У статті описується специфіка формування монастирів в структурі Галицько-Львівської та Перемишльської єпархій XVI – XVII стт., оскільки вони були розташовані на території співіснування різних культурних, релігійних та етнічних впливів. Розглядається статус монастирів в єпархії та їхнє місце в релігійному, культурному та політичному житті.
Ключові слова: Галичина, монастир, чернецтво, єпархія, патронат, історія.
The article describes the specifics of the formation of structure in the monasteries of Galicia-Lviv and Przemysl eparchies XVI - XVII centuries. as they were located in the coexistence of different cultural, religious and ethnic influences. Examined status of the monasteries in the diocese and its place in the religious, cultural and political life.
Key words: Galicia, monastery, monk, diocese, patronage, history.
Специфіку монастирського життя на галицьких землях визначали місцеві особливості релігійності та здійснення богослужбової практики. Вивчаючи історію чернечих обителей у Галичині, ще видатний український історик Іван Крип’якевич звернув увагу на велику кількість незначних та малотривалих монастирів у західних єпархіях Київської митрополії. Реєстр дослідника охопив бл. 350 монастирів, більшість з яких припинили своє існування після кількох, або кількадесяти років. Кількість монахів у більшості обителей не перевищувала половини десятка, мандрівні аскети часто засновували невеликі скити, які й ставали підставою для створення численних топонімів, пов’язаних з чернецтвом. Слід також відзначити, що навіть невеликі монастирі часто ставали потужними осередками Православ’я у протистоянні іновірним чи секулярним впливам. Не випадково і львівський єпископ Йосиф (Шумлянський) перед проголошенням свого переходу в унію наприкінці XVII ст. докладав зусиль, щоб монахів “мандрівних”, або таких, що походили з невеликих скитів, приписувати до більших, краще організованих та контрольованих монастирів [3, с. 26-27].
Реконструкція парафіяльної та монастирської мережі в давніх українських православних єпархіях є складним завданням сучасних істориків, пов’язаним передусім із опрацюванням різнопланової джерельної бази. Дослідження ускладнює практично повна відсутність списків-реєстрів церковних осередків, адже регулярне ведення метричних книг у Київській митрополії було впроваджене тільки після реформ митрополита Петра (Могили), тобто в другій половині XVII ст. Тому підставою для досліджень історичної географії та відтворення локалізації православних обителей є матеріали люстрацій королівських маєтків, документи державних судових установ, що засвідчують розв’язання майнових суперечок, підтвердження майнових прав, конфліктів духовенства та мирян тощо. Саме на такі документи, поруч із нечисленними збереженими пам’ятками тодішнього єпархіального справочинства, опиралися відомі дослідники проблеми – українські: М. Грушевський, І. Крип’якевич, І. Скочиляс, В. Кметь, польські: А. Яблоновський (що відтворив історичну карту земель Речі Посполитої у XVI ст.), прот. М. Бенза, З. Будзінський та ін.
Так, Перемишльська єпархія на сході межувала з Холмською і Львівською. Рубіж між Любачівським намісництвом Перемишльської єпархії і Потилицьким (пізніше Равським) Холмської єпархії проходив між містечками Нароль і Белзець. Існувала давня парафія в місцевості Брусно (1578). Верхрата, яка знаходилася більше на схід, належала до Потилицького намівсництва, як також і Дзєвєцєж. Натомість парафії Радруж, Смолин, Улічко належали вже до Перемишльської єпархії. З боку колишнього Белжця – парафії Монастирок Потилицького і Кунин Жовківського (Львівська єпархія) намісництва. Далі на південь до Перемишльської єпархії належали Вишеньки Мала і Велика (1564-65), з боку Жовкви – Крехів (де знаходився один з відомих монастирів). Ще більше на південь приблизно знаходилися Дубровиця і Лозина. Без сумніву, давня парафія в місцевості Ясниська (Перемишльська єпархія), і в Зелеві (Зельна, Зелена, 1447). З боку Перемишля були парафії в місцевостях Вороців (1445) і Бартатів (1578), які, як і Вишенька, Ясниська і Зелів належали до Городоцького намісництва. Села Зимна Вода, Рудно і Скнилів (тепер передмістя Львова) належали до Львівського намісництва Галицької єпархії. До Городоцького намісництва належали парафії Ставчани (1578) і Поріччя. Наварія і Щирець з приписаними селами до них входили до складу Щирецького намісництва Львівської єпархії. До Перемишльської єпархії належали парафії Комарно (1578), Кліцко (1515), Ловчиці (1515, 1578), Колодруби (1515, 1578), Горуцько (1515, 1578), Рудники (1578) і Билеч (1515, 1578). Спочатку вони входили до складу Мокрянського намісництва. Дашава 1515 і 1589 рр., а, можливо, й згадана парафія Билеча, належали до Стрийського намісництва. Там межа, починаючи вже від Комарно, проходила у південно-східному напрямку і за Сиховом, (Siechow, 1578), навпроти Болехова, який належав до Львівської єпархії, поверталася на південний захід. До Стрийського намісництва належали Бережниця (1515, 1589), Нанів (1589), Труханів. Бубнище належало вже до Болехова. Далі розгорталося Сколівське намісництво (1515, 1589). Парафії Гребенів (1589), Орава, Кривка, належали до Височанського намісництва. Невідомо, чи вже тоді існували парафії в місцевостях Матко і Мохнате, але була вже парафія в Красному.
