"Два чоловіки прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий митар. Фарисей, ставши, так про себе молився: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю. А митар, стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного! Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться" (Лк. 18, 10-14).
Улюблені у Христі брати і сестри! Сьогодні Свята Церква Христова згадує євангельський притчу про митаря та фарисея. Ми, розпочинаємо із сьогоднішнього дня, готуватись до Великого посту.
Священне Писання описує нам молитву двох різних людей - фарисея та митаря. Фарисея усі люди вважають поважним у суспільстві та гідним уваги, він як приклад для інших. Він приходить на початок храму і молиться. Проте, що ми чуємо: він молиться на початку, але бачить грішника у кінці храму, - митаря. Як це так? Чому так? Фарисей говорить до Бога, взиває до Нього, дякує, але дорогі брати і сестри, насправді, він молиться до самого себе. Він неначе святий розказує, як виконує усі приписи релігійні, таким чином хвалить сам себе. Він немовби осліп і нічого не чує через свій егоїзм: не бачить Бога та не чує Його голосу, - лише підносить себе, а найгірше засуджує митаря, не маючий права цього робити. Він засуджує митаря, називає грішником. Фарисей хоче бути близько до Бога, але його праведність є зовнішня, лише виконує моральні норми для того, щоб інші бачили, який він праведний. Він є гордим, пишається собою, робить усе, щоб його прославляли люди.
Митар – публічний грішник, у суспільстві безбожник (збирач податків), стоїть схилений, молиться щиро. Він розуміє, що немає нічого взамін на безмежну любов Божу і просить милосердя. Потрібно, дорогі брати і сестри, мати глибоку віру, а не лише зовнішньо показувати набожність. Митар молиться щиро до Господа, бо знає, що не достойний, кається і очищається,- виходить із храму виправданий.
На прикладі цих двох осіб маємо для себе усвідомити хто ми є. Як ми молимось? Як часто прагнемо когось засудити, а себе виправдовуємо! Чи справді наша молитва є почута Господом? Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас щиро молитись та ніколи нікого не засуджувати! До всіх маємо ставитись з повагою та не бути егоїстами! Не можна принижувати ближніх. Берімо приклад з митаря, який бореться з власним гріхом, кається та просить Божого милосердя. Просімо у Господа милосердя, станьмо на коліна перед Ним.
Фарисей – гордий, пишається сам собою, бачить лише себе. Гордість… це найгірше, що може бути, бо вона пригнічує іншого і немовби світ має крутитись навколо цього фарисея. Він дуже релігійний, побожний і всі про це знають, суспільство його поважає. Він все робить, як потрібно: двічі на тиждень постить, дає десятину, але найгіршим є порівняння та приниження іншого.
Господь прощає всім, якщо щиро покаятися. Гріхи роблять прірву між нами і Господом. В цю неділю зрозуміймо, що наша молитва має бути щирою. Не виправдовуймо себе, нехай це зробить Господь. Чому людина завжди намагається виправдати себе? Бо розуміє, що недосконала і впадає у спокусу. Але ж Бог все знає, все бачить. Що б ми не заховали Він все бачить. Проте людина себе хоче заспокої і виправдати. Пам’ятаймо, що своє життя треба довірити Богові. Через страхи, гріховність, ми віддаляємось і робимо себе вище Бога.
Сьогодні чуємо про два види молитви: один просить, не порівнює себе з іншими –це тиха молитва пониження. Загляньмо у своє життя: як ми молимось? Перегляньмо повністю своє життя. Як часто ми виправдовуємо себе, свої вчинки, кажемо, що по-іншому зробити не можна. Ми любимо навертати людей, повчати, осуджувати тих, хто є над нами, бо мають більше ніж ми (матеріальних благ чи чогось іншого). «От я не такий / така як він, я нікого не обікрав, не скривдив. То нічого, що я трошки щось на роботі взяв, якби не то, я б не вижив – та й всі так роблять. Я не винен, світ такий важкий», - Богові не потрібно доказувати свою правоту, Господу потрібно лише щире покаяння. Інші люди, речі, обставини Йому не потрібні. Іноді, краще помовчати ніж говорити такі речі. Ми навіть до сповіді йдемо, бо така умова, ми дуже часто приходимо просто так: навіть там розказуємо про все і всіх, як ті фарисеї. Митар не виправдовує себе, - ані сміє очей навіть звести до неба. Просімо прощення за свої гріхи, щиро каймося. Господь ніколи нікого не осуджує, то хто ми такі, щоб осуджувати.
