Дорогі брати і сестри! “Боже мій, Боже мій, навіщо ти Мене покинув?” Що це за слова? Чи це був розпач, дорогі браття і сестри? Ні, це була молитва старозавітнього Давида. І тими ж таки словами Христос звертався до Бога Отця помираючи на хресті.
Щойно ми з вами пройшли із Господом Ісусом Христом хресною дорогою, про яку розповідає святий апостол і євангелист Матфей, тією хресною дорогою, якою є цей рік для нас із вами, для нашої країни.
І ці слова, дорогі браття і сестри, не раз і в нашому житті звучать: “Боже мій, Боже мій, навіщо ти мене покинув?” Вони звучали, дорогі браття і сестри, і з уст великого Кобзаря, нашого національного пророка. І, можливо, я дещо відійду від звичної тематики великопісної проповіді, але ми стоїмо на порозі великого ювілею – через два дні, 9 березня, вся світова громадськість, а особливо народ України, святкуватиме 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, святкуватиме у такі складні часи.
“Він був сином кріпака, а став володарем у царстві духа”. Ці відомі слова про Шевченка сказав наш земляк галичанин письменник Іван Франко. Народившись у сім’ї кріпаків 9 березня 1814 року, у селі Моринці, на Черкащині, він з дитячих, з юнацьких літ припав серцем і душею до Господа і символічно, що перші знання він отримував навчаючись у церковно-приходській школі в дяка Совгиря.
Він не зі слів був знайомий і відчував селянський дух, відчував нужду того народу, через що й говорив: “Я так її, я так люблю мою Україну убогу…”. І домінантою його життя були оці морально-етичні приписи коли він звертався до своєї долі: “Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли; у нас нема зерна неправди за собою…”
І ось так та доля відвела йому лиш сорок сім літ життя. І що то за літа? Це солдатчина, рекрутчина, це Орська фортеця, це Урал.
Але яке багатство таланту його! Бо коли хочуть порівнювати світочів письменства, чи це Пушкіна, чи це сусіда-письменника Адама Міцкевича, то порівняння тут не йде ніяке. Ті йшли з панських, дворянських родин, а це син кріпака. І який талант! Поезія, проза, драматургія, малярство, художництво.
Годі собі збагнути, як наш український народ полюбив його, щоб у кожній хаті поруч із Біблією стояв у світлиці “Кобзар”. Але саме через це ми й називаємо його нашим національним пророком.
Чи не спроектована його візія була до наших часів, дорогі браття і сестри? А особливо на теперішній час, оті останні чотири місяці... Думаєш про це, коли читаєш слова Тарасові: “Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві і в огні її окраденую збудять...” Хіба ми не бачили втілення цього пророцтва?
Але поет був великим християнином і тому говорив до свого народу: “Борітеся – поборете, вам Бог помагає...”.
І ось явлена була нам ця Небесна Сотня. На них ішли люди зі зброєю, а вони стояли супроти них зі щитами. Все, що було у них, це сила духу, сила віри і Шевченків заповіт: “Борітеся – поборите”. І вони перемогли і стали героями. І, дійсно, герої не вмирають!
Будемо ж у ці дні святкувати і молитися за упокій душі великого Тараса і славної Небесної Сотні. Бо сумнівів нема, що наш Кобзар навіки є прославлений у Господа, що отримав він вінець небесної слави, як і отримала ці вінці Небесна Сотня. Амінь!