою, принесе
безумовну користь.
Як під час молитви ми намагаємось
сконцентрувати усі думки і сили нашої душі, так і хреститись повинні уважно,
без поспіху і з вірою. З вірою у розп’ятого Христа, з вірою у те, що хрестом
було переможене пекло і знищена смерть, з вірою, що хресне знамення є
найпотужнішим благословенням, наймогутнішою силою проти бісівського впливу. А
інакше те, що чинитимемо, буде пустопорожнім колиханням повітря, позбавленим
будь якого сенсу і змісту.
Натільний Хрест. Як дбайливо лицарі ставились до своїх
обладунків! А все тому, що вони твердо усвідомлювали, що старанний підхід до
питання захисту свого тіла у бою значно збільшить їхні шанси залишитись живими.
Ось бачимо, у Середньовічній теоцентричній Європі була у людей свідомість. У
сучасному хтозна на чому центричному суспільстві вона, звісно, також присутня,
але у дуже збоченій формі. Що ми робимо? Ми свідомо відкидаємо ті обладунки,
той могутній захист, який нам дарував Бог, стидаємось великого дива і
преславної перемоги. Святий Хрест — це водночас і наша зброя, і наші обладунки.
Він дає нам змогу спасти свою душу, «залишитись живими», у боротьбі зі своїми
гріховними страстями.
Кожен християнин без винятку з ранніх літ
і аж до смерті повинен носити натільний хрест. Не як тяжку повинність, але як
славне свідчення своєї віри. Традиція носити натільний хрест йде з давніх
часів. Ним (хрестом) ми захищаємо своє тіло і свою душу від впливів та нападів
ворогів тілесних і душевних.
Однак преференції сучасної людини
змістились геть в інший бік. Ми старанно соваємо меблі по квартирі, намагаючись
(і щиро вірячи в успіх) «фен-шуєм» задобрити домовиків, забезпечити
непристанний притік грошей і, загалом, ауру гармонії та комфорту; накуповуємо
малозрозумілі нам чудернацькі статуетки та амулети, закриваючи непотрібні і
очищуючи засмічені чакри… Ми стаємо язичниками та ідолопоклонниками, самі до
кінця не розуміючи, що знаходимось вже далеко від Христа.
Що зробив благочестивий цар Константин?
Він звелів на щитах усіх воїнів намалювати хрести, і, зрештою, його військо
одержало перемогу над ворогом у непростій битві. Тим то й нам, християнам,
потрібно шукати захисту та допомоги не у чужих нашій вірі «ритуалах» і
брязкальцях, а у Святому Хресті Господньому, яким знищена була держава диявола,
і образ якого нам слід нерозлучно носити на собі у вигляді натільного хреста.
Яким же повинен бути хрест і як його
правильно носити? Православний
натільний хрест не повинен бути витвором мистецтва, величиною з кулак, весь осипаний
дорогоцінним камінням (бо й навіть після висвячення, ієрей (священик) отримує
простий срібний нагрудний хрест, тоді як право на носіння хреста з прикрасами
рахується вже церковною нагородою). Спереду обов’язково має бути розп’яття, а
на тильній стороні — напис «Спаси і сохрани». Сама ж назва «натільний» дає
вказівку на те, що носимо ми хрест «на тілі», тобто під усім одягом, не
виставляючи його навмисно напоказ.
Тут варто згадати про дуже популярне
заблудження. У колах віруючих людей чомусь побутує така думка, що чоловіки
мусять носити хрест, а жінки — образ Богородиці. Важко однозначно сказати, що є
причиною такого твердження, однак слід розуміти, що воно є цілком хибним.
Безумовно, не забороняється носити образ Діви Марії чи будь якого святого, але
лише у доповнення до Святого Хреста, носіння якого є обов’язковим для
християнина не залежно від статі.
