«Не кажу тобі — до
семи, але до сімдесяти разів по сім», — таку відповідь дав Христос Петрові на
його питання про те, скільки можна пробачити ближньому. (Мф. 18, 21-22) Звісно, Господь не спонукає нас до математичних
розрахунків, а цими словами, вказує, що людина Нового Завіту повинна плекати
якісно нову (за мірками того часу) чесноту – терпіння образ та всепрощення.
Якщо говорити про
Старий Завіт, який, зокрема, вказував, що ближньому слід прощати лиш до семи
разів, то для людини він постає суворим суддею, у ньому більше тілесного, ніж
чуттєвого. За гріх — відповідна кара, при чому кара не якась абстрактна, а
цілком таки реальна, вже тут, на землі. Не слід думати, що, через це, він є
гіршим, менш досконалим, непродуманим тощо. Просто не коректно порівнювати і
ставити в один ряд спосіб мислення і сприйняття як цього світної дійсності, так
і питань духовних, людини Старозавітної і людини Нового Завіту. Адже між
синайським законодавством і пришестям у світ Месії лежить значний проміжок
часу.
Новий же Завіт постає
законом безмежної любові. Любові, яка перевершує і долає усе; любові, в якій
нема користі, особистої вигоди чи показовості. Про це так свідчить євангеліст
Іоанн Богослов: «Бо так Бог полюбив світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного,
щоб, хто вірує в Нього, не загинув…». (Ін.
3, 16) Ця любов, наділена рисою жертовності, має стати прикладом для
наслідування кожному християнину.
Бог є Любов. Де є
світло, там не може бути темряви, де є Бог, там нема місця дияволу. А, отже, де
є любов, не можуть паралельно існувати озлобленість, гнів, образи,
злословлення, наклепи, осудження. За словами старця Паїсія Святогорця «осуд є
найбільшою несправедливістю». І справді, у цьому вся підступність нашої
зіпсованої гріхом природи: ми легко і охоче бачимо недоліки і, навіть, найменшу
кривду, вчинену нам ближнім, і абсолютно не бажаємо провести аналіз своїх вчинків.
Нема жодної людини, яка б на всьому життєвому шляху вбереглась від гріха, а
тому ніхто не в праві виносити суд, чи, навіть, дорікати брату. Слід пам’ятати,
що є один Суддя — Господь Бог.
Прощення провин ближнім
є, якщо задуматись, унікальною справою. Прощаючи, ми безпосередньо наслідуємо
Самого Творця, прямо дослухаємось слів Христових: «Будьте досконалі, як Отець
ваш Небесний досконалий». (Мф. 5, 48)
Тобто, в певному розумінні, ми оновлюємо у собі понівечену гріхом подобу Божу.
Усяка злість, яку ми
виношуємо в собі, завжди є не конструктивною; нічого нам не даючи, лише з’їдає
нас із середини. Мов та тліюча жаринка, вона, зрештою, спричинює тління нашої
душі, яка, спопеляючись, стає більше непридатною горіти вогнем божественної
любові.
Окрім того, є ще один
дуже важливий аспект: прощаючи ближнім у цьому земному житті, ми значною мірою
знімаємо із себе Суд Божий у житті «будучого віку». Адже, навіть, ідучи за
формальною людською логікою, якщо хтось нам багато чого пробачив, то і ми
пробачимо його у відповідній ситуації. А тим більше пробачить нам милостивий
Бог. «Не судіть, щоб і вас не судили»,- так про це каже Господь наш Ісус
Христос. (Мф. 7, 1-2)
Щиро попросити
пробачення за вчинену кривду чи пробачити образу неможливо інакше, як тільки
через глибоке смирення. А смирення є першоосновою, є фундаментом усіх чеснот.
Воно цілком протилежне до бісівської гордині, а тому, плекаючи смирення, ми тим
самим стверджуємо рішучий намір відкинути свою «ветху людину», обтяжену гріхом.
Тому Церква закликає,
перед вступленням на шлях Святої Чотиридесятниці, простити один одному всяку
провину, здобуваючи у собі смиренність, щоб провести дні посту з користю для
душі у діланні чеснот. Щоб таким чином наслідувати нашого Спасителя, який
«упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної». (Флп. 2, 8)