Північно-західні межі Перемишльської єпархії можливо простежити лише за окремими місцевостями, у яких переважало православне населення. Наприклад, постійна церква в однім із районів Ряшева була розібрана, відсутність документів не дозволяє розкрити цього контексту. Подібне становище і парафій у місцевостях Чудець і Стрижів. Найдалі на північний захід були парафії Дубровка, а також місцевості, в яких проживали православні: Вулька Таневська, Бірки, Ярочин. Далі на південь знаходилася парафія в Крешонові. По сусідству знаходилися місцевості Курилівка і Брильська Воля, на захід від Сяну — Лежайськ, Старе Місто (1565) і села без церкви: Пригоєць, Сідлянка, Лукова, Єльна, Виравиця, трохи нижче – парафія в місцевості Дембно, недалеко від Переворська – парафія Мірацин, поблизу Ряшева – парафія в Залісі [6, с. 95-98].
Специфіку формування парафіяльної мережі та монастирів в структурі єпархій визначало й те, що Львівська та Перемишльська єпархії були західними єпархіями митрополії, що поширювалися на територію співіснування різних культурних, релігійних та етнічних впливів. На підставі булли папи Григорія XI “Debitum pastroralis officii” з 13 II 1375 р. Галич і Перемишль – православні кафедральні осередки, стали також центрами відповідних дієцезій новоствореної латинської церковної провінції – Галицької митрополії (архідієцезії). Таким чином, розвиток монаших обителей православних відбувався у контексті динамічного поширення на українських землях католицьких орденів та місій – спочатку т.зв. “жебрачих” – домініканських, францисканських, а згодом і контрреформаційних – наприклад, єзуїтів.
Загроза вилучення з юрисдикції Київського православного митрополита західних єпархій під патронат польських королів, а згодом і латинського духовенства (1509 р. львівський латинський архієпископ Бернард Вільчек таки отримав право призначення православних намісників), зумовила рішення собору в Новогрудку 1414 р. про відмову від обрання православних митрополитів Галицьких і встановлення прямого підпорядкування Галицько-Львівської єпархії Київському ієрархові. Відповідним чином, змінювався і статус монастирів – так, наприклад, архімандрити та ігумени львівських монастирів св. Юрія чи св. Онуфрія з кінця XV ст. виконували обов’язки намісників Київського митрополита. Це сприяло розвитку монастирів, перетворенню їх на важливі осередки не тільки аскетичного життя, але й поширення освіти, книгодрукування та ін. Зростання ролі та значення православних монастирів у Львові чи Перемишлі, однак не призводило до зростання численності насельників та навпаки сприяло існуванню та поширенню обителей, подібних скоріше до скитів, ніж заможних та розбудованих лавр.
Статус монастиря в єпархії та його місце в культурному та політичному житті міг визначати і вплив патронів-фундаторів, який залишався одним із найважливіших чинників дезорганізації церковного життя Православної церкви у XVI ст. Проблеми участі світських патронів-опікунів у церковному житті досліджуються уже впродовж багатьох десятиліть. До вивчення питання зверталися у своїх працях О. Левицький [4], М. Владимирский-Буданов [1], М. Грушевський, К. Ходиніцький. М. Грушевський зазначав, що брак джерельного матеріалу не дозволяє докладно прослідкувати розвиток права подавання упродовж XIV-XV ст. А вже у XVI ст. це право виступає сформованим чинником церковного життя і поширене на теренах і Литви, і Польщі. Церкви і монастирі на приватних землях перебували в “подаванні” власників, у королівщинах – в подаванні короля або його старост. Архієреї могли розпоряджатися лише як державці тими храмами, які були приписані до кафедри як власність.