Окультне використання Чесного Хреста. Останнім часом галопуючим кроком йде
зростання усіляких диво «цілителів» та «провидиць» — майстринь на усі руки. І
це все вже зовсім не так безневинно, як раніш. Це вже не банальні
циганки-ворожки, які вмілими прийомами затуманювали розум і крали гроші.
Сучасна ситуація наводить на думку, що сатана відкрив на землі свій «бізнес»,
що полягає в наданні ну просто дивовижних послуг. У його «салонах» вам і
знімуть вроки, і привернуть, і відвернуть, і проклянуть, і осиплють благодаттю
та, взагалі, всіма можливими і не можливими благами. Все це ховається під
личиною Божого благословення. «Клієнт», серед яких все більше і більше вірних
Церкви Христової, на свої очі бачить, як читаються молитви, використовуються
образки, Чесний Хрест, свята вода.
Всі ми знаємо, чого навчає нас Свята
Церква: не вдаватись до магії, ворожіння тощо. То чому ж люди свідомо (саме
свідомо!) переступають загальновідомі канони? Це пояснюється тим, що можна
охарактеризувати як «надгординю» (тобто вищу міру гордині), хоч і самі вони
пояснюють усе відчаєм і безвихіддю. Але, вдумавшись, ми зрозуміємо, що
насправді відчай (втрата надії на Бога, на Його премудрий Промисел) і є тою
самою «надгординею». Істина причина у тому, що Христос каже молитись, молитись
неустанно, стільки, скільки буде потрібно, і тоді у свій час людина отримає, що
просить. Але сучасний індивід характеризується абсолютною відсутністю терпіння
та стримання, він не збирається чекати на дарунок звище, він хоче самотушки
задовольняти свої потреби. А в отих «салонах» все не так. Там не потрібно
чекати, докладати сил… Ні, достатньо лише прийти, звернутись по допомогу, і
будьте певні сатана не забариться! Зрештою все зводиться до величезного
самообману: шукачі свободи, потрапляють у вельми небезпечні сіті.
Отже, якщо це справа відверто сатанинська,
то християнину потрібно усіляко від цього відхилятись, навіть не дивитись у той
бік, не допускати для себе і думки звернутись за такого роду допомогою. А,
повертаючись власне до теми Чесного Хреста, скажемо ще наступне. Усіляке
використання чи то самого хреста чи хресного знамення у подібних речах є
великим гріхом, оскільки ми оскверняємо таким чином Святий Хрест і приєднуємось
до тих безумних іудеїв, що стояли під хрестом і насміхались зі Спасителя. Хрест
є елементом виключно священодіяння (наприклад, священик при освячені помешкання
зображає на стінах хрест, або так само при Єлеєпомазанні члени тіла помазуються
святим єлеєм хрестовидно, або ж самі ми під час молитви, хрестячись, зображуємо
на собі хресне знамення) і в жодному разі не може ставати частиною
різноманітних окультних ритуалів — бісівських ігрищ.
На завершення
Підходячи і припадаючи до Святого Чесного і
Животворчого Древа Господнього, ми, хоч і несемо скорботу та сум через власні
гріхи, які й забивали цвяхи у Христові руки й ноги, та все ж повинні залишати
трохи простору для надії і майбутньої радості. Адже Свята Чотиридесятниця не
завершується смертю і погребінням Ісусовим, але його славним Воскресінням, яким
Він і нас воскресив для вічного життя у Його Небеснім Царстві. Так, мине ще
половина посту і Спаситель терпітиме на хресті та помре за нас, але і вельми славно
постане з мертвих. Покладаючи перед нами Святий Хрест — величне знамено
перемоги, Церква дарує нам джерело сил провести решту посту в благочесті,
чистоті та молитві, певною мірою нагадуючи слова, котрі чуємо щотижня за каноном
Страстям Христовим: «Не ридай за Мною, Мати, бачачи у гробі Сина, що Його в
утробі безсіменно зачала єси: встану бо і прославлюся…»