Дорогі брати і сестри! У період Великого посту всі ми, православні християни, готуємося до зустрічі з Христом через Святі Таїнства. Підготовка у кожного буває різна: в залежності від духовних сил і розуміння важливості і сенсу посту для людини. Приступаючи до Таїнства Сповіді, християни розмірковують над змістом десяти Заповідей Божих і по них, в першу чергу, складають свою першу або чергову Сповідь. Також дехто, прагнучи духовного зростання, бажають причаститися праведності святих мужів і здобути прощення гріхів, опираючись на Заповіді Блаженств.
Сьогодні я хотів би поговорити про другу Заповідь Божу, що звучить так: не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій (Вих. 20: 4-5). Усім, мабуть, добре зрозуміло, про що говорить Господь у цій заповіді – забороняє ідолопоклонство, застерігає від творення кумирів та ідолів, або шанування будь-якої подоби чи зображення, як то сонця, місяця, зірок, рослин, тварин, людей, риб тощо, як це роблять язичники. Протестанти дорікають нам, що ми поклоняємося ідолам, ушановуючи ікони. Але в іконах, перед якими ми молимося і які вшановуємо, святим для нас є саме першообраз; ми не поклоняємося дереву, фарбам чи металу. Ікони допомагають нам під час молитви зосередитися і більш ретельно звернути нашу молитву до Творця, Богородиці чи святих.
Хотів би звернутися до духовного досвіду великого старця XX століття Іоана Крестьянкіна, який багато говорив про виконання і порушення цієї заповіді. Найперше нашими ідолами старець називає наші пристрасті, яким ми так старанно служимо ціле життя. Апостол Павло говорить: бог їхнiй – черево (Флп. 3:19). Адже й справді, як часто ми значно більше служимо своєму череву, тілу, ніж душі! Годинами можемо стояти в чергах за смаколиками, за одягом тощо, а щодо молитви або Святого Писання в нас завжди одна відповідь: нема часу, нема сил. Чи багато хто з нас може сказати, що вони зі справжньою радістю зустрічають піст? А скільки взагалі не дотримуються посту, не маючи сили волі не те що душу свою втримати від зла, але й навіть тіло стримати в їжі.
Другий страшний ідол, через якого загинуло багато обдарованих, талановитих людей, через якого так багато пролито і далі ллються сльози матерів, батьків і дітей – це пияцтво. Чому ми причетні до цього гріха? Випивши понад міру, людина втрачає розум: хулить Бога, ображає дружину, калічить дітей, вбиває чоловіка. Беручи участь у таких гуляннях, ми стаємо співучасниками всіх наступних гріхів і знаймо, що і відвповідатимемо за них. Тому не забуваймо слова апостола Павла: п’яницi… Царства Божого не успадкують (1Кор. 6:10).
Третій ідол – це користолюбство, коли прагнення багатства тсає для нас над усе. Хто з нас не турбується про завтра, не відкладає грошей на “чорний день”? А де ж уповання на Бога і Його промисел?! Тому згадаймо слова Святої Літургії, за якою Церква щоразу взиває до нас: відкладімо нині всі життєві піклування.
Але першим гріхом і найбільшим ідолом нашим є гордість. Через цей гріх ще до створення людини дениця повстав проти Бога, за що був скинутий з небес. Гордість носить у собі глибину всіх гріхів і є їхнім корінням. Горда і марнославна людина є надзвичайної думки про себе, про свій розум, про своє значення в сім’ї, колективі, суспільстві. Горда людина не просто любить тільки себе, але й бачить лише себе: з презирством ставиться до інших людей, до їхніх думок і порад, ніколи не відмовляється від своїх поглядів, хай навіть і побачила б їхню цілковиту помилковість. Горда людина сама для себе стає ідолом. Часто ми чуємо вислови: “Чим я гірший за інших?!”, “Мене не розуміють!”, “Я цього не заслуговую!” Ось це і є наша гордість!
Усяке вихваляння є гордістю. Через свою гординю ми не хочемо нікому підкорятися, навіть тим, кому зобов’язані. Багато можна перераховувати прикладів гордих висловів, вчинків, бо вони супроводжують чи не кожний наш крок. Усі ми хворіємо гордістю, тому, сповідаючись, повинні завжди каятися в цьому гріху і просити в Бога смирення, пам’ятаючи, що Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать (Як. 4:6).
Гріх марнославства є дуже близький до гордості, можна навіть сказати, що це один із видів гордині. Святий Іоан Ліствичник, пам’ять якого ми сьогодні звершуємо, багато повчав про гріхи і чесноти. В одному з його повчань сказано, що часто ми впадаємо у марнославство навіть у питаннях нашого церковного життя: або, наприклад, постячись і вихваляючись цим, або, знову ж таки, вихваляючись цим своїм подвигом, але коли насправді не дотримуємося посту як слід. Ми любимо, коли нас хвалять. Дуже любимо! Чи то очно, чи заочно, і хочемо, щоби думали про нас тільки добре. Але нехай про нас добре думає Бог і Він нехай похвалить нас. Ось цього бажаймо собі!
Ось так розмірковуючи про гріхи і чесноти, можна не поміити, як виросте ще одна пристрасть - лицемірство. Як би нам не звести наше благочестя лише до одного зовнішнього вигляду! Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри (Мф. 23:13), - каже Господь. З усього, що робимо на показ, про людське око чи для самозадоволення, жодної, навіть найменшої користі для душі нашої не буде.
Нехай же наші духовні подвиги не будуть на показ і так наблизимося ми до життя вічного і блаженного. Амінь!