В історії взаємовідносин церкви і держави можна виділити два способи світської опіки – умовно окреслені як східний і західний. Для східного – візантійського ктиторства, характерними є наступні риси:
- монарх може бути ктитором лише тих церков, які заснував сам, або його предки;
- ктитором може бути лише людина православного віровизнання;
- два способи отримання права ктиторства: заснування або відновлення церкви, визнане ієрархією та надання його певній особі церковною владою;
- ктитор має не лише право, але й обов’язок “церковного благоустрою”;
- пожертва ктитором майна на користь церкви означає позбавлення його прав на нього, фактичним власником майна стає церковна влада.
Західноєвропейський патронат був сформований у результаті боротьби папства з імператорами Священної Римської Імперії за інвеституру. Тому патронат передбачав опіку над церквою з боку держави чи приватних осіб без жодного права над нею. Таким чином, право патронату, поширене на українських землях, поєднало в собі ознаки як візантійського ктиторського права, так і західноєвропейської традиції.
На теренах Польського королівства право подавання короля охоплювало усі церковні установи, а з середини XVI ст. стало сприйматися як частина права власності землеволодіння, де знаходилася церковна інституція.
Таким чином Православна Церква та її установи – храми, монастирі, ставали суб’єктами майнових прав, а король – захисником церковного майна. Діяльність польських королів-патронів виявлялася у впливі на призначення церковних служителів, в обороні непорушності володінь і незалежності судочинства, піклуванні про зростання морального рівня духовенства [7, с. 119-120]. Право патронату могло набувати різних форм. Як і право власності, воно мало певні обмеження, задекларовані у загальнодержавних юридичних нормах – король не мав права роздавати нерухомості іноземцям, представникам нешляхетських станів, у певних церковних установах патрони могли “подавати” маєтки тільки за згодою короля і т. п. Але, як слушно зазначав І. Власовський, позитивне значення для церкви право могло мати лише за умови застосування його “людьми побожними і в побожних цілях” [2, с. 180]. Реальні умови суспільного життя у державі створювали якнайкращі умови для зловживань – “королі і великі князі одною рукою підписували закон, а другою його порушували”.
Період найбільших зловживань описаним правом у єпархіях Київської митрополії припадає саме на XVI ст. Вивчаючи причини укладення унії православної ієрархії з Римом та проблеми подолання кризи у митрополії, О. Левицький звернув увагу на соціальні процеси в українському суспільстві, що виникали на основі патронату. Спроби зберегти вищі церковні посади для вихідців із шляхетського стану (1576 р.) та зневага до священиків з боку ктиторів сприяли занепаду парафіяльного життя, руйнуванню традиційної структури парафій. Не випадково, саме на період найбільших конфліктів за право зайняти певну посаду, припадає доба активізації діяльності мирянських середовищ – процес формування братств, як реакція на незадовільний стан духовенства. Одною з головних тез полемічної літератури кінця XVI ст. – початку XVII ст. не випадково залишався сумний стан духовенства та монастирів. Тому не випадковою була увага Львівського Свято-Успенського Ставропігійського братства до монастиря Св. Онуфрія Великого, який не тільки став “братським”, але й також здобув ставропігійський статус.
Зловживання патрональними правами знайшли відображення і в багатолітніх конфліктах єпископів з місцевими монастирями, передусім, львівських з Унівським Свято-Успенським, архімандрити якого, опираючись на підтримку шляхти чинили опір повноваженням архієрея.
Так, польський король Сигізмунд I грамотою від 23 жовтня 1539 р. про заснування Львівської єпархії передав єпископу Макарію (Тучапському) у володіння Унівський Святоуспенський монастир з усіма маєтностями. Це королівське рішення призвело до багатолітнього конфлікту між єпископом і архімандрією, оскільки світські опікуни монастиря Івашко Лагодовський, а згодом і львівський староста Ян Тарновський (запис про опіку над монастирем Яна Тарновського у Коронній метриці датовано 31 грудня 1529 р.) як судовими протестаціями, так і особистим втручанням не допускали владику до обителі. Численні вписи та обляти документів у книгах львівських гродського і земського урядів засвідчують гострий конфлікт єпископа з архімандрією впродовж всього часу його архієрейства.
Очевидно, не без впливу старости Я. Тарновського, 30 липня 1542 р. король видав декрет у справі між унівським архімандритом Ігнатієм чи Генадієм (Ignacio alias Henadio) та владикою Макарієм, який отримав право лише затверджувати обраних у монастирі архімандритів [5, с. 17, 132]. Окремий статус Унівської архімандрії згодом підтвердив і київський митрополит Макарій. А в грудні 1548 р. Ян Тарновський передав ктиторські права на монастир шляхтичеві Маркові Балабану.
