Впровадження християнства у Давній Русі-Україні – складний процес, який тривав багато століть і пройшов декілька етапів: проникнення християнських ідей в середовище племен, що заселяли терени Східної Європи, запровадження нової віри окремими східнослов’янськими володарями, перше офіційне хрещення за Аскольда, втрата новим віровченням функції державної релігії, боротьба християнства з язичництвом протягом Х ст., друге хрещення за Володимира Великого.
Аналізуючи писемні та археологічні джерела, можна переконатися, що перші свідчення вказують на знайомство слов’ян з християнською релігією ще в антську добу. І це здається вірогідним, бо слов’яни підтримували з римським світом, а пізніше і з Візантією, постійні економічні і політичні контакти.
Прийняття першого офіційного акту хрещення відбулося ще за часів Аскольда. 18 червня 860 р. руси на 360 кораблях оточили Константинополь і змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові”. Однією із найважливіших його статей, судячи з візантійських джерел, було хрещення Давньої Русі-України.
Ось що писав патріарх Фотій у своєму “Окружному посланні” східним митрополитам: “Підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, вони (руси) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони поміняли еллінську і безбожну віру (язичництво), якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, ввійшовши до числа підлеглих нам і друзів... і в них розгорілась така спрага віри ... що вони ... з великим усердям виконують християнські обряди” [1, с. 279].
Академік Петро Толочко вважає, що на користь факту хрещення Русі в 60-ті рр. ІХ ст. свідчить розповідь “Повісті минулих літ” про вбивство Аскольда: “И убиша Аскольда и Дире, и несоша на гору, и погребоша и на горъ ... на той могиле поставиъ Ольмша церковь святого Николу” [2, с. 263 ]. На основі цього повідомлення літопису В. М. Татищев вважав, що християнським ім’ям Аскольда було Микола. Хочу також зазначити, що 27 червня 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував і причислив до лику святих Князя Аскольда-Миколая. [7].
Таким чином, за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні, але, найвірогідніше успіхи християнізації Давньоукраїнської держави в 60-80-х рр. ІХ ст. не були значними.
З приходом до влади Олега (882-912) у Києві відроджуються язичницькі звичаї. Правління Ігоря, наступника Олега, характеризувалося віротерпимістю і це позначилося на пожвавленні християнської віри у Давній Русі-Україні. Руси-християни і руси-язичники виступають у договорі 944 р. як дві рівноправні спільноти. Є. Голубинський дійшов висновку, що за князювання Ігоря християни переважали язичників і морально, і в значенні політичної ваги у державі [2, с. 265]. Ігор, безперечно, співчував новій вірі, без чого її успіхи були б неможливі, але сам залишався язичником.
У 945 р. київським князем формально став Святослав, син Ігоря, але фактично вся повнота влади перейшла до його матері – княгині Ольги (945-969), яка була християнкою. За часів урядування Ольги Київська Русь підтримувала політичні і церковні контакти з Константинополем і Римом.
Княгиня Ольга багато зробила для поширення християнства на Русі, але на проголошення християнства офіційною релігією вона так і не відважилася. Русь за рівнем соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку була готова до сприйняття нової релігії. Але прийняття Ольгою християнства не виходило за рамки приватної події.
За роки урядування Святослава (964-972), сина Ігоря і Ольги, який був переконаним язичником, на Русі починає поширюватися тенденція нетерпимості до християнської ідеології, і як наслідок православні громади зазнавали утисків.
Коли на престол вступив Ярополк, син Святослава, була встановлена віротерпимість. За правління Ярополка відбувся обмін посольствами Русі і Риму. Можна думати, що в центрі переговорів стояли питання, пов’язані з християнізацією Давньої Русі. Ще раніше такі переговори були проведені з Візантією. Але успіхи цих переговорів були незначними. У Києві існувала хитка рівновага двох ідеологій. В. М. Татищев вважав, що причиною загибелі Ярополка були його симпатії до християнства. У 1044 рр., як повідомляє “Повість минулих літ”, останки князя Ярополка було перезахоронено в Десятинній церкві. Можна вважати, що Церква цим актом ушанувала князя за його симпатії до християнської віри. [ 3, 421]
За Володимира Святославовича (978-1015) рівновага між язичництвом і християнством була порушена на користь язичництва. Володимир увійшов на престол з певною політичною програмою, яку необхідно було втілити. Князь добре розумів, що християнство ще не утвердило себе в житті Київської Русі-України настільки, щоб його можна було б зробити знаменом у боротьбі з автономізацією племінних князівств. Там переважала язичницька віра. Але саме ці землі треба було включити до державної системи. На думку Володимира, єдиною силою, на яку можна було спиратися, залишалося язичництво. З цієї точки зору цікавою є його релігійна реформа. Володимир впорядкував і склав офіційний пантеон багатьох божеств, як слов’янського походження. Вибрані ним божества, очевидно, були найбільше шановані серед божеств Києва, та інших земель. Наприклад, ім’ям Перуна, клялась княжа дружина. Історичні джерела прихильність Володимира до язичництва описують так: І приносили їм (люди) жертви, називаючи їх богами, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той”. [4, с. 29]
Але Володимир порівняно швидко переконався, що з встановленням язичницького пантеону на Старокиївській горі, Київ не перетворився в єдиний ідеологічний центр всієї Київської Русі. Язичництво з його багатобожжям і відсутністю єдиного верховного божества для всіх східних слов’ян було далеким від ідеї їх єдності. Язичництво все більше вступало в суперечність з культурним і соціально-економічним розвитком Давньої Русі. Налагодження торгівельних зв’язків з Візантією, сприяло включенню українських земель у сферу впливу греко-римської культури. Очевидна була і архаїчність звичаєвого права, порівняно з візантійською практикою Номоканонів та кодексів. Отже, язичництво стало гальмом суспільно-політичного і культурного розвитку країни. Справа в тому, що існував світ, який за традицією називався “Римський світ” – pax romana, і до якого на цей час Русь не входила. Таким чином, відмова від язичництва стала потребою часу [5, с. 57].