Фарисей не молився за свої гріхи, а дякував, що не такий як інші. Він робив все це не для Бога, а для своєї слави: на видному місці для людського ока. Він є той, хто хоче прослави, на люди, через милостиню. Постаті митаря і фарисея пригадують нам що перед Богом ми маємо бути щирими, а не самолюбами, щоб Бог вислухав наші молитви, а найкраще перевірити нашу щирість можна тим, як ми ставимось до ближнього. Фарисей зневажає ближнього, ранить його не тільки фізично, але й духовно осуджує. В сучасному житті, інколи трапляються такі особи, які впадають у фальшиву покору, вони ніби не пам’ятають і не думають про наслідки своїх вчинків. Дорогі брати і сестри, зрозуміймо сьогодні, що будь-яка шкода зроблена нами повернеться колись проти нас. Ніколи не ставмо себе вище за інших, бо ми християни, які є дітьми Отця Небесного, наслідуймо приклад щирої молитви митаря. Ця притча нам ще раз описує те, що Господь не дивиться на особу чи її стан, але бачить душу людини. Зрозуміло, чому Бог не прийняв молитви гордого фарисея проте вислухав молитву покірного митаря. «Гордість – це найбільше з усіх лих» (св. Іоан Золотоустий). Гордість є одним із найбільших гріхів людства, а покора – це крок до спасіння кожної людини.
Дорогі брати і сестри, Господь не хоче жертви на показ, а щиру нашу молитву. Тож хто ж ми: митарі чи вдавані фарисеї? Мабуть, багато людей, а може й більшість моляться як фарисеї: десь у глибині душі вони осуджують ближнього, хоч моляться. Доволі часто у молитві повторюємо слова митаря, але в серці ми як фарисеї, - все робимо для людського ока: б’ємось у груди, а там серце фарисея. «В цьому житті наче на сцені, багато людей веде театральний спосіб життя, маючи одне в серці, а інше показуючи на зовні перед людьми. Отже, не ховай свого обличчя! Будь таким як ти є» - говорить св. Василій Великий. На молитві потрібно, найперше, бачити себе, адже це виключно розмова людини з Господом. Якою є наша молитва? Чи ми прагнемо зустрічі з Богом, переміни? Якщо так, то маємо щиро молитися, це має бути не вимушена розмова з Господом. Пам’ятаймо, що важко визнати свою неміч і слабкість, але важливо визнати свою грішність. Коли людина починає себе возвеличувати вона забуває про те, що її життя подароване Господом. Коли починає гнатися за людською славою вона втрачає зв'язок з Небесним Отцем. Ми повинні як митар пам’ятати про нашу гріховність, про падіння. Стараймось в нашому житті не вихвалятися перед Богом та ближніми через наші добрі діла, Господь їх знає, не потрібно кричати про них на цілий світ: «нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф.6:3). Нехай притча про митаря і фарисея навчить нас справжнього покаяння. Бог змінює та оздоровляє людину своєю ласкою. Пам’ятаймо, дорогі брати і сестри, що кожна наша молитва є вислухана Господом, просто, іноді, Божа відповідь може бути довшою. І тоді в душі виникають сумніви, неспокій, хвилювання, - саме в таких ситуаціях потрібно пам’ятати про Божу всемогутність, любов і милосердя. Потрібно ще більше молитися і покласти всю свою надію на Отця Небесного. В молитві «Отче наш» є такі слова: «нехай буде воля Твоя», - тож довірмо Богу вирішення усіх наших проблем, тоді ця дорога життя буде легкою та щасливою. «Бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18:14). Амінь!