Таким чином, ктиторська опіка над монастирями в єпархії молгла забезпечити їм досить незалежний статус, іноді й загрозливий для всієї структури. Хоча такий статус міг бути і недовготривалий – смерть патрона, втрата у його родини інтересу до православної обителі (у XVI-XVII це часто було спричинене зміною конфесійної орієнтації сполонізованих нащадків) іноді залишали монастирі без особливої підтримки, прирікаючи на занепад, абой повне зникнення. Тому не випадково І. Шараневич, класифікуючи парафії Львівської, Перемишльської та Холмської єпархій за способом виникнення і системою матеріального забезпечення, окрім заснованих у містах з магдебурзьким правом, у королівських чи приватних маєтках, окремо виділяв такі, що були сформовані на основі давніх монастирських фундацій [8, с. 5-54].
Тому реконструкція мережі монастирів у єпархіях є складним завданням, що потребує докладного вивчення різних комплексів джерел. За попередньою реконструкцією, здійсненою у дослідженні В. Кметя, у Львівській єпархії XV-XVII ст. вдалося встановити активну діяльність таких монастирів:
- монастир св. Юрія при кафедральному соборі у Львові. Заснований у княжі часи, монастир, можливо, у XIV ст., разом із двома належними до нього селами (Стронятином та другим, на сьогодні не встановленим) потрапив у власність до вірмен Калениковичів, що зафіксовано в актових книгах. З кінця XV ст. став резиденцією львівських намісників, згодом – кафедральним осередком. Кількість монахів була невеликою (бл. десятка).
- Монастир св. Онуфрія Великого у Львові. Заснований у ХІІІ ст. Майже до кінця XVI ст. перебував у залежності від Унівського Свято-Успенського монастиря. Згодом – братський монастир, місце розташування друкарні. Кількість насельників обмежувалась ігуменом, трьома-чотирма ієромонахами, кількома ченцями.
- Жіночий монастир св. Катерини Александрійської у Львові (1591-1602). Існував під братською опікою. Через конфлікти між Іваном Красовським та Юрком Рогатинцем монастир був ліквідований, а черниці вигнані. Один із адресатів послань монаха Іоанна (Вишенського) – стариця Домникія, очевидно була насельницею обителі.
- Унівський Свято-Успенський монастир. Заснований у княжі часи, у 1539 р. був переданий Львівській архієрейській кафедрі.
Виявлені згадки про монастирі:
- Свято-Троїцький в Бучачі (відбудований 1612 р.);
- в Жизномирі Бучацького повіту (заснований у XVI ст.);
- у Задарові Бучацького повіту (засн. у XVI ст.);
- в Страдчі Городоцького повіту (XVI ст.);
- Перегінський монастир;
- Крехівський монастир;
- Монастирецька обитель (Жидачівського повіту) (XV ст.);
- Топільський Калушського повіту (XV ст.);
- Горпинський, Желехівський, Буський, Кам’янка-Струмилівського повіту;
- в Монастирську (XV ст.) (Косівського повіту);
- в Хоросно, Чишках, Щирці Львівського повіту;
- у Підгороді, Черчі (XV ст.) Рогатинського повіту;
- у Загвізді, Крилосі, давній митрополичій резиденції (монастирі св. Іоанна Хрестителя, св. Іллі, Успення Пресвятої Богородиці);
- Соботівський, Сокільський монастирі (XV ст.) на Дністрі (пізніше – Станіславівського повіту)[3].
Результатом ґрунтовного джерелознавчого та краєзнавчого дослідження І. Крип’якевича стала карта монастирів на теренах західних єпархій Київської митрополії з відповідним коментарем.
Список використаних джерел та літератури:
1. Владимирский-Буданов М. Церковные имущества в Юго-Западной России. XVI в. // АЮЗР. – Киев, 1907. – Ч. 8. – Т. IV.
2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4 т., 5 кн. Т. І. К., 1998.
3. Кметь В. Монастирі Львівської єпархії XVI – початку XVII ст. // Церковні Дзвони. – Львів, 2004. – Вип. 5 (20).
4. Левицький О. Внутрішній стан західно-руської церкви в Польсько-литовській державі в кінці XVI ст. та Унія // Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси XVI-XVIII вв. – Львів, 1900.
5. Мицько І. Святоуспенська Лавра в Уневі (кінець ХІІІ ст. – кінець ХХ ст.). – Львів, 1998.
6. Bendza M. Prawosławna diecezia przemyska w latach 1596-1681. Studium historyczno-kanoniczne. – Warszawa, 1982.
7. Chodynicki K. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita Polska. Zarys historyczny. 1370-1632. – Warszawa, 1934.
8. Szaraniewicz I. Rzut oka na beneficja kościoła ruskiego za czasów Rzeczypospolitej polskiej pod względem historji, a przedewszystkiem o stosunku świeckiego duchowieństwa ruskiego w Galicji do ziemi w tym okresie. – Lwów, 1875.