Зміна релігії – грандіозна перебудова психіки, але вона набагато більша, коли мова йде про цілий народ зі стійкими традиціями культури і побуту. Для утвердження християнства супротив давньої віри не був небезпечним. Давні вірування стійкі, але пасивні. Митрополит Іларіон (Огієнко) і прот. С. Ярмусь вважають, що літургійно-обрядова практика, як і звичаєві аспекти морально-етичного простору українського християнства увібрали в себе і трансформували відповідні елементи, характерні для народної релігійності давніх часів, тому між ними не могло бути надто гострого конфлікту. Язичництво ніби вже й само виживало себе, трансформуючись у нові форми, шукаючи їх, а християнство лише запропонувало цей концепт.
Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру.
Розповідь про вибір віри Володимиром обросла низкою мотивів, перенесених з греко-болгарських джерел. Але червоною ниткою проходить тема випробування: “Чия віра краща?”. Київська Русь мала тоді зв’язки з Візантією, Хазарським каганатом, з країнами Західної Європи та Азії, які визнавали різні релігії і хотіли залучити на свій бік Київську Русь. Не є таємницею, що важливим орієнтиром в обранні релігії є не назва божества, а система світогляду, що формує стереотип поведінки. Доктрина стає причиною життя, а не наслідком.
Літописна повість про хрещення Русі, викладена в статтях 986-988 рр. “Повісті минулих літ”, має велику історіографію. Спектр суджень про неї істориків надзвичайно широкий – від беззастережного визнання істинності розповідей літопису про вибір віри Володимиром до повного заперечення, оголошення їх благочестивим вимислом [2, с. 270].
Наприклад, професор Духовної академії Є. Голубинський вважав, що прийняття християнської віри було не результатом свідомого вибору, а “раптовим прозрінням”, посланим Володимиру згори.
Починаючи з 50-х рр. ХХ ст. в історіографії визначилось об’єктивніше ставлення до літописної повісті про хрещення Київської Русі. Більшість істориків визнають, що проблема вибору віри справді існувала.
Аналіз повісті про хрещення Русі треба розпочати із з’ясування прецедентності самого явища – факту обміну посольствами між Володимиром і сусідніми країнами.
Насправді, вибір віри, який супроводжували дипломатичні і навіть воєнні акти, мав місце не тільки в давньоукраїнській історії. Це явище мало місце в історії кожного народу, який досягав у своєму розвитку станово-класового стану. Такий вибір мав, як правило, і проміжний внутрішній етап. Пригадаємо, що між прийняттям християнства і язичницьким багатобожжям на Русі була реформа Володимира Святославовича, метою якої було піднести культ головного бога Русі Перуна.
“Повість минулих літ” вказує, що першими до Володимира у 986 р. прийшли місіонери з Волзької Болгарії, але переговори не увінчались успіхом для болгар.
Згідно з літописом, наступним в 986 р. прибуло до Володимира німецьке посольство, але великий князь відповів, що “отци наши сего не приняли суть” і випровадив посланців.
Також з літопису слідує, що до Києва прибуло посольство від хозарських юдеїв. Згідно з думкою ряду істориків, можливо до Києва приходили юдеї із Криму. Останнім у літописному переліку названо посольство з Візантії.
Як свідчить “Повість минулих літ”, Володимир у 987 р. надіслав свої посольства до Волзької Болгарії, Німеччини, Візантії для “випробування віри”. Питання про віру обговорювалось у зв’язку з необхідністю визначення місця Київської Русі в системі міждержавних відносин, у питанні про те, яким мало стати місце Києва після прийняття нової віри. Перехід до нової віри не повинен був зруйнувати систему економічних і політичних зв’язків Русі з іншими країнами [3, с. 419].
Вибір було зроблено на користь візантійського християнства і можна навіть сказати, що цей вибір зробило саме життя. Навіть коли б Володимир надумав надати перевагу якійсь іншій релігійній системі, то зробити це було важко. Традиція візантійської церкви на Русі налічувала вже близько двохсот років. Володимиру належало, по суті, лише узаконити її державний статус, що він і зробив.
Візантія, як для тих часів, була досить освіченою: десята частина населення була письменною, в містах були школи, в Константинополі – справжні вищі школи з класами філософії. Церква у Візантії займала підпорядковане становище в системі влади і не претендувала на зверхність щодо монарха. Те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й всебічно відстоювала її авторитет, на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською, стало однією з головних причин прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі. Східний варіант християнства вів до абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі: “Імператор, -наголошувалося в одній з візантійських церковних хронік ХІІ ст., - є для церкви вищим паном і охоронцем віри” [6, с. 52].
Велике значення зіграла обрядовість, бо без обрядовості віра неможлива. Для людини, яка тільки знайомиться з певною релігією, форма є навіть важливішою за сутність. Осягнути сутність релігії людина могла не одразу, тоді як обрядовість була більш доступною її розуму, а головне - почуттям. І коли посли Володимира повернулись із Царгорода до Києва, то розповіли наступне: “Та ось прийшли ми в грецьку землю і повели нас на святкову службу: запалили кадила і влаштували церковні співи і хори. Ми в подиві стояли і не знали, де ми, -на небі чи на землі, бо немає на землі такого видовища і пишноти такої, і не знаємо, як розповісти вам про те, знаємо тільки, що служба у них краща, ніж в усіх інших землях. Не можемо забути ми краси тої, бо кожна людина, раз скуштувавши солодкого, не візьме потім гіркого: так і ми” [4, с. 381].
Прийнятність візантійського православ’я полягала і в тому, що Київська Русь знайомилась з християнським віровченням фактично рідною мовою.
Володимир пориває з язичницькою релігією. Хрещення Володимира відбулося в Херсонесі в церкві св.Василія (988 р.). За хрещенням Володимира відбулося і хрещення всієї Русі-України. Язичницькі ідоли скинуто зі своїх п’єдесталів, капища, за якими стояла тисячолітня традиція культових центрів, повністю зруйновано. В «Повісті минулих літ» ці події описуються так: “І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі за хвоста і волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити (його) палицями ... Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений ...” [3, с. 425].
Разом із запровадженням християнства в Києві розпочалось будівництво православних храмів. У 988 р. на Перуновому горбі було побудовано церкву св. Василія, в 989-996 рр. – монументальну кам’яну Десятинну церкву, на будівництво і утримання якої Володимир виділив десяту частину данини і оброків зі своїх доменіальних володінь. “Повість минулих літ” про ці події повідомляє так: “... повелів він робити церкви і ставити (їх) на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші... І почав він ставити по городах церкви ...” [4, с. 32].
Християнізація Русі справляла різнобічний вплив на всі сторони економічного, соціально-політичного та культурного життя країни. Цим актом Київська Русь остаточно визначила своє входження до візантійсько-православного і загальноєвропейського культурного світу. Для Візантії факт хрещення означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як “духовний син” кесаря. Таким чином, Давньоукраїнська держава стала учасником pax romana. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й мистецтва, освіти та наукових знань. Саме зв’язок з Європою і зумовив небачений історичний, суспільний та культурний розвиток Русі. І саме за цей історичний подвиг прилучення слов’янських народів до християнської цивілізації великий князь Володимир Святославович і був канонізований Православною Церквою.
Список використаних джерел та літератури:
1. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі / М.Ю. Брайчевський. - К., 1988. - 380 с.
2. Толочко П. Київська Русь / П.Толочко. - К.: Абрис, 1996. - 359 с.
3. Памятники литературы Древней Руси ХІІ века. / Вступ. статья Д.С.Лихачёва; общая ред. Л.А.Дмитриева, Д.С.Лихачёва. - М.: Художественная литература, 1980. - 704 с.
4. Хрестоматія з історії України / Упорядники: В.І.Гусєв, Г.І. Сургай. - К.: Освіта, 1996. -333 с.
5. Попович М. Нарис історії культури України / М.Попович. - К.: АртЕк, 1999. - 727 с.
6. Новий довідник: Історія України / Упорядники: С.Крупчан, Т.Крупчан, О.Скопненко, О.Іванюк. - К.: Видавнича фірма «Казка», 2006. - 735 с.
(доповідь зачитана на науковій богословсько-історичній конференції «1025-річчя Хрещення Київської Руси-України та його історичні впливи на сьогодення» у м. Городок в рамках відзначення цього славного ювілею у Городоцькому благочинні Львівської єпархії 24 вересня 2013 року Божого)